Редакція Евакуація.City поспілкувалася з трьома українками, які виїжджають за кордон через обстріли інфраструктури і розповідає їх історії.
Обстріли української інфраструктури
З настанням холодів росія атакує об'єкти критичної української інфраструктури. Так під час чергового масованого ракетного удару 23 листопада Енергоатом повідомив, що на на Рівненській, Південноукраїнській та Хмельницькій АЕС спрацював аварійний захист. Внаслідок цього всі енергоблоки автоматично відключилися. У результаті "прильотів" частина українців залишилися без світла та води, повністю або частково зникло електропостачання у Києві, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Миколаївській, Львівській, Черкаській областях та на Прикарпатті. Без світла опинилася не тільки Україна, а навіть сусідня Молдова.
Укренерго заявило, що у всіх регіонах України застосовуються планові відключення. Графіки відключень складають та застосовують обленерго.
Відсутність світла у Києві
Людей закликають виїхати з деокупованих територій, а добровільна евакуація триває у інших прифронтових областях. Через похолодання та постійні обстріли критичної інфраструктури у Європі очікують нову хвилю переселенців. Про це йдеться на сторінці ВООЗ. Тут передбачають, що виїхати за кордон вирішать ще близько 2-3 мільйонів українців.
Нема умов для дитини: виїзд до Канади
За 6 тижнів до початку повномасштабного вторгнення росії 24-річна київська журналістка Маріанна Братущик-Хома народила первістка. 26 лютого переїхала з немовлям до Польщі, але вже у червні повернулася, планувала продовжити навчання. Однак переживши обстріли інфраструктури і декілька блекаутів, зрозуміла, що безпека дитини найважливіша для неї зараз. Тому вирішила летіти до родини в Канаду.
Маріанна з сином у бомбосховищі
"Загалом я з Києва, але війну і блекаути чомусь застаю у Львові. Я планувала вступити на магістратуру по спеціальній сесії. Повернулася до Львова за документами для вступу. І тут перший блекаут 10 жовтня. Я приїхала всього на день – і ні продуктів, ні запасів, нічого.
Оскільки ми жили в центрі, знайшли заклади, де можна було поїсти, а чоловік поїхав в Київ за речами. Я пробула добу сама з дитиною без світла. Телефон заряджала в магазинах електроніки на Площі Ринок. Ми, в принципі, зрозуміли, що це буде не востаннє так. Попереджали, що зима буде такою.
Через оце і вирішили в жовтні повернутися до Львова. Ну і якщо критична ситуація, то ближче до кордону. Я купила квитки до Канади, бо туди в серпні виїхала моя родина – мама, тато і молодша сестра".
Другий блекаут молода сім’я пережила на Івано-Франківщині у батьків чоловіка Маріанни, поїхали туди у сподіванні, що там буде світло. І, головне, у будинку була піч.
"Перебули тиждень майже. Звісно, там світло вимикали теж і надовго. І ми таки трохи підмерзли. Син заробив соплі, але ніби нічого серйозного. В перший день я думала їхати в Польщу вже і негайно, бо дуже замерзаю без тепла і опалення. Думаю, це тому, що я дитиною росла в квартирі, де була спека взимку.
Але потім світло почали вмикати частіше, і я вирішила ще трохи набутись з чоловіком. Все-таки поїхати на всю зиму, пропустити свята і перший день народження сина – це дуже болюче рішення", – говорить жінка. Зрозумівши, що для блекауту немає територіальних виключень, сім’я повернулася до Львова:
"Третій обстріл, і ми знову без світла. Але вже якось байдуже. Заклади поряд із генераторами є. Газ вдома є. Ковдр багато. Світла не було добу. На щастя, не більше, бо якраз приблизно добу вдається зберегти тепло вдома".
Молода мати обміркувала рішення про від’їзд, зважилася на далеку дорогу, враховуючи вже пережитий досвід:
"26 лютого я йшла з сином 22 кілометри до кордону. Я бачила, як інших дітей везли з обмороженнями до лікарень. Малий поміщався у мене тоді під пуховою курткою і був у режимі енергозбереження, постійно спав. Тому я захоплююся мамами, які залишаються, але ризикувати боюся".
Черга на кордоні в перші дні війни
Попереду у мами з малюком тривалий переїзд:
"Добиратимусь до Варшави автобусом. Це десь 9 годин. Переночую у Варшаві і 10 годин летітиму. Так, важко, і дитина вже небагато спить – все-таки 11 місяців. Я вже "забила" на ймовірність стати ідеальною матір‘ю. Не той час.
