Для редакції Евакуація.Сity дівчинка розповіла про досвід евакуації та участь у норвезькому телепроєкті.
Розповідь звучить прямо і просто
Саша Дубограй перший рік війни прожила в Україні, а наприкінці року її сім'я евакуювалася до Норвегії. Поїхали всі, окрім тата, тож дитина вперше пізнала мить розлуки.
Вона взяла участь у проєкті "Bli med heim". Це норвезький документальний серіал про дітей, які ростуть у різних середовищах.
Запис у студії норвезького телеканалу
"Жодне дитинство не повинно ділитись на "до" і "в час" війни. Саша – перша учасниця цього проєкту з України, яка погодилась поділитися своєю історією із маленькими глядачами. Пояснення себе іншим є важливим елементом інтеграції в новій спільноті. Віримо, що участь в проекті допоможе Саші в цьому. У свою чергу, і нашим дітям важливо пояснити, хто такі українці, як вони опинились в Норвегії і чому норвежці, відчинили їм свої двері. Розповідь Саші звучить прямо і просто, і в тому проявляється її цінність", – поділився враженням журналіст NRK Вільгельм Стойлен.
Саша Дубограй
Прем'єра епізоду "Bli med heim" із Сашею відбудеться в жовтні на норвезькому телебаченні NRK.
До фільму увійшла скорочена версія розповіді Саші про досвід евакуації до Норвегії.
Далі пряма мова Саші…
Дім, друзі, іграшки, та головне – тато
Мене звати Саша. Мені 7 років і я українка. Я люблю свою сім'ю, кроликів, малювати, плавати і особливо грати на фортепіано.
Моя Україна дуже велика і цікава. В ній є гори, моря, річки, соняшникові та пшеничні поля. Там залишився мій дім, друзі, іграшки, та головне – тато.
Саша любить грати на фортепіано
У Норвегію ми приїхали з мамою, бабусею Олею, меншим братом Ярославом та ще одним малюком. У нього поки немає імені, бо він ще сидить у животі мами. Я дуже чекаю його появи. А ще – тата. Мама каже, він до нас можливо приїде, коли малюк народиться. А якщо тато не приїде, то ми приїдемо до нього з малюком, додому, в Україну.
Я ніколи раніше не була в інших країнах. Ми мріяли поїхати подорожувати всі разом. Але сталася війна і багато що змінилось.
На Київ їдуть танки
Однієї ночі, я з братом прокинулась від того, що мама швидко і шумно збирала речі. Тато сказав, що в небі військові літаки. Ми схопили кролика, папугу, а інше – залишили. Навіть моє нове піаніно! Ми і курток не вдягали. Так, у піжамах і сіли у машину. Папуга Гриша особливо не хотів їхати, ми його всі разом довго ловили по квартирі.
Спочатку ми вирушили до моєї баби Галі. Хоч це і недалеко від Києва, але так довго ми ще ніколи не їхали. Того дня з Києва хотіли поїхати всі. Нам було дуже важко проїхати.
Тато сказав: "На Київ їдуть танки". Був ранок, а місто було схоже на великий мурашник. Всі кудись поспішали. Люди і авто мчали навколо. Мама і тато були не такі як завжди, схвильовані і дивні. Мама посміхалась, але я бачила, що вона плаче.
Саша з родиною вирушила до бабусі
Моя бабуся Галя працює на залізниці, вона живе проосто поблизу колії. Ми любили дивитися, як їдуть поїзди. Це така гра – машиністи сигналять нам, ми махаємо пасажирам, а вони – нам. Коли почалася війна поїздів з людьми не стало. Тепер ми проводжали довгі вагони з танкам і солдатами.
Вдень у бабусі було цікаво. Але мама наказала, ховатись у дім, якщо почуємо щось дивне. Ми ховались, коли летіли літаки. Вони дуже низько пролітали із сильним звуком, а якось ми бачили їх бій у небі. Наш переміг, а чужий впав далеко, десь у полі.
Вночі ми ховались у погребі. Там було темно, холодно і нудно.
Війна була і там
У Київ ми не могли повернутись. А залишатись поблизу залізниці мама боялась. Зовсім скоро, від бабусі ми поїхали ще далі – до моїх сестер, на море, до Одеси. Ми завжди проводили літні канікули там. З моїми сестрами там завжди весело, і можна довго-довго купатись. Але цього разу в морі ми так і не плавали. Там купались тільки дельфіни та пропливали міни.
Щоранку ми в бінокль виглядали чи не пливуть чужі. Ті величезні, сірі кораблі, як привиди декілька разів з'являлися на горизонті. А одного разу пролунав сильний вибух і ми побачили, як дим від одного корабля піднімається в небо.
Залишатися біля залізниці мама Саші боялася
Ми думали, якщо втечемо від війни з Києва, то будемо далеко від війни, але вона була і там. Шумні літаки, крик сирен, звуки ракет, вибухів щоразу заганяли нас в підвал. Я не знала, що вмію бігати так швидко. Щоб не нудьгувати, мама читала нам казки, а коли історії закінчувались ми придумували свої. Так було веселіше чекати відбою тривоги. Коли сильно гуркотіло у небі ми вчились берегти вушка. Знаєте як це? Треба широко відкрити рот і сильно прижати долонями вуха.
