Марія розповіла редакції Евакуація.City про те, як функціонував шелтер в окупації та як місцеві приймали маріупольців.
Бердянськ. Готель
"Моря не вистачає на генетичному рівні. Хочеться хоча б на годинку вдихнути його запах. Ніколи не думала, що так буде. Коли живеш біля моря, то це здається звичним. А зараз його дуже бракує", – починає розповідь Марія.
У 2016 році разом з чоловіком-будівельником у курортному Бердянську вона збудувала сімейний будинок відпочинку. Спочатку звели перший поверх, почали приймати гостей і поволі розбудовувалися далі.
Жінка вболівала за розвиток туризму у рідному краї, тож намагалася показати його мандрівникам з особливої сторони: розповідала міські легенди та історії, заохочувала досліджувати непопулярні локації, смакувати крафтовими виробами бердянських майстрів.
У 2018 році почала працювати із дитячим центром розвитку дітей, де збиралося багато матусь. Так народився тематичний клуб для жінок, де організовували майстер-класи та тренінги.
Зараз Марії дуже бракує рідного моря (фото ілюстративне)
"Потім самі мами підказали: було б цікаво взяти участь у кемпах, куди можна приїхати на кілька днів, переключитися від буденних справ і водночас зайняти дітей. У нас на Приазов'ї ніхто такого не робив, а мені було цікаво поєднати туризм і материнство. У нас же все для цього було", – згадує Марія.
Тож зважилася подати заявку на грант від ПРООН щодо розвитку туризму на азовському узбережжі. За гроші благодійників жінка планувала облаштувати дитячий простір на території готелю та тренінгову кімнату для жінок.
Марії вдалося провести дві зміни кемпів для матусь та діток. Жінки здобували навички бізнесу, вчилися підприємництву, а малюки ходили на екскурсії в зоопарк, влаштовували пікніки на морі, гралися в активні ігри. Такі кемпи були хорошою можливістю запросити туристів у Бердянськ не лише впродовж сезону, а й навесні, восени і навіть взимку.
Минулий рік мав стати першим, коли невеликий бізнес вийшов у нуль і Марія сподівалася отримати перший справжній заробіток. У вересні 2022 року вона планувала запустити приватну початкову школу у Бердянську. І активно розвивати напрям туризму.
На жаль, 24 лютого усе змінилося назавжди: в Україні почалася велика війна. Відтоді дитячий центр пустує, а у готелі зупиняються переселенці, а не туристи.
Бердянськ. Маріуполь. Окупація
Росіяни зайшли до Бердянська 27 лютого. У місті одразу зник інтернет та зв'язок, а мешканці опинилися у вакуумі. Люди почали виходити на мітинги: не боячись, йшли поперед танки з українською символікою та прапорами. Але зібрання розганяли силою і поступово відкритий опір затих. У інших форматах він продовжується і нині, зокрема завдяки руху громадянському спротиву окупації "Жовта стрічка".
Але з 5 березня з Маріуполя до Бердянська почали приїжджати люди. Спочатку до умовної безпеки проривалися одиниці, а вже через 5-10 днів поїхали сотнями. Бердянськ став "перевалочним пунктом", можливістю хоч трохи прийти до тями. З міста можна було виїхати автобусом чи найнявши платного перевізника до Запоріжжя, а звідти – у західні області чи за кордон.
Від війни у Маріуполі довелося рятуватися всім: дорослим, літнім людям, підліткам, дітям.
Ті, у кого не було машини, "просто голосували" на трасі з Маріуполя на Бердянськ, хоча навкруги все горіло та вибухало. Люди виходили під обстріли, навмання, часто не знаючи, чого чекати ззовні. Залишитися в місті означало залишитися у повністю чи частково зруйнованому будинку, сирому підвалі, без тепла, електрики, зв'язку.
Тим, хто мав власне авто, було трохи простіше. Але більшість машин у місті руйнували вибухові хвилі, тож їхали часто без скла чи навіть зі значними пошкодженнями бензобаку.
Бердянськ. Прихисток
Попри окупацію Марія вирішила не покидати місто. По-перше, літні батьки жінки жили поблизу Маріуполя і та чекала від них новин. По-друге, знала: невдовзі зі знищеного міста поїдуть люди, які потребуватимуть прихистку.
Каже, пощастило щонайменше двічі. По-перше, мали приватний будинок у віддаленому місці. По-друге, попри те, що жили у Бердянську до вересня 2022 року, жодного разу не брали російських рублів, бо розраховувалися безготівково, і не спілкувалися з російською окупаційною владою.
Першим, хто подзвонив чоловікові Марії, був знайомий з юнацьких років, який жив у Маріуполі. Потім приїжджали знайомі, знайомі знайомих, друзі, і всі, хто потребував перепочинку у дорозі до безпеки. Готель Марії та її чоловіка перетворився на прихисток в окупації.
