Аліса Ліндеман, авторка циклу історій "Українські валізи" на Польському радіо, розповіла редакції Евакуація.city про створення програми і роботу над нею.
До та після
Аліса Ліндеман до початку повномастабного вторгнення росії мешкала з сім’єю в Києві. Вона працювала над сценарієм до нового серіалу про службовців ДСНС. Крім того, була авторкою подкастів, зокрема
"Лем каже" на IZONE Media, проходила навчання у Лабораторії проєктів від British Council, де планувала реалізувати історії про культурну спадщину Закарпаття.
24 лютого в Аліси Ліндеман було заплановано багато робочих справ: підключитись на чергову онлайн-зустріч Лабораторії, а після зустрітись із креативною продюсеркою й узгодити сценарій 7 серії серіалу. Аби все встигнути, її день мав розпочатись о 4:30 ранку. Та пізно вночі зателефонував колега-сценарист з Лос-Анджелесу. Він запевняв, що їй варто евакуюватись. А під ранок, коли будильник уже починав новий день, жінка почула звуки вибухів:
"Я почула другий вибух і зрозуміла, що це. Це було очікувано. Спершу пішла будити чоловіка. Я завмерла, тому що мені так було шкода його будити. Кілька хвилин дивилася, як вони сплять з донечкою".
Аліса Ліндеман із сім’єю до повномасштабного вторгнення
Жінка пригадує, що вони з чоловіком довго стояли, обійнявшись. А потім почали готувати запаси води й продуктів.
Аліса Ліндеман все ж підключилась до запланованого заняття онлайн, щоб розповісти, що відбувається насправді. Учасників з України, пригадує, майже не було.
Евакуація з міста
Напередодні Аліса Ліндеман з подругою обговорили план дій на випадок сценарію вторгнення. В обох – неповнолітні діти. Жінки домовились, що разом із сім’ями вони виїдуть на Закарпаття до родичів письменниці.
"Я була прихильницею того, що це моє місце, мій дім, і я буду тут. Але коли потрібно взяти відповідальність за дітей, треба було робити не те, що я хочу, а те, що треба – виїхати".
Тривалий час Аліса волонтерила: документально допомагала організувати медичну допомогу в Україну з Ізраїлю, писала звернення у посольства, шукала логістичні шляхи доставок. Також разом із колегами написали колективний лист до іноземних відомих письменників із закликом не фінансувати російські ракети, а відкликати їхню діяльність в рф.
Однак, згадуючи досвід попередньої роботи із жертвами Голокосту, ветеранами Другої Світової війни, письменниця пам’ятала одне: голод.
Відтак через знайому жінка знайшла вакансію операторки у місцевій АЗС, де працювала півтори місяця.
Початок історій
Автозаправка, куди заїжджають як місцеві, такі і подорожуючі, у перші місяці повномасштабної війни почула немало історій втеч і побачила чимало схвильованих українців. Ті розмови Аліса Ліндеман записала, а людей – зігріла чаєм, яким вгощала подорожніх.
Саме там з’явилась ідея розповідати історії тих, хто втікає від війни.
Коли в приміщення заправки зайшов розгублений чоловік, жінка одразу впізнала, що це не місцевий. Він то губив ключі, то довго вагався, що придбати. Виявилось, що разом із дружиною, дитиною та двома валізами вони покинули Сумщину, а рідний дім був тепер лише в сім’ї та речах у валізах.
евакуйовані українці на польському возкалі, що на кордоні з Україною
Письменниця пригадує, що змогла знайти потрібні слова, запевнивши, що багаж – це не лише валізи, а й досвід. Чоловік погодився, але й додав, що такго досвіду він не хотів.
"Ніхто з нас не хотів би його мати, але ми всі його за собою веземо", – пригадує свою відповідь Аліса Ліндеман.
Відтоді авторка циклу почала записувати розмови з переселенцями, а серветку, на якій вона написала ідею циклу, досі зберігає у папці.
Тимчасовий прихисток
Згодом жінка відчула абсолютне виснаження, а психологічний стан її доньки погіршувався. З’явилась нехарактерна для неї поведінка, тому Аліса Ліндеман поспілкувалась із психологинею. Та запевнила, що дитині необхідне відчуття безпеки.
Відтак мати з донькою поїхали в Ірландію, куди менторка-ірландка з Лабораторії запрошувала письменницю ще з початку повномасштабної війни.
Після декількох перших записаних історій, Аліса запропонувала "Українські валізи" Польскому радіо як чітко структуровану програму. Хоч інтерв’ю з героями можуть бути довгими або розбитими на декілька розмов, у шістнадцятихвилинний ефір радіо входять лише частини, які стосуються Польщі.
