Редакція Евакуація.City поспілкувалась з трьома переселенками до Канади, Ірландії та Франції про те, як це – бути громадянками своєї держави, але дуже далеко від неї.
Карина Магда. З Кременчука до Джаспера
Карина виїхала до Канади у травні минулого року – скористалась програмою CUAET. Їхати дівчина не хотіла, але батьки наполягали, що вона повинна жити, влаштовувати майбутнє і не боятись постійних прильотів.
Проживши за кордоном вже майже півтора року, дівчина говорить – відчуття має дивні.
"Ти вже не переселенка, якій співчувають. Тебе вітають з тим, що ти живеш тут. А ти в цей час здивовано дивишся на людей і думаєш: "А з чим власне ви мене вітаєте?". Я мала розмову з іншими українцями тут, і ми всі прийшли до висновку, що віддали би всі ці можливості, візи та фінансову допомогу за шанс жити на своїй землі і без війни. Зараз більшість людей вважають, що ми щасливчики – а не люди, котрі просто тікають від страхіть у надії захистити свої родини", – розповідає Карина.
Дівчина наголошує – пишається українською працездатністю.
Карина Магда
"Звісно, всюди бувають виключення, але наша нація змогла зарекомендувати себе як відданих, розумних та працелюбних людей. Наявність українського паспорта може вплинути при прийомі на роботу. Звісно, все залежить не лише від наявності громадянства, але репутація – важлива", – говорить Карина.
Друга річ, якою пишається дівчина – українці не забувають про те, звідки вони.
"Ми створюємо діаспори, святимо квартири, на Великдень фарбуємо крашанки і святкуємо його тоді, коли це роблять в Україні. Ходимо з вертепами, викликаючи посмішки та здивованість у місцевих, коли англійською кажемо "Дозвольте заколядувати". Нас поважають, перш за все, за нашу відданість власній країні. Де би ми не були, ми з гордістю кажемо, що ми українці. Нам немає чого приховувати", – з гордістю розповідає дівчина.
Але є у дівчини і точки, що болять постійно.
"Світ звик. Їм вже не цікаво слухати про чергову ракетну атаку, в якій вбило дитину. Їх не цікавить знищене Каховське водосховище чи загроза ядерної катастрофи від ЗАЕС. Іноді тобі хочеться вийти на площу з купою народу і у весь голос закричати "Що з вами не так, люди?!". Але треба терпіти. Канадці, які дали нам можливість жити в безпеці, не зобов’язані кожного дня плакати за нашою країною. І це осягнути найтяжче. Ми не маємо права їх засуджувати, абсолютно ніякого, але не можемо здихатись цих почуттів. Бо як це так? У мене болить, а у вас ні..?", – проговорює Карина.
Дівчина стверджує – вона щаслива, що живе у країні, де люди не знають, що таке війна.
"Але ті, хто не бачив війну своїми очима, ніколи на 100 відсотків не зрозуміє того, хто від неї тікає", – закінчує свою розповідь Карина.
Ніна Міщенко. Зі Львова до Ірландії
Ніна Міщенко евакуювалася до Ірландії з сином. Ніна – спеціалістка з комунікацій, викладачка маркетингу та менеджементу, колишня редакторка та шеф-редакторка кількох видань. В евакуації Ніна часто дописує до ірландських видань, розповідаючи про Україну та будні переселенців.
"Перебуваючи за кордоном в Ірландії, відчуваю глибоку гордість за незалежність України. Це для мене не просто символ, а справжнє досягнення, на яке ми спрямовували свої зусилля протягом довгих років. Відчуваю цю належність до України як внутрішню мотивацію бути сильною та незламною. Я пишаюся нашою культурною спадщиною, відвагою наших героїв та нашою здатністю виходити з випробувань ще міцнішими", – говорить Ніна.
Кажуть, з "бідою радість обнялась" – киянка додає, що разом з гордістю поруч завжди біль.