Ще одна жінка виїжджала із Маріуполя на 9 місяці вагітності, із кровотечею. Народила вже в Бердянську, а родина Марії змогла забезпечити новоспечену маму усім, чого та потребувала: дитячий одяг, поставили кондиціонери у готелі “на тепло”, бо на той час централізоване опалення у місті відключили. Коли малюк підріс, то його матір поїхала далі, до Запоріжжя.
Деяким родинам щоб виїхати з Маріуполя потрібно було розділитися. Причини були різні: хтось наважився вийти з підвалу, але потрапив під обстріл і змушений був ховатися деінде, хтось просто загубився у сум'ятті евакуації.
Часто жінка навіть не могла уявити, як родинам вдавалося врешті виїхати до безпеки, але багато хто рятувався на автопілоті, а лише потім усвідомлював трагізм ситуації.
Маріуполь. Евакуація
Хтось з маріупольців зупинявся у прихистку на день, хтось – на тиждень, комусь, щоб оговтатися потрібно було кілька місяців. Загалом всі історії евакуйованих були схожими.
Перше, що бачила Марія на ґанку колишнього готелю – вщент розтрощена машина, із написом "Діти", без скла. З неї виходять люди з чорними шахтарськими обличчями, навіть знайомих не впізнати із першого погляду.
Лише вранці наступного дня, коли люди встигали прийняти душ та попрати одяг, ставало зрозуміло, хто саме приїхав у прихисток. На одязі ще довго залишався запах диму: щоб приготувати їжу і зігрітися у блокадному місті, потрібно було палити багаття. Тож пральні машинки у колишньому готелі Марії подекуди працювали цілодобово, щоб хоч трохи знищити запах горілого.
Будинки в Маріуполі після обстрілів росіян
"Часто ми лише на ранок розуміли, хто це взагалі приїхав. З 10 до 20 березня годі було відрізнити день від ночі. Люди їхали постійно. У нас лише 9 номерів, місця небагато, але всі розміщувалися. Жили не двоє чи троє у номерах, цілими сім'ями, чи з незнайомцями. На ліжках чи матрацах, було байдуже", – згадує Марія.
У березні з Маріуполя приїжджали постійно, далі – людей не ставало менше, але їхали вже не так одночасно. Люди постійно змінювалися: хтось від'їжджав, хтось – приїжджав натомість.
У травні евакуація з Маріуполя стихла зовсім, вцілілих машин у знищеному росіянами місті не залишилося. Деякі сміливці, які раніше вибралися з Маріуполя, поверталися назад, щоб забрати своїх, але все ж це була рідкість. У червні прихисток припинив існувати, адже з Маріуполя вже виходили одиниці.
Загалом у прихистку змогли прийняти приблизно 500 людей.
Прихисток. Рутина
Рутину у шелтері вдалося налагодити швидко і довести майже до автоматизму: у хід пішли найбільші каструлі, щоб зварити новоприбулим суп або борщ. Гаряче повинно було бути завжди, ніколи не знаєш, коли приїде чергова машина з вцілілими.
Жінка зізнається: достеменно не пам'ятає перших місяців великої війни, бо перетворилася на людину-функцію: відчинити хвіртку, впустити людей, нагодувати, попрати речі.
Ніхто з переселенців не хотів залишатися у Бердянську довго: побоювалися, що місто повторить долю Маріуполя. Тож ще одна функція Марії була у тому, щоб допомогти евакуйованим виїхати з окупованого міста.
"Перше, що доводилося вирішити – пальне. Його було важко дістати, кілометрові черги. Наша машина була на ходу, тож чоловік повинен був прокидатися дуже рано, щоб стати в чергу. Вже згодом стали закупляти якнайбільше, щоб переселенці могли взяти з собою каністри в дорогу", – каже Марія.
Наступна проблема – облаштування прихистку. Із цим допоміг український фонд SiLab. Навесні вони допомагали шелтерами з облаштуванням і закупкою всього необхідного для комфортного перебування людей. І завдяки саме їх потужній підтримці у прихистку змогли забезпечити людям максимально комфортні умови перебування і можливості для подальшої евакуації.
Завдяки цьому у прихистку з'явилися додаткові подушки та ковдри, предмети побуту і першої необхідності, гігієну, бензин для евакуаціїї, додатковий посуд і багато іншого. У прихистку було доволі тепло, гарячу воду гріли завдяки сонячним панелям, які встановили раніше. Лише гостьова кухня була на той момент без гарячої води, та Марія із чоловіком планували купити електричний бойлер. Але їх дуже швидко розкупили.
Не залишилися осторонь і колишні пожильці готелю. Люди з різних куточків України, підтримували прихисток в окупації. Крім того, Марія влаштувала своєрідний логістичний хаб, завдяки якому знайомила, наприклад, харків'ян, які потребували прихистку із вінничанами, які могли надати своє житло. Це вдавалося робити, поки був зв'язок. Також жінка направляла розгублених маріупольців до своїх знайомих у західних областях України. Зазвичай вдавалося знайти таким способом безкоштовні варіанти поселення для переселенців.
