Редакція Евакуація.Сity поспілкувалася з Юлією про життя в окупації та думки про повернення.
Постійно боятися і озиратися: життя в окупації
Юлія Ющенко разом із родиною виїхала із Херсона до маленького селища неподалік у перший день повномасштабної війни. Попри те, що туди одразу зайшли російські військові, cитуація залишалася відносно спокійною: не було обстрілів, окупанти були розгубленими, і особливо не чіпали місцевих.
Через два місяці Юлія з донькою та племінником вирішили виїжджати з окупації до безпечніших регіонів України. Щоб залагодити частину справ, жінці довелося поїхати в Херсон. Хоч у місті "не прилітало", загальна атмосфера була далекою від спокійної.
"Ми йшли містом і племінник почав на повний голос розповідати про види техніки, яку бачить, переказував мені щось, що дізнався за цей час про зброю. Я попросила його замовкнути, боялася, що приверну зайву увагу і мене арештують, а діти залишаться самі і хто зна, що їх чекатиме далі", – згадує Юлія.
Діти, звісно, протестували, але врешті затихли, додає Юлія. Буквально за рогом жінка наштовхнулася на озброєних росіян, які “стежили за порядком” у місті, куди самі принесли неспокій. Після цього випадку у той день на вулиці Ющенки мовчали.
Постійно боятися, озиратися, стежити за своїми розмовами, ба більше – думати, чи виходити на вулицю, – це те, з чим постійно живуть люди в окупації, згадує Юлія.
"Поступово місто завмирає: магазини по обіді вже не працюють, там де постійно були затори і товклися люди, тепер проростає трава…"
Раніше людна зупинка тепер заростає травою
Юлія показує фото зупинки громадського транспорту у рідному місті. Каже, до повномасштабної війни старалася оминати її, бо на “п'ятачку” завжди юрмилися люди, а проштовхнутися там до маршрутки було майже неможливо. Тепер місце пустує.
"Довелося виїжджати, бо нормального життя у Херсоні немає. Спочатку окупація… навіть після звільнення місто пустує, на вулицях видно лише комунальні служби. Із мешканців нашої дев'ятиповерхівки у Херсоні поки залишаються лише 5 родин, вони прожили там всю окупацію і мешкають досі. Інші люди виїхали і не повертаються", – каже Юлія.
Пояснюю місцевим, як це – жити в окупації: як херсонка облаштувалася на Рівнщині
Виїхати родині Ющенків вдалося лише із другої спроби, 1 травня минулого року. Щоб дістатися до безпеки, Юлія подолала близько 85 російських блок-постів.
Зрештою поїхала у західні області України. Більше знайомих та друзів жінки живуть на Київщині та Чернігівщині, але на той час ці області оговтувалися від окупації, тож жінка шукала прихистку у Рівненській області.
"Ми випадково потрапили у чужу область, у невелике селище поблизу Здолбунова. Я не знала достеменно, куди їду. Чомусь думала про гори… Зовсім нічого не знала про село, в якому опинилася", – зізнається Юлія.
Юлія виїхала з Херсона 1 травня
Врешті, у користування Ющенкам віддали невелику сільську хату. Щоб облаштувати її і прийти до тями після щоденних жахів війни та тривоги, жінці знадобилося більш ніж пів року.
За цей час Юлія отримала підримку від місцевих. Мешканці селища дуже уважні до переселенців і буквально стають в чергу, щоб віддати продукти, необхідні речі чи побутове приладдя.
"Я вже півтора роки в умовній безпеці, але й досі не розумію, чи варто вже залишатися і будувати життя на Рівненщині, чи ще сподіватися на повернення.. Кожного дня прокидаюся з новою думкою. У Херсоні залишилася квартира, колишнє життя…Я недавно їздила туди. І у першу ніч зовсім поруч з домом "прилетіло".. Їхати туди надовго дуже небезпечно", – розмірковує Юлія.
Інколи жінка наштовхувалася і на нерозуміння та настороженість:
"Якось дочку спитав сусідський хлопчик: "Ти чого виїхала, там же не стріляли". Я пішла поговорити, cправді спокійно хотіла пояснити і дитині, і дорослим, як це – жити в окупації. Потрібно не лише, щоб не стріляли, а щоб українці жили справді в Україні. Я бачу у цьому свою місію: розповісти, як люди живуть там, в регіонах, де найбільше відчувається війна, навіть коли "не прилітає з неба", – каже Юлія Ющенко.
Зараз Юлія бере участь у різних тренінгах та подіях
Для цього жінка бере участь у різних подіях, які єднають переселенців та місцевих. Найчастіше щоб стати учасницею форумів їй доводиться їхати близько 20 кілометрів, аж у обласний центр, але Юлія намагається не пропустити жодної події, де може знайти нових знайомих:
"У травні виповнився рік як ми приїхали на Рівненщину. У той день я зрозуміла, що так більше не можна: треба поступово починати будувати стале життя тут, інакше це буде безкінечне метання туди-сюди".
Матеріал підготували на форумі "Адвокаційна підтримка внутрішньо переміщених жінок у західних областях України", який реалізовує ГО "Центр "Жіночі перспективи" за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН.
3020