"Болить за тих, хто втратив та втрачає життя, заради нашої свободи. Сум за домом в Україні в Ірландії – це дуже особисте і складне почуття. Жити далеко від рідної землі – це завжди біль за тим, що залишено позаду. Кожен куточок України, кожен запах, кожен звук може викликати ностальгію та тугу. Ти бачиш улюблений Київ всюди, де перебуваєш. Все стає схоже на дім. Цей сум – своєрідний баланс між прагненням до нового життя та відчуттям втрати", – пояснює Ніна.
Ніна Міщенко
У рідному Києві залишилися близькі та друзі Ніни. А з нею – спогади.
"Сум може викликати болісні емоції та залишити в серці легкий гіркий слід. Але разом з тим, цей сум є своєрідним зв'язком із коріннями. Він нагадує нам, хто ми є і звідки прийшли. Це може бути джерелом внутрішньої сили, яка допомагає нам подолати труднощі і реалізувати свої мрії, чи то в Ірландії, чи на будь-якому іншому кінці світу. Цей сум за домом – складний мікс емоцій, який допомагає нам зрозуміти, що рідний дім завжди залишиться частиною нашої душі, незалежно від того, де ми знаходимося", – ділиться Ніна.
Для киянки болючими є не тільки споганди про дім.
"Останнім часом тих, хто рятував дітей від небезпеки, почали називати "втікачами". Цей новий наратив дивує та засмучує. Оскільки багато людей, ухваливши рішення залишити рідну землю, зробили це в обставинах, коли їх безпека та майбутнє були під загрозою, важливо зрозуміти, чому виникає така дискусія? Як ми, як спільнота, можемо об'єднатися навколо України та майбутньої перемоги? Ми, українці, маємо спільне коріння, і наша сила полягає у єдності. Це ворог хоче, щоб ми сварилися один з одним і ставали слабшими", – говорить Ніна.
Олександра Маковій. З Києва до Франції
Олександра – українська мисткиня. Саме їй належить сумнозвісне фото дитини з номерами на спині – як один з символів страху, який принесло з собою російське вторгнення. З Києва Саша з родиною евакуювалась до Франції – в ту ж провінцію, куди колись рятуватись іспанці, які втікали від репресій Франко. Нащадки людей, які пережили іспанські громадянські війни, приносили фрукти та іграшки українській родині, яка знайшла тут прихисток від рашизму.
"Я відчуваю гордість і невимовну любов до свого народу. Завжди думаю, що мені пощастило народитись саме в Україні. Бо це місце свободи на Землі. Ми не ідеальні, ще лише формуємося, багато мусимо пройти і реформувати, але в нас так багато живого, а значить – майбутнього.
Я пишаюся, що 24 лютого ми вразили увесь світ своєю хоробрістю і не здалися у перші дні. Чому? Бо ми вміємо гуртуватися не залежно від влади чи когось "зверху". Усталені європейські демократичні цінності для нас не абстрактні слова, бо ми проливаємо за них кров. З 2013 року я плачу кожного разу, коли чую наш гімн. Відчуваю сенс кожного слова у ньому", – розповідає мисткиня.
Олександра Маковій
Олександра каже, що у її мистецькій бульбашці всі захопилися вивченням власної історії, етнографії, літератури.
"Зник комплекс меншовартості. Ми почали любити і цінувати своє. Пам‘ятаю, як в школі усі косилися на тебе, якщо ти прийшов у вишиванці не у свято, а просто так. А тепер це модно. Я дуже-дуже радію, що наш нарід нарешті відкрив собі себе.
Навіть зросійщене покоління моїх батьків нарешті зрозуміло трагедію, що з ними вчинив совок. Вчать українську, повертаються до себе", – говорить Саша.
Киянка розповідає, що їй болить і бісить нерозуміння європейців – не лише путін винен у війні.
"Болить, коли вони кажуть: "а ми не дивимось новини. Війна досі триває?".
А наш ранок за кордоном починається з перевірки новин із дому. Ну і дуже відчувається що країни з імперськими амбіціями (хоч і у минулому, як Франція, наприклад) десь підсвідомо, але співчувають раші. І взагалі щиро зізнаються, що не знали про існування такої країни. Це сумно. Але я намагаюся сама і закликаю інших українців за кордоном, побільше розповідати про Україну, про те яка вона різноманітна, сучасна і прекрасна", – говорить Саша.
3020