Малому буде нудно у дорозі, то я запасаюсь іграшками, їжею. Але мені трохи пощастило, бо у мене досить спокійна дитина".
У іншій країні Маріанна розраховує забезпечити своєму сину добробут і безпеку, а також освіжити свої дитячі спогади. А після Перемоги повернутися в Україну:
"В Канаді я маю, де перезимувати і нормальні умови для дитини. Я не брала зворотнього квитка. Але планую повертатись у березні-квітні. Якщо знайду гарну роботу, лишуся. Але якщо чоловік не матиме можливості до мене вийхати, то повернусь".
Щоб не бути тягарем: виїзд до Іспанії
Виїхати на зиму, щоб не навантажувати енергосистему та "нікому не бути тягарем" вирішила чернігівчанка Наталія Жукова. До війни – викладачка у музичному коледжі, нині – переселенка в Іспанії. У березні змушена була евакуюватися з Чернігова до дітей у Барселону, потім повернулася додому. Після першого масованого ракетного удару росіян по енергетичній інфраструктурі України вирішила послухати сина і перебути зиму за кордоном.
Наталія Жукова
"Перший раз виїжджала всередині березня. Від 24 лютого 3 тижні довелося бути "під війною" в прямому сенсі: під бомбами, під літаками, під ракетами," – пригадує ті події пані Наталя. Їй вдалося виїхати на автомобілі з сім’єю, яка евакуювалася з міста.
Перший час в евакуації жінка жила в гуртожитку для робітників у маленькій кімнаті разом із чужою сім'єю. У помешканні проживали чоловік з дружиною і дитиною, Наталя спала тут же на четвертому ліжку. Після трьох тижнів українка полетіла до Барселони, де на той час проживав її син із родиною. Розповідає: "В середині квітня я вже була в Іспанії. Це країна цікава – тут надають прихисток, але грошима не допомагають. Ми жили за свій рахунок і зараз так живемо".
Жінка допомагала дітям з онуком, але весь час за кордоном мріяла повернутися додому, що і зробила влітку. Каже, що повертатися до Іспанії більше не збиралася:
Після повернення Наталії стало легше, тому що звикла бути самодостатньою і ні на кого не розраховувати, тож не хотіла "сидіти на шиї" у дітей.
А потім знову з'явилися вже задавнені тривоги: "Почалися погрози з боку білорусі. І я розуміла, що все може повторитися знову – обстріли, підвал... Скільки там від Чернігова до білоруського кордону? Я вже знаю, як це. Так, було не так страшно, як вперше, бо вперше ніхто не був готовий".
В цей час її син знову став умовляти матір їхати до них, нагадав, як складно вона виїжджала з Чернігова в перший раз. Переживав, що у разі нової біди не зможе вивезти її знову.
Перший масований ракетний обстріл української інфраструктури застав жінку в Одесі, де вона провідувала подругу. Ті події вразили Наталію: "У моєї подруги все на електриці – і бойлер, і плита. Єдине, що виручає, – старий триповерховий будинок, на третьому поверсі якого є грубка. Вона топить дровами і виживає з дитиною завдяки цій печі".
Відсутність світла у рідному місті Наталії, Чернігові
Після цього ракетного обстрілу Наталя змінила свою думку щодо виїзду і вирішила, що повертатися до Чернігова – це дуже ризиковано і просто нерозумно з її боку: "У людей по 12 годин немає світла, потім можуть увімкнути на дві-три години і знову вимкнути на 10 годин. Проблема ще в тому, що деякі багатоповерхівки світяться, а приватний сектор весь темний.Я говорю собі: раз така проблема в країні, я не потребую ресурсів, які так потрібні зараз моїй державі. Я сплачую всі рахунки за квартиру і нікого не обтяжую.
Вважаю так: якщо є куди переміститися, треба це зробити. Я не можу піти в окопи чи взяти рушницю, то чим я можу допомогти? Принаймні, не заважати, полегшити навантаження на інфраструктуру. Раніше я не могла планувати навіть день, а зараз починаю потроху будувати плани і думаю вже навесні повернутися додому".
Виїхала з Херсона після деокупації: історія евакуації у Штутгарт
Іоанна Онисимівна Григор’єва змогла виїхати з Херсона тільки після його деокупації. 25 листопада сіла в перший після звільнення міста потяг на Київ. Із собою – кицька, ліки та дитячі світлини дочки на пам’ять. Наступного дня вже була у столиці. У найближчих планах – документи для домашньої тваринки та дорога на Штутгарт. Про життя херсонської пенсіонерки під час російської окупації та про евакуацію матері розповіла дочка Олена.
