Журналістка Евакуація.City відвідала Єліне, поспілкувалася з місцевими мешканцями і розповідає, як вони живуть поряд з територією ворога та чи планують евакуацію.
Поранена дорога на край…
Село Єліне розташоване на півночі Чернігівщини в Корюківському районі, поряд з російським кордоном. Там, у сусідніх селах, живе чимало родичів та колишніх друзів. До 2014 року районна влада навіть організовувала піші переходи між країнами у поминальні дні після Великодня.
Та зараз усе інакше. Селяни живуть, мов на пороховій бочці: снаряди можуть прилетіти в будь-який момент. Про них не сповістить сирена. А на те, щоб знайти бодай якесь укриття після "виходів", у людей є менше, ніж 15 секунд.
Село входить до Тур’янського старостинського округу. Громадський транспорт тут возить тільки до містечка Сновськ – центру ОТГ. Наступні 25 кілометрів треба добиратися своїм ходом. Раніше між селами курсував шкільний автобус, зараз діти на дистанційному навчанні.
Дорога від Сновська до Єліне із кожним кілометром стає все більш пораненою часом та лісовозами
Приватних перевізників тут і до повномасштабної війни не було. Маршрут невигідний, бо людей дуже мало, а дорога із кожним кілометром від Сновська до Єліне стає все гіршою.
"Стан цієї дороги завжди був однією з найболючіших тем для громади. Тут ямкового ремонту 10 років не було. Ідучи на посаду старости, я ставив перед собою завдання домогтися, щоб асфальт змінили. І це майже вдалося: під велике будівництво виділяли 500 мільйонів гривень на частину дороги Сновськ – Єліне.
Роботи мали розпочати у 2022 році. Люди дуже тому раділи, але зараз ремонт відклали", – пояснює староста Тур’янського старостинського округу Олександр Артюшенко.
Староста Тур’янського старостинського округу Олександр Артюшенко
Тут люди переважно пересуваються велосипедами. Хтось підсаджується до селян, які мають власні автівки. А хтось кооперується з сусідами і винаймає таксі: до Сновська воно коштує 500 гривень.
Через таку дорогу в Єліне буває проблематично викликати швидку допомогу. Але в селі є фельдшерка, яка роздає місцевим потрібні ліки. Також раз на три дні буває виїзна торгівля. Ще одне слабке місце прикордоння – зв’язок. У Єліне мобільний оператор перемикається в режим роумінгу, а годинник на телефоні автоматично переходить на російський час. Тут не ловлять українські телеканали, є тільки радіо та деінде мобільний інтернет.
З обох боків дорогу обступили соснові ліси. Села підходять до них практично впритул. Останні два роки мисливців немає. Тому розвелося багато кіз, зайців, ласок, лисиць та вовків, завивання яких місцеві чують вночі.
Люди в селі Єліне на Чернігівщині живуть, мов на пороховій бочці: вибухнути може у будь-який момент
Люди живуть за рахунок лісу
За словами старости, до повномасштабної війни у Єліне жило 130 людей. Під час вторгнення тут було відносно спокійно: ані обстрілів, ані військової техніки, ані росіян. Причина, найімовірніше, в ландшафті: окупанти могли б застрягнути в місцевих болотах або втопитися у щедрих на весняні розливи річках.
На весь старостинський округ було два фермерських господарства. Але через війну і близькість до кордону навіть у 2022 році поля вже не засівали. Люди, які ще не отримують пенсії, живуть за рахунок лісу та власного господарства. Вони мають кілька місяців, щоб зібрати ягід та грибів, здати заготівельникам і заробити собі на життя до наступного сезону.
Люди у перший день вторгнення чули, як росіяни обстрілюють прикордонні пункти пропуску. Згодом бачили, як літаки летять бомбити Чернігів і повертаються назад.
"Наш старостинський округ опинився в тилу ворога (центр округу – село Тур’я – авт.). Люди виживали тут, як могли. Хтось розвозив курей, яйця, молоко. У Тур’ї залишилося зерно одного аграрія. Тож міська влада домовлялася, щоб доставити його на Сновський хлібокомбінат. Там його переробляли на борошно, пекли хліб і розвозили мешканцям усієї громади. Магазини були порожні. Логістики не було. Палива так само. Але ми виживали, ділилися, ніхто не голодував", – розказує Олександр Артюшенко.
