Бойова медикиня Інна Короленко розповіла редакції Евакуація.City, як це – рятувати людей під обстрілом та чому після виїзду інколи смакує навіть земля.
Від продюсерки до медикині
Інна Короленко – одеситка, молодша сержантка та бойова медикиня роти вогневої підтримки. Інні 25. До вступу у лави ЗСУ дівчина встигла закінчити львівський факультет міжнародних відносин, попрацювати секретаркою в обласній державній адміністрації, продюсеркою новинного каналу та відкрити власний бізнес.
Нещодавно Інна повернулась з Бахмуту. Там вона евакуйовувала поранених з поля бою – всі два з половиною місяці склались для дівчини в один безкінечний зимовий день.
Нашивки Інни
Міжвоєнне
До великої війни Інну можна було впізнати за гітарою, перекинутою через плече. Інколи вона грала для поранених військових – все своє студентство дівчина волонтерила у львівському військовому шпиталі. Наука мами-медсестри підштовхувала бути там, де Інна могла бути корисною.
Інна до повномасштабного вторгнення
У перший день повномасштабного вторгнення дівчина кинула в рюкзак кілька речей, взяла на руки свою кішку – довжелезну руду мейнкунку Кіру – і поїхала до подруги. Двом переживати перші дні великої війни було не так страшно. Більша за площею квартира дівчини в той час не пустувала – там жили переселенці, які потребували хоча би зупинитися у Львові.
"Так ми жили до квітня. І вже в перші тижні великої війни у мене загинуло дуже багато знайомих, які пройшли безліч кіл пекла ще від початку 2014 року", – згадує Інна.
Спершу Інна плакала, жила на заспокійливих та тоннами викидала просочені сльозами серветки. Фото загиблих друзів заповнювали стрічки соцмереж. Аж поки у квітні ноги самі не понесли одеситку до місцевого добровольчого формування територіальної громади – там її призначили медиком та зв’язковою. Дівчина відповідала за керування дронами та раціями. Пізніше Інна вирішить – вона готова прийняти присягу і вступити до лав ЗСУ.
"У війську я стала стрільцем – відбігала всі полігони і навчилась збирати та розбирати автомат Калашникова за якихось 15 секунд", – згадує дівчина.
Інна уже у війську
Були невеликі бойові завдання на західній Україні – чергування на стратегічних точках, супровід зброї, яку передавали іноземні партнери. Інна опинялась у різних бригадах і різних містах, виконуючи накази керівництва. Інколи вдавалось на "пів ставки" завідувати медпунктом, але в основні обов’язки дівчини це не входило. Аж поки у грудні 2022 її не скерували до Харкова, а звідти – до Вовчанська, на деокуповану територію.
"Схід отримав мене під ялинку", – сміється дівчина. Там Інна проходить тестування медикиню – у пригоді стають курси тактичної медицини від парамедиків "Госпітальєрів" та "Білих беретів", а також – наука мами-медсестри і п’ять років волонтерства у військовому шпиталі. Несподівано-довгоочікувано для себе, Інна стає бойовою медикинею – і практично відразу потрапляє на бахмутський напрямок.
Глина і кров. Перша евакуація.
Місто і передмістя Бахмута зустрічають Інну відчуттям локального апокаліпсису.
Слов'янськ
"З гірки в гірку, з низинки до низинки, з села до села – нічого нема. Немає ні фундаментів, ні навіть перших поверхів. Все викрошили. Ти розумієш, що тут колись жили люди, і в них були свята, побут і якась своя атмосфера. А зараз тут тільки мертва глина", – розповідає дівчина.
Запах, який запам’ятала Інна – сирий і холодний на дотик, машинний, ніби вічно замерзлий у - 25°.
Звичний ландшафт Бахмуту
Дівчина добре знає свої обов’язки. Евакуація відбувається в два етапи, її – перший в ланцюжку передачі пораненого з позиції до точки батальйонної евакуації, де чергують фельдешер і лікар. Інна з водієм стоять неподалік від позицій – щоб у межах 3-5 хвилин "доскочити" за пораненим. Далі за бойовою медикинею перший огляд: перев'язки, турнікети, оцінка поранення, стану пацієнта. Все що завгодно, щоб максимально стабілізувати положення пораненого та передати фельдшеру або лікарю на глибший аналіз.