"Люди їхали не в нікуди, а до тих, хто їх чекав і міг допомогти адаптуватися на новому місці", – розповідає Марія.
Бердянськ. Березень
Якщо відкинути те, що Бердянськ був в окупації, місто жило відносно спокійно, пригадує Марія. У березні на полицях магазинів залишалося вдосталь продуктів, хоч їх “розмітали”.
"Населення Бердянська – близько 120 тисяч людей. З Маріуполя через нас проїхало близько 200 тисяч. Тож на початку повномасштабної війни у місті залишалися тисячі людей, які потребували продуктів та інших товарів", – пояснює Марія.
Основним місцем, де і досі можна дістати провіант, є центральний ринок Бердянська. Майже одразу із довколишніх сіл почали возити на продаж продукти, а ще місто врятувала риба. Як і під час Другої світової війни, коли місто врятував бичок, багато хто знаходив харчі просто у морі.
Бердянськ під час окупації
"Все місто згуртувалося. У кожному будинку жили маріупольці. Їх було дуже багато, і ця активність дивувала. Зазвичай бердянці дуже розслаблені, звиклі жити від куртортного сезону до сезону, показали себе справді проукраїнським містом", – Марія трохи розплявляє плечі з годістю за своїх у голосі.
Для координації створили спільний чат у телеграмі. Часто там просто писали адресу і кількість людей, яку готові прийняти. Якщо вдавалося зловити зв'язок чи інтернет, то для переселенців шукали місце так. Приймали переселенців і на базі шкіл.
Бердянськ. Квітень
У квітні ситуація змінилася. Магазини та супермаркети спорожніли. Залишився лише ринок, море і м'ясокомбінат, який дивом не припиняв роботу ні на день з 24 лютого. Бракувало й ліків, дитячого харчування, засобів особистої гігієни. Гуманітарну допомогу до Бердянська не пускали.
"На той час у прихистку вже налагодилась робота. Я почала шукати допомогу у різних фондах чи штабах. Знайшла наших колишніх гостей у Запоріжжі. Це ютуб-блогери, які колись ночували у готелі і стали нам добрими друзями. Разом ми знайшли гуманітарну допомогу, перевізників, гроші, щоб оплатити поїздку. Одну коробку погоджувалися привезти за 500 гривень, але у Бердянську ціни були ще космічніші, та і купити було ніде", – каже Марія.
Флешмоб на підтримку тимчасово окупованого Бердянська у різних містах України (квітень 2022)
У Бердянську жінка розприділяла пакунки і допомагала мамам адресно, про потреби дізнавалася через коротеньку гугл форму. Однак волонтерську допомогу ні щодо прихистку, ні щодо гуманітарки не афішувала. Все робила тихо, хоч і не надто ховалася.
"На той час прихистку ніхто не заважав. Це якби зараз був такий прихисток, то туди б прийшли. Це ризик, звичайно, і я це розуміла. Але на той момент завдань контролювати місто у росіян не було", – каже Марія.
Гуманітарну допомогу Марія розвозила до червня. До волонтерства долучилася її родина і деякі мешканці прихистку, які встигли оговтатися, але ще залишалися у Бердянську і хотіли бути корисними.
Виїзд
У березні 2022 року стан Марії нагадав їй самопочуття після пологів. У перший тиждень після пологів через викид адреналіну вона могла не спати днями, згадує жінка. Тоді любов до малечі переважувала втому, недосипи і недоїдання.
Додає: водночас трагічні історії рятували і тримали всю родину. За рутинною роботою і спілкуванням з переселенцями, думати про війну і місто в окупації просто не було часу та сил.
Вже у вересні Марія з родиною виїхали з Бердянська. На той час літні батьки жінки змогли врятуватися і приїхати до доньки. Коли всі переселенці роз'їхалися, Марія зрозуміла – треба таки виїжджати.
"Через росію можна було виїхати в будь-який день. Але ми не хотіли туди їхати. Ми спланували виїзд через українську територію, це була середина вересня. Мали їхати зі знайомими через тиждень, чекали поки вони залагодять справи. У той час російська влада оголосила референдум. Чоловік не витримав, боявся, що закриють виїзд і на ранок ми поїхали", – згадує Марія.
Каже: ніколи не забуде те, що побачила дорогою до Запоріжжя. Вперше жінка не лише почула, а й побачила на власні очі, що таке наслідки війни. Сіл дорогою до Запоріжжя просто не було. Після ночівлі у Запоріжжі родина поїхала до Києва.
Марія і досі не припиняє волонтерити. Вона шукає можливості, щоб зареєструвати громадську організацію. Планує об'єднувати переселенок, щоб ті могли легше адаптовуватися на новому місці.
"Нова локація – нове життя. У місті, де живеш постійно, все знайомо, знаєш, кому подзвонити, щоб отримати допомогу. А на новому місці все доводиться будувати спочатку, але Всесвіт підказує, як зробити краще".
3020
