Як чоловік опанував іншу професію, перевіз виробниче обладнання, відновив роботу на новому місці й навіть вступив до Українського католицького університету, він розповів редакції Евакуація.City.
За день вирішив свою долю
Тривожні чутки ширились містом ще задовго до 24 лютого. Проте родина Головко не збиралась їхати з Покровська. Тут власний бізнес, активна громадська діяльність, старенькі родичі та житло. А ось їхні друзі вирішили евакуюватись напередодні 24 лютого, бо мали трьох неповнолітніх дітей.
Микола Головко
"Вечір напередодні ми проводили друзів, а наступного дня я планував бути на мітингу у складі громадської ради. Коли вранці полетіли ракети, ми прокинулись, тривожно спостерігали за новинами. Але я все ж таки пішов прасувати державний прапор, бо налаштований був дуже рішуче. Мітинг скасували і я, як і всі люди, почав їздити по заправках шукати пальне, починався ажіотаж", – розповідає Микола про перші дні війни.
На одній із заправок йому пощастило – черга була не дуже велика, хоча бензину у місті вже майже не було. Між людьми, які чекали, точились розмови лише на одну тему – війна. Знайомий чоловік звернувся до Миколи: "Бачиш, що "бандери" натворили!". Чути це було дивно – співрозмовник був україномовним та родом з Полтавщини.
"Я відійшов від нього та зателефонував дружині. Сказав, щоб збирала необхідні речі, ми їдемо з міста. Слова того чоловіка перевернули мою свідомість. Вже потім, аналізуючи ситуацію, я зрозумів, якби орки спочатку зайшли не в Маріуполь, а в Покровськ, мені б стріляли у спину. Знайшлись би такі люди. Тому я не жалкую, що виїхав. В першу чергу я думав про свою родину", – каже Микола.
Майже уся родина Головко. Не вистачає старшого сина
В обід 24 лютого Головки наздогнали своїх друзів у Олександрії. Спочатку хотіли їхати до старшого сина у Київ, але там ситуація була ще гіршою, ніж у Покровську. Середній син, який жив у Львові, теж не радив обирати це місто, бо й там було неспокійно. Разом з друзями Головки вирушили на Закарпаття, тяжка дорога тривала майже чотири доби. Там родина потрапила до села Великі Лучки, де оселилась у баптистській спільноті й два місяці жили безкоштовно.
Волонтерство, нова професія та релокація бізнесу
Бізнес з виробництва тротуарної плитки довелось законсервувати. У підприємця були сплачені замовлення навіть на березень. Але Микола повернув людям гроші, виконав лише те, що вже було в роботі. Родина поки що не знала, як жити далі. Микола почав допомагати господарю, який їх прихистив. Разом з іншими людьми вони їздили на кордон розвантажувати фури з гуманітарною допомогою. Так почався волонтерський період, який тривав кілька місяців.
З дружиною везуть гуманітарний груз
"Я збирав гроші на плитоноски для бронежилетів. Назбирали ми близько мільйона гривень. Цього вистачило десь на дев’ятсот плитоносок. Відправляли до військових частин, які писали запити на мою громадську організацію. Всі ці документи я й досі зберігаю", – розповідає Микола Головко.
В серпні 1992 року його запросили в Ужгород на тренінг для волонтерів. Там Микола познайомився з Сергієм Бобіним. Він навчав людей самомасажу. Ця справа чоловіку сподобалась. Тому, коли підприємцю впало в око оголошення від Данської ради про навчання переселенців, він вирішив скористатись можливістю. Сертифікат на 300 євро допоміг йому опанувати професію масажиста.
Навчання у школі масажу
За період волонтерської діяльності Микола набув багато нових знайомих та друзів – від Ужгорода до Львова. Але потрібно було думати про навчання дітей, як прогодувати родину, тому Головки вирішили переїхати до Трускавця. Там Микола почав практикувати та заробляти як масажист. Але гроші отримував невеликі, тож він не бачив подальшої перспективи для себе. Вирішити складну ситуацію допоміг черговий тренінг у Львові. Підприємцю запропонували скористатись можливістю від Львівської обласної адміністрації та релокувати бізнес з Покровська. Через два місяці він отримав гроші на переїзд.
"Я приїхав додому, завантажив до фури необхідне обладнання. Разом з молодшим сином ми впорались за три дні. Потім ще дві доби були в дорозі. Я домовився з керівництвом реабілітаційного центру "Назарет" про співпрацю. Вони надають приміщення під виробництво, а я працевлаштовуватиму людей, які проходять реабілітацію. Пізніше віддаватиму відсоток від прибутку на потреби центру", – розповідає підприємець.
Перші успіхи й амбітні плани
Вже через тиждень після переїзду Микола зробив пробну партію тактильної плитки. З нею чоловік поїхав на ярмарок до Львова.
Пізніше чоловік вступив в кластер соціальних підприємців Західного регіону, зараз шукає ринок збуту та майбутніх замовників. Грошей від Львівської обласної адміністрації вистачило лише на переїзд – але чоловікові треба ще купувати сировину, сплачувати зарплату робітникам та комунальні послуги.
Ярмарок соціального підприємництва
У Покровську люди записувались в чергу за кілька місяців. У новому місці Миколу як підприємця ще ніхто не знає, але декілька людей зацікавились його продукцією, чоловік вже має стратегію на наступний рік. Планує запустити виробництво через декілька місяців та працевлаштувати до десяти людей. Також шукає потенційних інвесторів для того, щоб розвивати бізнес у новому місті.
Родина Головко завжди брала активну участь у розвитку громади. Після навчання для громадських активістів Микола ще у 2018 році заснував організацію "Заможна людина". Це була модульна програма Українського католицького університету для лідерів Сходу. Навчання в УКУ дуже вразило підприємця, тому він вирішив сходити з молодшим сином на день відкритих дверей.
Микола Головко з молодшим сином
"Я привіз молодшого сина до Львова і думаю, що цей хлопець точно буде навчатись в УКУ. Старший – архітектор, середній – айтівець, і вони кажуть, що УКУ – це круто. Та ми й самі знаємо, що то гарний старт до майбутнього. Вже на другому курсі студенти починають самі заробляти, а по закінченню можуть знайти роботу в провідних закордонних компаніях", – каже Микола.
Так чоловік і підписався на телеграм-канали різних спільнот УКУ: стежив за різними пропозиціями, а потім дізнався про стипендіальний конкурс, в якому вирішив взяти участь. Написав заяву на отримання стипендії та на вступ, вирішив спробувати свої сили та здобути ступінь магістра. Як спеціальність обрав управління неприбутковою організацією та, як запасний варіант, журналістику. Цей напрямок Миколі дуже імпонував, бо вже багато років він веде власний блог у соцмережах.
Микола на одному з тренінгів
"До війни я дуже багато знімав у Покровську. І погані дороги, де я висаджував квіти у ями, і серію інтерв’ю з різними людьми. Тому вирішив йти на іспити попри всі обставини. Навіть погана англійська мене не зупинила", – зізнається Микола.
За результатами іспитів, чоловік пройшов до Школи журналістики й комунікацій. А також отримав стипендію – 50 відсотків знижки на навчання. Рік в УКУ на спеціальності, яку обрав чоловік, вартує 80 000 гривень, але Микола буде сплачувати лише половину від цієї суми – з четвертого вересня він є офіційним студентом стаціонару.
Навіть те, що частина лекцій відбувається англійською, Миколу не засмучує. За час евакуації він опанував українську, у майбутньому сподівається здолати й англійську, бо вже має амбітні плани та тему для магістерської дисертації – документальну стрічку про рідний Покровськ.
3018