Першу евакуацію Інна пам’ятає дуже яскраво.
І медикиня, і її водій були цивільними до великої війни. Їхня машина стоїть трохи за горбком – над ними літають снаряди, небо блищить від артилерійських обстрілів. Водій зі спокійним обличчям курить, випускаючи клуби диму у віконце машини.
"До великої війни у нього був бізнес, пов'язаний з жіночою зовнішністю – тримав салони краси. Так говорив про дівчат, ніби боготворив нас. Усіх", – згадує Інна.
Роздається сигнал – перший "трьохсотий". Для обох. Інна мовчки одягає 8 пар гумових рукавичок – щоб не витрачати час на зміну, коли гума стане слизькою від крові.
Перед виїздом дівчина одягає відразу кілька пар рукавичок.
"Водій на мене дивиться і каже: ти щось переживаєш, я бачу. Ну то дивись – ти зараз тут найголовніша людина і від тебе залежить життя чи смерть військового, якого ми зараз привеземо. Як він почуватиметься, все його майбутнє – все на тобі", – переповідає Інна.
І це чомусь заспокоїло дівчину – замість більшого тремору рук, одеситку огорнув дієвий спокій.
Всі речі військових лишаються у евакуаційній машині
"Я ж медик. Не вийду ж з машини – ой все, у мене настрій поганий, давай наступного разу. Забираємо людину, і я на автоматі, ніби з пеленою на очах роблю все, як у книжці – очищаю рану, розрізаю бинти, перев’язую. Руки роблять на автоматі. Роблю все, щоб максимально полегшити життя людині після цього поранення. Бо куля пройшла у легеню з великим вильотом ззаду лопатки, сформувалась така рана-троянда з людської шкіри", – згадує дівчина.
Поранення з практики Інни
Пораненого вдалося врятувати.
А водій загинув наступного дня, на бойовому завданні. З Інною лишились його слова і впевненість, що вона – найголовніша людина на евакуації.
Будні
Інколи за ніч Інна могла виїжджати за пораненими 7-8 разів. Деякі з ночей були "тихими" – снаряди літали, але ніхто не гинув. Люди потрапляли до Інни в машину в різному стані – блідими і мовчазними, у свідомості і без.
після найскладнішої ночі - було дуже багато "трьохсотих"
Одного разу під час завдання з машини, якою Інна везла пораненого під обстрілом, майже вилетіло заднє колесо, якось примудрившись проламати багажник. Дівчина пам’ятає, як тримала це колесо, щоб воно не відірвалось з кінцями, паралельно намагаючись вколоти шприц зі знеболюючим своєму "трьохсотому".
"Він однією рукою вибиває укол, а іншою б'є водія в спину з криками "швидше", бо має роздроблену щиколотку – нога практично звисає. А я розумію, що водій швидше не може – й так 10 кілометрів за годину під артою, всі чотири кілометри з позиції, весь бруд з дороги був у машині", – розповідає бойова медикиня.
Інна пам’ятає, як вони врешті доїхали – як цілувала водія, як вони обоє нагадували гори бруду, як на їхніх формах не було видно пікселя, а зі щік відвалювались шматки болота. Як "наїлись" землі, яка залітала у машину – донецькі глина і пісок, а потім відмивались снігом. Людину вдалося врятувати.
Після складної евакуації
Інна була єдиним медиком на 50 людей. Крім евакуаційних поранених, дівчина лікувала і всі інші хвороби, адже ні застуду, ні ревматизм, ні артрит, ні запалення легень ніхто не відміняв.
З Бахмута батальйон Інни вивели через два з половиною місяці. Звідти одеситка пам’ятає, як раділа, коли хтось з військових одужував.
Процес евакуації з поля бою, фото - ілюстративне
А ще – дрібницям. Посилкам з дому, які все одно доїжджали – свічкам, лаванді, каві, цигаркам та енергетикам, які щільно всотались дівчині у шкіру. У місті одеситці нічого не снилось – здавалось, що увісні вона провалювалась в темряву, яка не закінчувалась майже два місяці. Зараз вона очікує наступного направлення.
На питання, чи не шкодує про своє рішення піти до лав ЗСУ, Інна хитає головою – люди помирають, а вона може впливати на те, щоб їх помирало менше. Тому каже, що їй не страшно. Вона тут до Перемоги.
3020
