Олександра Маковій розповіла редакції Евакуація.City, як пройшов її рік в евакуації і як ставиться до того, що фото її доньки отримало власне життя.
Ібух
Світлокоса жінка бере до рук ручку. Тремтіння кочує від рук до всього тіла – воно почалось від самого ранку і відтоді не зупинялось. Її дочка, активна потішна дворічка, не здригається від вибухів за вікном – на відміну від мами. Дитина просто підіймає очі на дорослих і констатує факти: "ой! Ібух".
Жінка виводить на спині дитини її ім’я та прізвище латинськими буквами. Трохи нерівно накреслює номери телефонів – свій і чоловіка. Ручка тече, букви розповзаються. "Чому я не зробила їй татуювання зі всіма даними?" – стугонить у голові.
Написи на Віриній спині
Жінку звати Саша Маковій, вона українська художниця. Зранку на її країну напала росія.
Перший ранок війни
Київське 24 лютого Олександри почалось як і в багатьох українців – вона прокинулась від вибухів о п'ятій ранку. Саша спала не дуже добре, дворічна донька Віра все ще була на грудному вигодовуванні, і часто потребувала уваги серед ночі.
Чоловік Олександри, Віталій, теж одразу прокинувся – пішов заправляти машину. Чіткої інформації, що відбувається саме те, чого всі боялись, поки не було – сім’я просто періодично чула звуки вибухів. Новини і соцмережі вибухнуть буквально за пів години.
Саша була не з тих, хто вірив "а раптом все обійдеться". Раніше вона працювала комунікаційницею для мистецької галереї, створювала пресрелізи і була підписана на безліч закордонних медіа. "Напад росії на Україну" всю зиму переповзав з однієї іноземної шпальти на іншу.
Але скільки б Саша з чоловіком не обговорювали попередній план дій у разі повномасштабного вторгнення, навіть у найгірші варіанти не входили ракети над Києвом.
Спину дитини Саша підписала якраз перед виїздом. Про всяк випадок вклала у кишеньку доньчиного комбінезона ще й заламінований папірець зі своїми чітко продубльованими номерами та контактами. Зробила його у якийсь з вечорів напередодні. Один з номерів написала з помилкою, як помітила уже значно пізніше.
Той самий папірець
Саша все життя цікавилась історією. Ще за рік до повномасштабного вторгнення розповідала знайомим, що боїться концентраційних таборів і втрати свободи. Жінка боялась вибухів і не знала, чи їх дорога буде безпечною і чи завжди зможе бути біля доньки.
Евакуація до Вінниці
"Тривожна валіза" родини була давно зібрана: рюкзак, документи, вода, речі для Віри. Саша жила на Русанівці – крізь вікно бачила повністю забиті дороги та нескінченний затор з автівок. На автоматі продовжувала робити буденні речі: застелила ліжко, заправила посудомийку.
Зрештою, рішення про евакуацію зі столиці пара прийняла дуже швидко – вирішили їхати до Вінниці, до родичів чоловіка. О 15:30 родина виїхала з Києва, по дорозі забрали маму Віталія та його сестру. Жінка має складну форму інвалідності та потребує постійного піклування, тож Віталій уже давно оформив своє опікунство документально.
В евакуації
До Вінниці дістались до одинадцятої ночі. У родичів був великий зручний підвал, який з лютого 2022 року автоматично ставав розкішшю та мастхевом будь-якого будинку. По місту бродили чутки про диверсантів, безпечно родина почуватись не могла.
Як опікун сестри зі складною інвалідністю, Віталій мав право на виїзд за кордон. З дитинства чоловік їздив у французьку сім'ю по програмі "Діти Чорнобиля". Родина, яка приймала Віталія дитиною, ще з самого ранку написала, що чекає киян, якщо їм вдасться виїхати з України.
Волонтери з прикордонних сіл привозили їжу для, щоб годувати людей у черзі на кордоні. Це дуже вразило Олександру.
Вирішували дуже швидко: від Вінниці до кордону з Молдовою було півтори години машиною. У цій країні Маковії перебули одну ніч, а далі подруга Саші з Казахстану знайшла родині де переночувати у Бухаресті, у румунсько-французькій родині. Наступною точкою дороги був Брюссель – звідти родина пізніше візьме квитки у Францію.
"Основні траси були перекриті. Пускали якусь техніку. Від Вінниці півтори години до кордону з Молдовою, але ми чекали в тягнучках дуже довго і дуже замерзли", – згадує жінка.
Поки Саша не доїхала до Молдови, всі процеси в її тілі саботували власницю. Вона не могла ні їсти, ні пити – організм повертав назад навіть воду. Спазм, переляк і напруга відступили тільки за межами України. Віра також не мала апетиту аж до того часу, поки не опинилась у молдовському готелі – там дворічка з радістю почала наминати усе, що їй пропонували батьки.
За кордоном апетит повернувся до Віри
Саша дивилась на дочку і раділа, що вона надто маленька, щоб щось серйозно розуміти. Похресники жінки, які мали біля п’яти років уже питали в підвалі: "А нас не вб'ють? Чому росіяни хочуть нас убити?"
Французька північ
Спершу українці поїхали на північ Франції, до приймаючої родини Віталія.