По-справжньому холодне дихання війни у Єліне відчули 2 січня 2023 року. Тоді, за 9 місяців після звільнення тимчасово окупованої території Чернігівщини, у селі були перші прильоти. На щастя, люди тоді не постраждали.
Валентина Іванова доглядає за онуками після смерті дочки у 2018 році
"2 січня я повела Женю погратися з товаришем. Десь о 12 годині почула вибухи. Побігла за онуком. Наче стихло все. А коли йшли додому, то знову як шарахне! Малий перелякався. Ми вскочили в хату, онука трусить, каже: "Бабо, нас що вб’ють?" Насилу заспокоїла", – пригадує той день Валентина Іванова. Хлопчик втратив маму майже 5 років тому. Тепер за ним та старшим братом доглядає бабуся.
2 січня Валентину з онуками та сином Михайлом вивіз з села брат. Родина оселилася в Тур’ї. Ще один син Василь виїжджати не захотів. Він загинув 1 лютого разом із трьома сусідами під час другого обстрілу Єліне. У льох, де вони ховалися, влучила міна.
У цей погріб у селі Єліне 1 лютого 2023 року влучила російська міна. Там загинуло четверо людей
Попри трагедію у Єліне залишаються близько 20 селян
Коли село обстріляли вперше, його залишили усі родини з дітьми. У Єліне було 23 дитини.
"2 січня я приїхав сюди через кілька годин після обстрілів. Я заходив до людей, пояснював ситуацію, просив виїхати. Ми пропонували евакуаційний автобус, місця в гуртожитку у Сновську. Ввечері люди згодилися поїхати. Але на ранок багато з них передумали.
Відтак в автобусі не було потреби: люди виїжджали своїм ходом, кооперувалися. Я особисто вивіз кілька родин на своїй автівці. Переселенців ми поселили у Тур’ї, Сновську, інших селах громади. Ніхто на вулиці не залишився. Усе житло безкоштовне. Ми й зараз його пропонуємо, аби їхали", – пояснює Олександр Артюшенко.
А втім, евакуація була не тривала. Хтось витримав поза домом кілька днів, хтось пару тижнів. І багато родин, які не мали дітей, почали повертатися в село і жити далі. Аж поки 1 лютого ворожа міна не забрала життя чотирьох людей. Після цього селяни усвідомили небезпеку. Втім, станом на середину лютого в Єліне все ще залишалося близько 20 місцевих мешканців.
Вовк у лісі не такий страшний, як війна
Багато з тих, хто евакуювався, все ж живе на дві домівки. Хтось навідується в Єліне, бо там залишилися домашні тварини, хтось їздить перевіряти будинок.
Люди приїжджають у Єліне, щоб забрати речі
"Я тільки що їхала додому, біля мосту зустріла сусідів, що виїжджали з села. Кажуть, не їдь, зранку щось бахнуло, будуть знов обстрілювати! Ось я й повернулася в Тур’ю до сестри… У мене в Єліне брат, переживаю, чи вийде звідти. І собака від учора голодний. Ой, що воно буде…", – схвильовано розказує мешканка Єліне Ніна Півень.
14 лютого жінка їздила велосипедом у Сновськ у справах. Стомилася, тому вирішила заночувати у сестри в Тур’ї. На ранок планувала поїхати додому, але не змогла.
"Я вважаю себе сміливою жінкою. Мені в лісі самій не страшно, вовка не боюся зустріти. Але ж коли бабахне, тривожишся... Так, нам казали, щоб виїжджали. Але ми раніше не знали, що тут настільки небезпечно", – продовжує Ніна.
Ніну Півень односельці попередили не їхати в Єліне. Мали бути обстріли
Хоча трагедія 1 лютого сталася на сусідній вулиці, жінка про неї дізналася ввечері з новин по радіо. Після цього вона пішла селом, щоб дізнатися, хто загинув.
