З Азії, Британії та Грузії – до сирен та вибухів. Три історії повернення з евакуації

Евакуація.City розповідає, як три українки повернулись назад до України – попри усі небезпеки та страхи. 

Марія Тимошенко. З Південної Кореї назад до Бучі

Марія Тимошенко з сином-школярем евакуювалася з Бучі до Південної Кореї другого березня минулого року. Зі свого будиночка на вулиці Героїв Майдану психологиня встигла виїхати рівно у ті пів години, коли ЗСУ вибили росіян з міста. Пізніше жінка дізнається, що окупанти перегрупувались та повернулись практично в той момент, як її автівка опинилась на неокупованій території. 

Марія біля церкви Святого Андрія. Місце стане сумнозвісним після того, як там ексгумують тіла людей, убитих російськими окупантами Автор: архів героїні

Далі була коротка передишка у Києві, і другий етап евакуації – вже до Польщі. 

Рятуючись з рідного міста, яке вона не хотіла покидати аж до останнього моменту, жінка ще не знала, про скількох убитих окупантами знайомих вона почує уже в польському готелі. Коли українські медіа опублікували фото з деокупованої Бучі, прихисток плакав усіма поверхами. 

Розкисати було ніколи – у Тимошенків була можливість поїхати до батька сімейства, який уже довгий час працював у Південній Кореї. Коли вдалося залагодити усі питання з візою, жінка з сином полетіли до Азії, у цілковиту безпеку максимально далекої від росії країни. 

Щоб через рік повернутись, безкінечно щасливими, що цю безпечну країну покидають – прямо в розпал травневого бомбардування Києва. Якраз перед тим, як окупанти підірвали Каховську ГЕС. 

Марія сформувала 3 причини, чому Україна з постійними сиренами їй все одно миліша, ніж безпечна та економічно розвинена Південна Корея. 

Візові труднощі

У Південній Кореї немає поняття тимчасового захисту – як і будь-якої допомоги біженцям чи соціального забезпечення. Марія потрапила до країни у постпандемічний час, коли і так суворі імміграційні правила Сеулу стали ще жорсткішими до іноземців. 

Марія з сином біля класичної корейської будівліАвтор: архів героїні

“З одного боку, ніби як логічно – іди працюй. Але от нюанс – віза в мене була неробоча, я їхала до чоловіка. А отримати робочу після ковіду стало в рази складніше. Тому допомоги не буде, але і працювати тобі тут так просто не дадуть”, – резюмує жінка. 

Мовний бар’єр та самотність

Щоб зустрітись з кимось зі своїх друзів у Сеулі, Марії доводилось їхати три години до столиці країни. Хоч психологиня намагалась активно брати участь у проукраїнській діяльності в Кореї, доїжджати на мітинги та активно спілкуватись з місцевими українцями, весь процес забирав дуже багато сил, часу та коштів. Тому надто часто Марія не могла собі дозволити такі поїздки. 

“Корейська мова дуже складна. Труднощі у комунікації були всюди – буквально взуття собі купити стало викликом, бо важко порозумітись з продавчинею. Відчувала себе дуже ізольованою.

В Україні – все рідне. Ось тут моя сусідка, ось тут погомоніти з кимось у кав’ярні. Я думала, що приїду додому і буду боятись сирен – але ось я приїхала, і в мене думки немає повертатись назад чи їхати до Польщі. Тут так добре, що я аж сама не очікувала”, – пояснює Марія. 

Корейський менталітет

У Південній Кореї досить сильно розвинена колективна культура та трудоголізм, розповідає українка. 

“З моїх спостережень, це, звісно, суб’єктивно – для корейців дуже важливо бути як всі, не вирізнятись. Всі носять Puma чи Nike, всі ходять до Starbucks, всі повторюють одне за одним. 

СеулАвтор: архів героїні

Основна цінність для корейців – прибуток, сімейні чи родинні стосунки тут досить прохолодні. Зате нормально подзвонити по роботі в одинадцятій вечора, тому що тут всі так працюють. Їм не дуже зрозуміло, навіщо, наприклад, йти на пікнік з сім’єю, якщо в цей час можна попрацювати на заводі і заробити ще грошей. Дітей на вулицях немає зовсім, всі вчаться до десятої вечора, бо тут неймовірна конкуренція на вступ до університетів та у робочій сфері. 

Зате велика програма з алкоголем – люди п’ють, і п’ють багато соджі – рисової горілки. Доволі пізно одружуються, бо без великої кількості грошей у чоловіка немає шансів взагалі ні на які стосунки. 

Тут ритм: робота, їжа, будинок. Відпустки – це три дні офіційних вихідних на “часок”, свято врожаю. Ще є х’юга – період в серпні, коли дуже жарко, і не можна виходити на вулиці практично – тоді закриваються заводи, і ці сім днів можна відпочити. 

“Тут немає лікарняних – корейці закидаються сильними антибіотиками, і йдуть на роботу у будь-якому стані. Роботи ж не хворіють”, – стинає плечима Марія.

З Луцька до Бучі

Зараз психологиня у родичів у Луцьку – син встиг зламати ключицю, коли впав з велосипеда. Коли дитині знімуть шви, Марія збирається повертатись додому. Друзі з Бучі кличуть її до міста дуже активно, аргументуючи це тим, що “боятись нічого, що летить – те збиває ППО”. 

Марія вдома, в Україні. І дуже цим задоволенаАвтор: архів героїні

“Я колосально задоволена бути в Україні. Я тут не самотня. Можу робити такі банальні речі – подзвонити сестрі, і ми з нею підемо на каву. Вдома бути добре – навіть з сиренами”, – тепло говорить Марія. 