Евакуйовані кияни почувалися незручно, живучи у французів з маленькою дитиною та сестрою зі складною інвалідністю.
"Французьких чиновників на півночі було дуже складно розрухати, щоб отримати статус тимчасового захисту. Без нього ми навіть винайняти житло самі не могли, безперервно бігали по префектурах. Машину лишили ще в Бухаресті, мали проблему якось діставати продукти – за ними з нашого села можна було їхати тільки автівкою", – згадує жінка.
Про цю ситуацію Саша розповіла подрузі, і та сконтактувала її з волонтерами з півдня Франції, де була активна громада, готова допомагати українцям – кияни наступного ж дня взяли квитки і поїхали туди.
В дорозі мама займала Віру суспільно корисною працею
Дві війни
"Ми потрапили у сільську місцевість, біля міста Безьє, близько до Іспанії. З одного боку – периферія, роботу знайти важко. Але люди неймовірні – дуже добрі і відкриті. Поки приїхали, нас уже записали на рандеву в мерію і в префектуру. На півночі теж були чудові люди, але тут ситуацію активно рухали волонтери, звичайні французи – вони до того часу, як ми приїхали, уже відправили один гуманітарний конвой з допомогою Україні. До другого приєднався мій чоловік: допомагав збирати і сортувати пакунки, перекладав з французької на українську, а потім супроводжував конвой до кордону.", – згадує Саша.
В місцевості, куди потрапили кияни, зустрілись дві війни – україно-російська та громадянська 30-х років в Іспанії, коли місцеві втікали до Франції від репресій Франциско Франко.
Маковії розуміють, що у Франції вони надовго. В Києві сестра Віталія останні роки отримувала особливі ліки зі Сполучених Штатів в Інституті пульмонології. У Франції її дуже довго обстежували і безкоштовно знайшли аналоги, які коштують тисячу євро на місяць. В Україні ж програму закрили – бо всі пацієнти з цими рідкісними хворобами виїхали за кордон.
Віталій знає французьку, постійно возить сестру по лікарнях. Чоловік влаштовувався на роботу відразу, як допоміг відвезти гуманітарний конвой в Україну – успішний дизайнер у Києві, на півдні Франції чоловік довго працював чорноробом на будівництві. У січні контракт на цій роботі закінчився, і Віталій місяць їздив по всіх ательє з резюме, шукаючи профільної вакансії. Вдома чоловік виготовляв зовнішню рекламу, працював зі скульптурою та живописом, мав власну майстерню у гаражі.
Зусилля не були даремні – уже два тижні українець стажується в одному з ательє, яке спеціалізується на виготовленні зовнішньої реклами.
Щодо маленької Віри, то зі всієї родини вона почувається найкраще. Ходить до французького садочка з вересня. Хоча дівчинка не знає мови, проблем на диво не має – залюбки туди йде і розповідає мамі, як любить свою метрес, тобто виховательку.
Дитина звикла до вимушеної евакуації швидше, ніж дорослі
24 лютого 2023 року Саша передивлялась фото з дому і плакала. Дитина попросила пояснень.
"Розповідала їй, що ми з України, не з Франції, а в Україні війна", – згадує жінка.
Віра розуміє, що є українська мова, а є французька. Дитина часто наспівує під ніс "Слава Україні". Коли у Франції розквітла мімоза, Віра першою помітила, що на фоні блакитного неба вона геть як "слава Україні", адже знає кольори прапора.
Іграшки і татуювання
Нещодавно український художник Владислав Плісецький зробив на своєму тілі татуювання, схоже до тих написів, які накреслила Саша на спині Віри. Українську громадськість це сколихнуло – люди активно писали у соцмережах, що вважають вчинок блюзнірством.
Сашу ж ситуація ніяк не зачіпає.
"Я не маю ніяких претензій. Ту фотку використали всі, хто міг. Мені досі пишуть з Бразилії, Колумбії, Японії, Австралії, Канади, адже зображення стало популярним в інтернеті. Воно просто отримало власне життя, і я це прийняла", – говорить жінка.
Торік художниця започаткувала власну традицію.
"Минулого грудня побачила в інтернеті ідею: кожного року робити невеличкі записки і складати їх в новопридбані новорічні іграшки.
Суть в тому, що коли улюблені ялинкові прикраси б‘ються, а так стається майже завжди, у вас чи навіть у ваших нащадків на згадку залишатиметься невеличке послання. Раптово віднайдений скарб спогадів зігріє вас і буде не так прикро через розбите.
Я чудово пам‘ятаю, що і як писала торік: що в нас нарешті все добре, і тепер можна насолоджуватися життям, але також що я майже певна – буде війна, і що мені страшно як ніколи, і я прикрашаю цю ялинку як востаннє. Якщо ті ялинкові прикраси збережуться (вони залишилися в Києві) і вийде передати їх дітям, скоріше за все вони будуть плакати, читаючи це колись", – пише жінка в своєму профілі в інстаграмі.
Цього новорічного сезону Маковії придбали ялинку, пару недорогих наборів пластикових кульок і зірочку. До них – кілька справжніх, скляних прикрас. Саша знайшла в собі сили написати туди кілька "намайбутніх" папірців.
Художниця каже, що це теж вид терапії. І радить – може, наступного року і ви так зробите.
3025