"Пляскіни (подружжя Валерій та Марія, у льох яких влучила міна – авт.) гарні люди були. Їх дочка тут раніше землю обробляла, потім лисички і ягоди приймала. Вона зараз не в селі. Вони самі з Лисичанська приїхали, і треба ж так, що померли тут. І Вася Іванов хороший хлопець, син моєї подруги, він працював у них. А Свєта Маховик – то труженіца, в неї стільки господарства було, у лісі стільки ягоди за день збирала. Вона сусідка їхня була, зайшла чаю попити. Дуже їх усіх шкода", – розказує жінка про загиблих односельців.
Ніна Півень на момент зустрічі все ж збиралася переїхати жити до сестри у Тур’ю. Але все одно планувала їздити до Єліне, щоб дивитися за будинком і годувати тварин.
Самотні будинки і порожні вулиці
Вдень на вулиці в Єліне – ні душі. Вздовж широких доріг рівними рядками компактно розмістилися охайні кольорові будиночки. Посічені уламками хати та паркани є лише на околиці, де 1 лютого загинули люди.
Олександр Ткаченко їздить у село майже щодня, щоб евакуювати людей чи забрати їхні речі
На центральній вулиці біля однієї з хати стоїть червоний бусик. Із двору з речами вибігає кілька людей, метушаться. Це Олена Смаль приїхала з сином Денисом та племінником Володимиром забрати речі. Для цього найняла Олександра Ткаченка. Чоловік приїздить у село щодня відколи росіяни його обстрілюють. Іноді робить по дві "ходки". Каже, евакуйовувалися переважно жінки та діти, бо залишатися небезпечно.
Після прильотів 2 січня жінка виїхала з Єліне. Її з сином вивіз лісничий до села Великий Щимель, що також входить до Тур’янського старостинського округу. Родина й досі там живе. Каже, за будинок та комунальні нічого не платить.
До 1 лютого з родини Олени Смаль в Єліне залишалася лише її мама. Вона згодилася виїхати лише того, як у селі загинули люди.
Олена Смаль приїхала з сином та племінником, щоб забрати речі
Племінник Олени – Володимир Савченко приїхав допомогти тітці та брату забрати потрібні речі.
"Я жив тут до 2 січня. Потім виїхав у Чернігів. А за тиждень повернувся додому, бо тут було спокійно. Я знав Васю Іванова покійного, він у дитинстві жив по сусідству. Після його смерті я переїхав у Тур’ю. Буду там до перемоги, а потім повернуся додому", – розмірковує Володимир.
Родина поспішає забрати квіти, посуд, одяг і швиденько виїжджає з села. Адже обстріл може початися будь-якої миті.
Дядько Петро: головне – не панікувати
Дядько Петро, якому на вигляд біля 60 років, поспішає вийти з Єліне: "Піду за Млинок (село за 5 кілометрів від Єліне – авт.), за лісом погуляю, поки небезпека мине. А потім ввечері повернуся додому. Треба ж за хатою наглядати, раптом горітиме, то щоб потушити вчасно", – пояснює чоловік.
Дядько Петро більшу частину життя працював охоронцем у місцевому музеї партизанської слави. Зараз експонати вивезли в безпечніші місця. А чоловіка перевели на частину ставки. До війни музей давав роботу 15 селянам.
"У нас цікавий музей, мало де такі експонати є. А в лісі розташована партизанська стоянка Лісоград. Сюди люди цілими автобусами колись приїжджали на екскурсії. Там землянки. Можна було відтворювати події Другої світової", – згадує минуле життя чоловік.
За лісом дядько Петро нарешті зустрічається зі своєю сестрою Ніною Півень, та страшенно радіє, що брат живий та неушкоджений і знову бідкається про голодного пса. А чоловік поважно відказує:
Про повторний наступ селяни тривожно слухають з новин. Як воно буде, – ніхто не знає, тому й планувати людям важко. А взагалі життя на прикордонні стало схожим на порохову бочку, яку оманливо маскує природа та заколисують періоди тиші. Жити в селі справді небезпечно, адже час від часу ця бочка таки може знову вибухнути: через місяць, тиждень або й день…
3337