Настя Данилішина. З Нової Каховки до Грузії – і назад у Київську область

Настя Данілішина – письменниця з Нової Каховки. Місто було окуповане ще з 24 лютого 2022 року. В окупації дівчина прожила 142 дні, змогла покинути Каховку змогла тільки 16 липня. 

“Бути в окупації – це як бути в заручниках у власному домі. Шалений тиск на психіку: всюди чути вильоти та прильоти, через місто йшло багато військової техніки. Росіяни на ній катались просто по наших дворах. Ти ніде не відчуваєш себе в безпеці, бо кожна людина потенційно може стати тобі ворогом. Довіра лишається тільки до найближчих”, – згадує Настя.  

Настя ДанілішинаАвтор: архів героїні

Дівчина говорить – кахівчани  були повністю відрізані від світу. В магазинах ставало все менше українських товарів, ціни виросли. Фермери влітку просто викидали свій товар, бо нікуди все було везти.

“Зв’язку не було тижнями, а потім і місяцями. Коли дали інтернет, то він був підключений до російської мережі і мониторився через російські спецслужби”, – згадує Настя.  

На початку липня письменниця з батьками почула, що можна спробувати евакуюватись через Крим.

Коли виїжджали, нас супроводжував сморід пожеж – їхали повз знищені будинки та спалені пшеничні поля. Я дуже їх любила раніше. 

“На 15 блокпості втратила лік російським перепонам. Ми їхали під палючим сонцем і просувались по пару метрів на годину. Майже дев’ять годин витратили на кордоні, але врешті потрапили до Криму, а звідти виїхали до рф – щоб через цю територію потрапити до Грузії”, – розповідає Настя. 

У Грузії родина пробула пів року, в Україну повернулись у травні 2023. 

Настя називає три причини свого повернення. 

Адаптація

Складно було пристосуватися до життя за кордоном. Особливо після того, що родина пережила в окупації – психологічний стан українців складно було назвати стабільним. 

Грузинські гориАвтор: архів героїні

 Сум за домівкою

Кахівчанам дуже хотілося додому. Однак назад в окупацію повертатися не було сенсу. Зараз Настя з сім'єю зупинились у Київській області. Після того, як росіяни підірвали ГЕС, додому вони повернутись і не можуть.  

Відчуття належності

“Ми відчували, що більше потрібні нашій країні. Наші перспективи для розвитку тут, хай там як нас не підтримували грузини. Банально хотілось додому. А там ми не вдома”, – розповідає дівчина. 

Юлія Гуртова.  З Великобританії назад до Дніпра – і навпаки. 

Юлія Гуртова - підприємиця з Дніпра. Її місто розташоване неподалік від Запоріжжя та Запорізької ГЕС, тому після 24 лютого родина вирішила за краще евакуюватись на захід України. Через якийсь час чоловік Юлії повернувся до Дніпра працювати, а жінка з дитиною вирішила поїхати за межі України –  до столиці Австрії. 

Юлія ГуртоваАвтор: архів героїні

“Відень я знаю, в мене там купа знайомих, але чомусь мені не вдалося там знайти квартиру. І так якось само собою сталося, що поки ми шукали, відкрилась програма Home for Ukraine – і ми за нею поїхали до Великобританії”, – розповідає дніпрянка. 

У королівстві Гуртові пробули 10 місяців – і весною 2023 року повернулись назад до Дніпра.

Юлія називає такі причини свого повернення. 

Бути емігрантом – складно

“Я соціально відповідальна людина, яка постійно робить якісь проєкти, весь час до чогось долучається, керує бізнесом. А в Британії я просто одна з емігранток, без особливої можливості на щось впливати. Це не моя історія”, – коментує Юлія. 

Юлія в БританіїАвтор: архів героїні

Безпечне місце

Спершу Гуртові повернулись додому на Новий рік. За час їхньої відсутності батьки добудували сімейний будинок з хорошим підвалом. До цього родина жила у найвищій точці Дніпра, у багатоповерхівці, повністю оточеній іншими “скляними” помешканнями. Тепер Юлія вільніше могла себе почувати з поверненням – сюди родина переїхала після повернення з евакуації.  

Сім’я

“Нам з чоловіком важко було бути окремо. До того ж, уже рік я повноцінно не працювала, тому хотіла врешті повернутись і включитись у всі робочі процеси”, – коментує дніпрянка. 

Юля пояснює –  в іншій країні стрічка новин евакуйованого рясніє суцільними вибухами. 

Тобі здається, що постійно тут в усіх ракети летять, і все супер страшне. А насправді до всього звикаєш – навіть у дитини в школі уже напрацьовані алгоритми зі сховками. 

“У дочки в Британії було супер-життя: класна школа, гімнастика, плавання, друзі. На вихідних – барбекю і поїздки. 

Але в Україні вона швидко знову адаптувалась, тут її друзі – хоча мала своїх людей і в Британії. Але жодного разу вона не сказала, що вона хоче назад, навіть коли сильно прилітало в Дніпро”, – говорить жінка. 

Під час однієї з таких ночей, посеред бомбардування Юля читала дочці “Гаррі Поттера” – на надриві, практично викрикувала історію про юного чарівника, щоб дитина не чула вибухів. Але донька все одно хоче залишатися в Дніпрі – її тримає тут своя, українська магія. Яка все одно повертає людей додому. 

​​18 тисяч гривень для підтримки українців, які повертаються з-за кордону: як отримати?

"Коли додому?" Чи можна питати про це переселенців і як правильно говорити про повернення?