Журналістка Евакуація.City провела вечір у компанії месіанських євреїв Львова і дізналась, чому їжа і відпочинок – це така ж духовна практика, як і волонтерство й допомога переселенцям.
Про важливість і походження правильного шпинату
Посеред столу стоїть круглий торт з перчинкою. Буквально. Червоний зігнутий перець на ньому підпирають кілька помідорок і рівненькі слайси цибулі.
– Це "чоловічий" торт, – пояснює Марина, струнка жінка з ідеально вкладеним попільним каре і перераховує складові: шпинатний корж, сирковий шар з філадельфії і бажано рибна начинка.
"Чоловічий" торт
– З червоною було би прямо вау, – зітхає Марина, – але в наших реаліях – піде й оселедець. Але то таке, їй-Богу. Маємо шо маємо, – жінка активно жестикулює, вимальовуючи руками "демонстраційно-повітряний" торт.
У світлій кухні, потинькованій білою цеглою, Марину уважно слухає до двадцяти жінок різного віку: від тінейджерок до поважних літніх пань.
Процес куховарства
– Взагалі щоб просочити корж класно підійшла би овочева Сандора. Пам’ятаєте, був такий сік? В Миколаєві. Обійшла весь свій район у Львові, і не знайшла. – продовжує пояснювати Марина.
Тема дівчатам зайшла – хтось докинув, що було б гарно знайти олію, яку зазвичай купувала в Херсоні; а в Мелітополі був класний шпинат, такий неймовірний шпинат – тут такого немає. Всі сходяться на тому, що Львів, звісно, чудовий, але не Херсон. Не Мелітополь. Не Бахмут.
Такі переселенські хроніки – "не дім" вимірюється навіть оліями, шпинатами і соками, яких повно в будь-якому супермаркеті.
Кулінарний воркшоп в єврейській месіанській громаді Львова у самому розпалі.
Київське єврейське село в евакуації
Якщо вийти з кухоньки в спільну вітальню, прямо на стіні навпроти можна помітити два прапори – жовто-блакитний український, і біло-синій ізраїльський із зіркою Давида. У поличках кількох шафок поруч вмостились три вазонки і невеликі рівні стоси з духовною літературою.
Ця кімната стала не просто вітальнею, але прихистком для людей, які зуміли забрали з собою до чужого міста не тільки речі і віру, але й спільноту.
Єврейській месіанській громаді Києва, частково евакуйованій до Львова, було уже близько 30 років, коли почалась повномасштабна війна. Громада налічувала до 2500 людей.
Месіанський іудаїзм – релігійний напрям серед євреїв та не-євреїв, послідовники якого вірять, що Єшуа (Ісус Христос) є Сином Божим і рятівником всього людства, прихід якого обіцяний пророками.
"Ми були ніби маленьким селом серед Києва – всі один одного знали. Комунікація проходила так: а хто в нас вікна ставить? А той. А хто в нас бойлери ремонтує? А той. Манікюр, лікарі, продавці – всі були й так своїми, а ставали ще ближчими. Хто повиїжджав в Європу після 24 віддавали переселенцям свої квартири пожити – іноді просто за оплату комуналки", – згадує Анна Сєдова – активна струнка жінка з мідним волоссям, одна зі співзасновників громади у Львові.
Анна Сєдова
Велика частина громади синхронно виїхала до Львова, абсолютно про це попередньо не домовляючись. До Анни переселенство стукнуло в двері вже вдруге – жінка з Луганської області. В 2014 році Анна з сім’єю виїхала до Харкова. В 2019 – до Києва. В 2022 – до Львова.
В березневому ступорі й дезорієнтації жінка пробула тиждень, а потім почала дізнаватися, хто тут займається гуманітарною допомогою і як можна долучитись.
"Моїй родині нове переселенство далось легше, бо ми це все пережили в 2014. Легше було закрити попередню сторінку життя, не підглядати туди. Якщо думати про те, що ти залишив, дуже боляче. А треба йти далі", – говорить жінка.