Мені особливо було страшно виходити з підвалу, бо закінчення сирени не означає закінчення тривоги. Якось, ми вийшли бо був відбій, але пролунав вибух так близько, ніби над нашим дахом. Мама саме робила чай, але від вибуху чашка вилетіла з рук і вона розлилася.
Дім буде за нами сумувати
Біля Одеси було страшніше, ніж під Києвом. І ми знову переїхали. А потім ще і ще. Місця були різні. Страшно було однаково.
Щоразу, коли ми переїжджали, я боялась що не повернемось, а дім буде за нами сумувати. А ще я боялась забути свої іграшки. Коли якісь з них залишались, мені здавалось, що їм там без мене страшно і в тиші дому вони за мною сумують.
Мама і тато постійно казали, що в новому місці буде спокійніше. Але звуки вибухів і сирен у новому домі були такими ж, як і в попередньому. Одного ранку ми прокинулись від сильного вибуху. Тато потім сказав, що над нашим домом збили ракету. Я спочатку злякалась того грому, а потім ще більше злякалась, бо думала, що доведеться йти в підвал.
Саші довелося навчатися при свічках
Але ми нікуди не пішли. Натомість мама спакувала речі і ми знову переїхали. На Хмельниччину. Там ми часто сиділи в темряві, але не в прогребі, а в домі. Робити уроки при свічках було нудно, а от готувати їжу на вогнищі навіть весело!
Казкова країна моря і гір
Коли малюк в животі мами сильно підріс, тато сказав що нам краще поїхати з України... але без нього... Я дуже плакала в автобусі, прощаючись з ним. Я боялась... їхати без нього, лишати його одного і найбільше – що не побачу його знову. Але тато обіцяв скоро приїхати… а він завжди виконує обіцянки і мені потроху стало спокійніше. Так ми опинилися в Норвегії.
Тут я новенька, як і все нове в Норвегії для мене.
Спочатку я боялась гучних звуків. Хотілось сховатись в дім. Але згодом я зрозуміла, що ми не в Україні. Зараз я навіть забула, як звучить сирена.
Наше містечко дуже відрізняється від Києва. Тут мало сонця, багато дощу і такі сильні вітри, що здається – це вони сонце здули. А ще тут маленькі будиночки, неначе в селі, а в Києві дуже високі. Хіба ж це місто?!
У Норвегії Саші подобаються водоспади
Мене вражають гори та височезні водоспади. Їх в Україні немає. В Україні ми завжди обирали де відпочити на канікулах – в горах чи на морі. А тут обирати не потрібно.
Море і гори тепер просто біля нашого дому.
Норвегія дуже казкова. Тут живуть олені і навіть тролі! Ми з братом знаходили гостинці від них. А ще тут кумедна мова. Всі навколо говорять якось смішно і незрозуміло. Мабуть, тролі теж так дивно розмовляють.
Ми з братом, коли пішли в школу, теж почали вивчати норвезьку. Спочатку було важко і нічого не зрозуміло, так, ніби ми опинились на іншій планеті. Але потроху слова, як загадки відкриваються і все стає простішим і зрозумілішим. Тепер норвезька – наш улюблений урок в школі.
Кваплю ангелів
Школа в Аскволі, де ми мешкаємо, не така, як в Україні. Вдома, під час війни, все навчання стало дистанційним або в бомбосховищах. Для мене це нудно. Ще й домашки треба робити під світло свічки.
Мені радісно, що тут, в Аскволі, я знову можу вчитись, як і інші діти, по справжньому.
Тут уроки відбуваються весело, багато відпочинку на вулиці. Вчителі дуже добрі,не кричать, дозволяють ходити без взуття і виходити на уроці без дозволу.
А одного разу під час занять ми навіть на партах сиділи. Це незвично! Мої однокласники дуже веселі і шумні.
А ще я знову можу займатись грою на фортепіано. Воно є у нас вдома і я можу грати досхочу. Мені дуже подобається як воно звучить. Від його музики мені стає якось легко і особливо радісно.
У Норвегії Саша почувається радісно, але часто сумує за рідними
У Норвегії нам неймовірно цікаво все вивчати. Все – в радість. Єдине, чого мені дуже бракує це – тата... Він дуже кумедний у нас, знає багато фокусів та любить веселити нас. Щоразу, коли мені радісно від чогось нового, то хочеться поділитись з ним…. але він далеко… а так хочеться щоб він був поряд і все це бачив сам, з нами, а не по телефону. Від цього якось сумно стає.
Я сумую. Дуже сумую. Особливо вечорами, коли згадую як весело нам було разом, і … коли молюсь.
У своїх молитвах я кваплю ангелів. Щоб швидше малюка побачити, щоб швидше тато приїхав, і щоб швидше закінчилась війна в Україні і ми повернулись додому. Останнє мабуть найважче. Мама каже "помирити небо і землю не так просто". Але я вірю, що ангели мене чують, і продовжую молитись.
3020
