Редакція Евакуація.Сity поспілкувалася з Анастасією про перші дні повномасштабного вторгнення, пошук житла в Дрогобичі, роботу з ВПО та нові проєкти.
Якби через мій псевдогероїзм постраждала дитина – я б собі не пробачила
Маріупольці звикли до постійних вибухів ще з 2014 року, каже Анастасія Пономарьова. Найстрашнішою подією до повномасштабного вторгнення для неї був січень 2015 року, коли мікрорайон "Східний" обстріляли з РСЗВ. Тоді вбили близько тридцяти людей, а поранених було близько сотні. Впродовж п’яти днів після обстрілу Анастасія займалася допомогою постраждалим разом з іншими містянами. Це страшні спогади, але, як виявилося, межі цинізму і жорстокості росіяни не мають.
На момент повномасштабного вторгнення будинок Анастасії був за 10 кілометрів від російського блокпоста. О четвертій ранку вже не було світла та падали ракети. Її сім’я прокинулася від того, що здригався будинок.
Анастасія з рідними переїхали в Дніпро, а потім – у Львів
"Сказати дитині, що почалася війна, – як холодний душ. Підлітки – це та категорія дітей, яка переживає такі моменти найгірше. У них відбуваються сильні внутрішні зміни, на які накладаються зовнішні. Боялася того, що не можу гарантувати безпеку. Ментально було легше залишитися з людьми, які волонтерили в Маріуполі. Але якби через мій псевдогероїзм постраждала дитина – я б собі не пробачила".
Увесь день родина перебувала в підвалі з одним виходом. Вибухи не припинялися. Подруга Анастасії запропонувала поїхати у Центральний район, де було спокійніше. Там жінки отримали звістку, що росіяни взяли Мелітополь і стало зрозуміло, що Маріуполь буде в облозі.
У ніч із 24 на 25 лютого Анастасія з рідними поїхали в Дніпро, до знайомих подруги. У квартирі з ними проживали ще дві родини. Чоловік ночував на підлозі, а Анастасія з дитиною та мамою тулилися на ліжку.
"У нас був старенький радіоприймач і ми почергово слухали, коли оголошують тривогу. У перші дні спали вдягнутими, щоб швидко спускатися вниз".
Про дорогу в нікуди
Анастасія не відчувала себе у безпеці: Дніпро постійно обстрілювали. Так вирішили їхати на захід. Ця подорож зайняла п’ять днів через десятикілометрові затори.
Дорогою Анастасія шукала, де переночувати, бо житло на той момент розбирали миттєво. Таким чином родина потрапила в Дрогобич. Як пригадує художниця, тут їх зустріли гостинні люди, які безплатно поселили та навіть не були проти великої собаки. Головна проблема виникла потім, коли переселенка шукала житло самотужки.
"Ти приїжджаєш без речей і потрібно з нуля купувати гардероб для родини, предмети побуту, постіль. Не все це можна знайти в гуманітарці. Якщо для Дрогобича зарплата 20 тисяч – це багато, то для переселенця в Дрогобичі – це ніщо. Тому що 10 тисяч потрібно віддати лише за квартиру і, крім цього, оплачувати комуналку. Якщо в когось зруйнувало квартиру, наприклад, в Дніпрі – держава виплачувала компенсацію. Якщо йдеться про маріупольців – вони не мають такої можливості, бо наше місто окуповане".
Ілюстрація Анастасії
Анастасія не може назвати Дрогобич домом, адже в Маріуполі був будинок, який колись збудував її дід, рідне море, освітній центр та хобі. Жінка називає це сильною емоційною прив’язкою, для якої потрібен час.
"Коли кажуть про глибоку інтеграцію переселенців – мені дивно. З одного боку, я знаю місцевість краще за деяких тутешніх. Але орієнтація в місті та відчуття комфорту – це не про інтеграцію. Адже будь-яке місце – це емоційні прив’язки. У Маріуполі вони формувалися упродовж 38 років. Для того, щоб вони були тут, потрібен час".