Спільнота в евакуації
Колишні члени громади знайшли одне одного на зборах гуманітарки: друзі євреїв з Польщі привозили допомогу, а колишні кияни розформовували її на Київ, Вінницю, Бердичів, Запоріжжя, Хмельницький, Ужгород – всюди, куди масово прибували переселенці. Люди днювали і ночували на складах, але єврейські традиції залишались з ними, куди б вони не йшли. Евакуйовані месіанські євреї знову почали збиратись на шаббати.
Шаббат – сьомий день тижня, у який Тора наказує євреям утримуватися від роботи. Такий всеєврейський вихідний триває від заходу сонця в п'ятницю до заходу сонця в суботу.
"Шаббат – це радісні пісні і танці, подяка Богу в будь-яких умовах. Шаббат – це ділення дивами, які відбулися в нашому житті. У словах з Писання закладено, що "радість в Богові" – це і є наша сила. Саме на шаббатах ми зрозуміли, що затримуємось у Львові, і вирішили потроху відновлювати діяльність громади.
Трохи літератури теж вдалось взяти з собою
У травні створили систему воркшопів, щоб об’єднувати людей за інтересами, тепер маємо шість: кулінарний, два художніх, тенісний, волейбольний та з вивчення англійської", – перелічує Анна, киваючи на кількох хлопців, які тихенько прослизають повз на заняття з іноземної, які відбуваються в сусідній кімнаті.
Відерце з добротою
Кімнату розділяє довгий білий стіл, до якого потихеньку зносять чай і столові прибори – громада серйозно налаштувалась куштувати усе приготоване. Анна охарактеризувала стосунки євреїв з їжею як сакральні.
Стосунки євреїв з їжею - сакральні
– Коли ми їмо, ми стаємо добрішими. А радість перед Богом – один з наших головних принципів, – сміється жінка.
До громади може приєднатись будь-хто, хто розділить її цінності та віру – для цього необов’язково мати єврейське коріння чи відповідне виховання. В "обов’язки" месіанських євреїв входить розповідати про Добру звістку Євангелія іншим.
Тому нових людей у Львові запрошували "в полі" – виходили з імпровізовізованими фестивалями єврейської культури то до університету Франка, то до Оперного.
– Я ж тоді до вас прибилась, біля парку? – сором’язливо запитує пані Олена з Херсону. З окупованого тоді міста херсонка з чоловіком кілька діб виїжджала у липні. Жах того періоду поселився в Олени надовго – роботи немає, продуктів немає, усюди, куди не кинь оком, окупанти.
Пані Олена - в білому светрі
У Львові уже жила донька Олени, яка навчалась в місцевому університеті, тож херсонцям було де мешкати. Але стіни чужого міста усе одно тиснули – серпень пройшов в адаптації і намаганні відпустити попереднє життя.
– Я була сама-самотня. Дочка гуляла десь з друзями, а я вирішила піти у Стрийський парк – звернула чомусь, зрештою, до парку Франка. Прийшла на музику. А там ви усі, – Олена обводить рукою кімнату, де збирається громада – посміхаєтесь, співаєте. Підійшла дівчинка з відерцем і попросила, щоб я написала на папірці щось погане, і віддала їй – видно, було в мене щось таке на обличчі написане, зболене. А з відерця треба було взяти напис з чимось хорошим. Мені потрапило передбачення про добрий настрій. Маю його тепер тут. З вами. – говорить Олена і йде в бік розрізання "чоловічого" торту на всю жіночу компанію.
Торт в очікуванні розрізання
Літо, осінь
З перших занять Анна Сєдова пам'ятає сезонний біль – літній і осінній. Перші воркшопи були не стільки про готування чи неправильні дієслова, скільки про розповіді. Люди приходили поділитись, як і звідки виїхали, хто з їхніх рідних залишився вдома, і що пережили.