Наприклад, історії тих, хто переїхав у країну, кому вона допомогла у транзиті тощо. Усі інші історії й частини письменниця додає в майбутню книгу про українських переселенців, які планує видати англійською та українською мовами:
"Зі своїми респондентами я говорю двосторонньо, відповідаю на їхні запитання і також розповідаю про себе. Я б назвала це не інтерв’ю, а дуже відверті розмови. Говоримо про те, як було до, звички, що любили, що було у валізах у тих, хто виїжджав, або спускався в укриття".
Перший випуск циклу вийшов 18 червня, у день народження письменниці. Програма розвивається і зараз, адже історій є багато. Аліса Ліндеман створює випуски на радіо та пише книги, щоб задокументувати події війни.
Аліса Ліндеман з журналісткою Світланою Мялик після інтерв’ю для Українського радіо у знеструмленому Києві
"Навіть якби я не знайшла для проєкту Польське радіо, я б все одно це робила. Мені це важливо. Я розумію, що не задокоментую всю війну і людей. Вони не відображають повністю все українське суспільство, але частину процесів все ж показують. І я стараюсь зробит так, щоб вона була значною".
Для усіх, хто за кордоном
Цикл "Українських валіз" створений для українців і про українців. Для тих, хто виїхав за кордон і кому важливо знати, що вони не самотні. Авторка отримує відгуки не лише від тих, хто проживає у Польщі, а й від переселенців в інших країнах. Аліса Ліндеман ділиться, як історія однієї українки, що з дітьми об’їздила всі замки Польщі, допомогла іншій позбутись почуття провини після переїзду за кордон:
"Вона зрозуміла, що її почуття провини нікому не допомогає, тільки шкодить. Почувши це від іншої людини, жінка закрила свій кейс переживань. Такі фідбеки для мене супер цінні, бо я розумію, що це корисно".
Авторка вважає, що українці недостатньо представлені в інших країнах світу, тому важливо розширювати вплив на медіа та поширювати наші наративи. Відтак опис програми польською може дати полякам певне уявлення про нас сьогодні.
Інша вагома причина створення "Українських валіз": українці мають порозумітися між собою:
За словами письменниці, українці, котрі емігрували, мають інший фокус життя за кордоном. Наприклад, в ірландських пабліках переселенцям часто рекомендували брати першу-ліпшу роботу, а не "викаблучуватись" та шукати за професією. Аби подолати такі бар’єри у порозумінні, потрібно почути досвіди й переживання один одного.
Робота на чутливі теми
Аліса Ліндеман займається пошуком героїв, записує та монтує інтерв’ю. Письменниця згадує, що перші інтерв’ю вона записувала в перерві між сиренами. І вони давались важко. Тому вона поспілкувалась із колегою, журналісткою та психологинею, та визначила етичні кордони, котрі не перетинає ані для себе, ані для героя інетрв’ю.
Під час роботи на чутливі теми допоміг також курс "Знати, як допомогти" від EdEra про те, як спілкуватись і допомагати рідним, які були на фронті чи в окупації.
Аліса Ліндеман в Ірландії
Інтерв’ю, котрі дались авторці особливо важко, вона обговорювала з особистим психотерапевтом. Однак ділиться, що старається не заглиблюватись у надчутливе.
"Немає багато речей, які б мене "виключили", тому що я у лютому-березні і зараз – дуже різні люди".
Тимчасовий прихисток
Сьогодні донька Аліси Ліндеман ходить у школу, а сама письменниця працює над проєктом зі збереження пам’яті загиблих у війні, створює програму на радіо та записує історії не лише для ефіру, а й систематизує їх у дві книги про переселенців. Одна з них – для українців, аби вони змогли почути досвіди один одного, інша – англомовна для іноземців:
"Я дуже хочу, щоб ці люди були почуті тут, щоб я була почута. Мені здається, що поширення цієї книги допомогло би англомовному сектору зрозуміти, що з нами відбуваєься, і які ми люди".
Сім’я вирішила, що вони з донькою зимуватимуть за кордоном. І це рішення далось важко:
Героїня з сім’єю до повномасштабного вторгнення
"Адаптуватись в Ірландії не дуже складно. Важко зрозуміти, що буде далі. Поки я знала, що восени додому, доти я сприймала це як досвід. Знала, що певні речі ми робимо як треба, і далі буде все добре. Але з осені стало вже не так весело".
Жінка ділиться: ірландці не завжди розуміють те, що вона проживає. Водночас вона має багато терпеливості й пристрасті пояснювати їм, а вони – слухати і розуміти. Наприклад, не наполягати інтегруватись у суспільство, бо "скоріш за все їм доведеться залишитись":
"Я маю багато терпіння пояснити, що це не про мене. Я не приймала рішення про еміграцію. Не так і не зараз. Так, я поважаю традиції і культуру, але не роблю речі, які перекреслюють моє єство".
3024