Робота з переселенцями та терапія для дітей
У Дрогобичі Анастасія займалася адаптацією дітей-переселенців, а потім волонтерила та була проєктною менеджеркою в "Карітасі".
За словами переселенки, з початком повномасштабної війни потреба в терапії дітей загострилася, а психологічної допомоги було недостатньо. Тому вона почала координувати проєкт арттерапії. Психологи з Ізраїлю та Великобританії допомагали створювати методики для реабілітації дітей. Згодом їх почали розповсюджувати Україною для малечі, яка цього потребує.
З-поміж іншого ілюстраторка створила листівки з терапевтичними казками для дітей. Тут Анастасія використала ілюстрації, які малювала під час повітряних тривог у Дніпрі, а тексти для них писала українська письменниця Галина Вдовиченко.
Ілюстрація Анастасії
"Ми спеціально створили це на листівках, бо це дуже мобільно та легко. У Дрогобичі надрукували першу партію – 12 тисяч листівок, які поїхали всією Україною".
Також у неї був проєкт, пов’язаний із реабілітацією переселенців. У шелтері "Карітасу" Анастасія приймала сім’ї ВПО та допомагала встановлювати зв’язки в громаді, адаптовуватися та покривати їм базові потреби їжі й одягу. Разом з нею працювала команда психологів та соціальних педагогів, які допомагали переселенцям шукати роботу, оформлювати довідки, поновлювати документи та отримати медичні послуги.
"Аби допомагати іншим, потрібно бути в ресурсі. Я не підходила до дорослих травмованих людей, поки не зрозуміла, що можу з цим впоратися. Оскільки я сама переселенка – розумію їхній біль та потреби".
Проєкт з програмування для дітей "Code Club Маріуполь"
Анастасія упродовж семи років координує IT-курси "Code Club Маріуполь" для дітей різного віку. Коли вона вимушено переїхала в Дрогобич, перезапустила цю волонтерську ініціативу на базі "Карітасу".
"Code Club Маріуполь – це психотерапія, як шматочок мого маріупольського життя. Він був і при школах, і в нашому центрі, і в хабах. На момент повномасштабного вторгнення ми закупили ноутбуки й мали відкривати безплатні комп’ютерні класи", – пригадує мисткиня.
За її словами, викладати програмування – дорого, і якісна IT-освіта – велика рідкість. Тому це той випадок, коли навчальні курси мають попит.
Ще одним важливим проєктом Анастасія називає "Місто, в яке потрібно повертатися". На замовлення маріупольців вона малювала зруйновані частини міста у квітах. Їхні макети перебувають у вільному доступі – можна надрукувати та використовувати. Але авторка наголошує: якщо це комерція – весь прибуток повинен іти на допомогу ЗСУ.
Наразі ілюстраторка працює над проєктом "Стерео Типочки України", де вона ділиться з негативними стереотипами, з якими зіштовхнулася після повномасштабної війни та виїзду з рідного Маріуполя. З іншого боку, жителі східних регіонів також мають свої уявлення та упередження про українців із західних областей. За допомогою кумедних персонажів – СтереоТіпочків – засновники проєкту хочуть розвінчувати стереотипи та будувати позитивні стосунки між регіонами.
"Щоб боротися з будь-яким ворогом – його потрібно вивчити. Ми робимо стереотипні образи мемом, таким чином знецінюємо їх, а потім – пишемо розвінчання. Далі будемо створювати ігри та матеріали, які також допомагають долати стигматизацію щодо сходу та заходу".
Над волонтерським проєктом також працюють донеччанка Наталя Михальченко та маріупольці Олександр Магдалиц й Алевтина Швецова. Стереотипи та спростування вигадують разом, а над ілюстраціями працює Анастасія.
"Основна проблема – це не вижити, а почати жити. Це знаходити сили бачити ще щось крім війни. Розуміти, що ти можеш бути щасливим у двох реальностях, де в одній війна, а в іншій – імітація нормального життя. І воно має бути, бо ми біжимо не спринт, а марафон. І щоб ми добігли його живими, потрібно шукати ресурси, щоб зберегти нормальність".
3020