"Дуже багато плакали. У когось на фронті чоловік, онук, син. Хтось взагалі не знав, де родичі – пропали люди. Говорити і плакати, скільки хочеш – теж ліки.
Важко було російськомовним, хто тільки переходив на українську; важко було тим, у кого не було роботи", – згадує жінка.
Перші сезони були про прожиття болю
Громада швидко навчилась закривати перші нагальні потреби: друзі з Фінляндії допомогли із зимовим взуттям для переселенців; стратегічно важливі продукти роздавали не тільки "своїм", але і львів’янам, які через війну залишились без роботи.
"Є принцип – що є у нас, є і у наших людей. Ті макарони і консерви – це база, яка тебе хоч трохи заспокоює. Якщо вони закінчаться, люди мають знати, що прийдуть знову, і знову отримають. В Писанні сказано – краще давати, ніж брати. Ми даємо любов, прийняття, духовну родину. Якщо я знаю, що людина з моєї громади потребує – то піду і дам, чого потребує. А ще краще – передати через посередника, щоб і не знала, від кого. Бог з будь-якого лиха може зробити щось хороше для тих, хто працює для нього", – говорить Аня, паралельно керуючи процесами наливання чаю усій компанії.
Пані Анні
До зими 2022 месіанські євреї трохи адаптувались.
"Ми пережили перший жах: познаходили роботи, "повиїжджали" з окупації родичів. Тепер разом ходимо в театр і на балети, на екскурсії Львовом, розвідали місцеві єврейські місця.
Печемо пряники, передаємо у військовий госпіталь. Є хлопці, які там уже дуже довго – просять то смаженої картоплі, то оселедця під шубою, ми і робимо. Чогось домашнього просять", – коментує Аня.
Чеченці, путін і великі надії донецького охоронця
У донеччанки Ірини на плечі перекинутий яскраво-червоний шарф – за нього складно не зачепитись поглядом. Cірі очі дивляться дуже уважно, постава рівна.
Переселенська історія Ірини почалась ще у липні 2014, коли вони з чоловіком виїхали з Донецька. Особисте знайомство з "русскім міром" відбулось уже з початку весни того ж року.
Пані Ірина з Донецька
"Ми спостерігали зсередини всю цю ситуацію, коли заходила русня. Народ активно лякали, що приїде три потяги з бандерівцями. А приїхали молодчики з Бєлгорода і Таганрога. Зірвали українські прапори на казначействі. Перевертали машини, вивішували прапори так званої днр, бігборди з російською символікою", – згадує жінка.
У Ірини був свій фітнес-клуб, а у її чоловіка – сумісний бізнес в галузі автотранспорту. Поки на роботу не прийшли молодчики з автоматами і не попередили, що або він відписує бізнес, або його купають в акваріумі.
Коли родина жінки виїжджала з Донецька, знайомий охоронець встиг розповісти їй вслід, що у всьому "винен майдан": адже зараз йому не доплачують грошей, але ж прийде путін, і всім все додадуть.
Останні згадки Ірини з колись улюбленого міста – машини з чеченцями в центрі Донецька та днрівські прапори в аеропорту.
"Я пам’ятаю ці відкриті камази, страшні морди з автоматами Калашнікова, розвернутими на вулицю – якщо його щось переклинить, він спокійне пальне в тебе", – здригається Ірина.
Спершу донеччанка жила в Миргороді, а з початком повномасштабного вторгнення перебралась до Львова – чоловік передбачливо купив тут житло раніше.
Пані Олена і Анна
Месіанську громаду Ірина зустріла абсолютно випадково – гуляла біля театру, йшла по львівській стометрівці, і натрапила на один з воркшопів команди. Так і приросла до людей – відчула себе тут удома.
Мотузки
"Можу я поки на русском? Я можу на українській, але ще поки звикаю", – каже Іра з Бахмуту. У Львові вона з березня 2022. У неї світле волосся, зболені мішки під очима і звичка постійно обіймати себе руками.