Олена з мамою і сином до вторгнення росії
"Мама виїхала з кішкою. Але у кішки немає закордонного ветеринарного паспорта і чіпування. Як тільки із цим вирішимо питання, будемо забирати маму до Німеччини. Я мешкаю у Штутгарті, відразу куплю квиток і вона поїде до нас комфортабельним автобусом. Хоча їхати трохи довго, приблизно 36 годин.
Мама 1948 року народження, вона ще у стресі, їй потрібна допомога, догляд, всюди треба водити за руку. Розглядаю ще варіант поїзда або навіть літака. Або врятує моя "хостфемелі" – абсолютно відчайдушні німці, які сказали, що поїдуть до Києва та її заберуть. Я кажу: "Що? Там війна, обстріли!"… А вони такі: "Це все заради спасіння твоєї мами".
На момент повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого Олена була в Києві. Вона із сином жила недалеко від Бучі та Ірпеня, і на третій день боїв, коли побачила зарево, коли почали обстрілюватися ці міста, прийняла рішення поїхати. Її мама, 74-річна пенсіонерка Іоанна Онисимівна, в цей час залишалася в Херсоні і до його окупації виїхати не встигла.
Іоанна Онисимівна вдома у Херсоні до війни
Її дочка намагалася знайти варіанти, щоб вивезти матір, коли ще з міста виїжджали інші люди, але через проблеми зі здоров’ям літньої жінки це було дуже ризиковано. Олена міркує:
"Може навіть добре, що вона тоді не виїхала, через те, що в неї діагностували цукровий діабет першого типу, інсулінозалежний, і всі ці напади, які ми вважали до цього проблемами з серцем і тиском, це просто прояви цукрового діабету. Вона дуже погано почувалася, проходила курс лікування, було дуже важко знайти лікаря, тому що всі, хто міг, виїжджали. Коли її стан трохи нормалізувався, вже неможливо було виїхати через материк. Ми так довго чекали звільнення нашого Херсону і, на щастя, дочекалися".
Був іще один варіант – поїхати через окупований Крим, але стримало від нього те, що 5 днів в дорозі через країну-агресора самотня пенсіонерка могла фізично не витримати. Її дочка розказує:
"Мама живе на Острові (неофіційна назва одного з мікрорайонів міста), зараз його дуже бомблять. Було жахливо, коли окупанти, полишивши Херсон, почали стирати його з лиця землі. Перший тривожний сигнал – обстріл суднобудівного заводу".
Раніше Олена дізналася, що в Херсоні є ініціативна волонтерка Катерина Цимбалюк. Вона допомагає людям, у яких у місті залишилися рідні, може їх провідати, дізнатися щось про тих, з ким відсутній зв'язок. Жінка зв’язалася з Катериною і попросила, щоб вона допомогла її мамі дістатися до поїзда, бо через сильні обстріли таксі не виходили на маршрути. Волонтерка з чоловіком і привезли матір Олени до потяга та посадила у вагон. У Києві її зустріли у друзі родини
Матір розказувала Олені, як жило місто в окупації: вона намагалися не виходити на вулицю, не спілкувалася з окупантами, в основному сиділа вдома. Постійно було чути обстріли. Поки інші родичі і знайомі залишалися в Херсоні, вони могли допомогти літній жінці, завозили їй продукти. Олена говорить, що не уявляє, як виживали одинокі люди. Місцеві розповідала їй, що, місто ніби повернулося у 90-і роки.
Олена ділиться, що сказала матері так: "Ти розумієш, що ти там сама, ти відчуваєш, що немає з ким поспілкуватися, тобі сумно. Приїзди сюди, тут всі твої онуки, місце для тебе є. Тут тепло, тут є електрика, тут є вода і їжа без проблем, надають дуже якісні послуги для українців у медицині…"
Іоанна Онисимівна у рідному Херсоні влітку 2021 року
Зараз мама Олени перебуває у київській квартирі доньки. Там тепло, поки що є світло і відносно безпечніше, ніж в Херсоні. За словами Олени, її матір трохи відпочила і прийшла в себе:
"Мама у мене – жінка з характером, але останнім часом була, на диво, дуже покладиста, налякана, якась розгублена. Зараз вже відійшла і відразу сказала, що в мене вдома не прибрано. Тобто вона починає повертатися до себе, до себе такої, якою я її зазвичай знаю. Зараз лишився останній крок – забрати їх сюди, і я зможу видихнути".
3025