"Львівська родина від мене відвернулась відразу. Тому що я "російськомовна, і через мене війна. А переселенці у Львів "понаєхалі". Мені здається, дякуючи цій спільноті, я і вижила", – говорить жінка. Голос тремтить і переривається.
Пані Іра з Бахмуту
На третій день повномасштабної війни у Бахмуті уже не було залізниці – все розбомбили. Через це дочка Іри виїжджала з Краматорська 12 березня, під акомпонемент російських обстрілів. На холодному вокзалі дівчина з дітьми стояла 6 годин – потяг то подавали, то забирали. Іра молилась за доньку у Львові, куди змогла евакуюватись раніше.
"Мамочка, я ніколи не знала, що моє життя уміститься в рюкзаці. І багато не візьмеш – тут або людина, або речі. Все забито, всі проходи, повністю все – одна сумка з речима таки лишилась на пероні", – цитує доньку Іра, і починає схлипувати, згадуючи.
Внук жінки постійно плакав, коли приїхав до Львова. Дитина дуже хотіла додому.
"Я тут навчилась однієї великої істини – якщо Господь хоче допомогти, він допомагає чужими руками. Чужі люди нам і підсобили з житлом – перший місяць ми жили безкоштовно, навіть копійки не взяли за квартиру. На наступний день сусідка прийшла з двома сумками, доверху напханими яблуками і цукерками.
Майстер-клас все ще продовжувався
В квартирі у нас не було пральної машинки – комплект постільного у всіх один, і маленькі діти, прати треба постійно. Березень, сиро, опалення вже нема, мотузки обриваються від ваги простирадел, які ніколи не висихають до кінця…
Взагалі дочка моя переїжджала з Донецька в Горлівку, а з Горлівки – в Бахмут. Коли вперше втрачаєш все, дуже боляче. Вдруге менше. А втретє – так взагалі," – голос Ірини переривається від схлипів, ніби тріскається та сама мотузка з вологою білизною – не витримує навантаження.
Пральну машинку зрештою знайшли в громаді – Ірина просто попросила, чи можна час від часу у когось попрати. Так знайшла по знайомих вживану пралку, яку чудом прикрутили на древню систему труб.
Двоє братів Ірини досі лишаються в Бахмуті – доглядають за хворими літніми родичками. Одного разу в двір до одного з них залетіла ракета і просто вляглась перед порогом – чудом не розірвалась.
Молитви
– Григорівна, ви в такому гарному настрої завжди!
– А вам би було приємно, якби я прийшла кисла? Ну а що журиться? Я прийшла? Прийшла. Жива? Жива.
Григорівна – впевнена жінка у біло-чорній кофтині. Поки всі в колі допивають чай, Григорівна ділиться поглядом на останні події.
Григорівна
– На Херсон ми сьогодні зв'язали 18 сіток. Треба було на понеділок, але ми відправили вже сьогодні, в четвер.
А взагалі, зранку встали – то треба в позитивному настрої. Хай мій дім можуть розбомбити, Мелітополь може стати новим Маріуполем. Але головне – доньку би якось вивезти з внучкою з окупації. Зять не хоче виїжджати? Ну то хай собі лишається, – спокійно промовляє Григорівна.
Залом прокочується хвиля аплодисментів.
– Безбожний страх – це мука. В любові немає страху, жива віра дає силу над усяким з них. Бо Єшуа випустив змучених на свободу. Люди мають жити в свободі, – проповідує Анна в кінці зустрічі і розбиває всіх на маленькі групки.
Групки стиха шурхотять проханнями про молитву: "батьки в окупації", "втратили роботу, хочемо знайти", "чоловік на фронті, Боже, дай йому сил".
Я стиха зачиняю за собою двері, щоб випадково не заглушити чужих молитов.
3025
