Історію журналіста, який став на захист країни і вірить, що Бердянськ знову буде українським, розповіло видання Приморка.City.
Окупація Бердянська: захоплення редакції і допити
Якщо росіяни почнуть велику війну, візьме автомат і захищатиме країну – про це Віталій сказав батьку ще у 2015 році.
До 8 березня 2022 року його голос лунав усюди, де мовило радіо: в магазинах, громадському транспорті, автівках. Віталій інформував бердянців про те, що відбувається в місті. Бердянськ уже окупували, ситуація з кожним днем ставала більш напруженою.
Віталій саме перебував у редакції "Азовської хвилі", коли редакцію захопили росіяни. Начальниці зателефонували. Поклавши слухавку, вона сказала: "До нас гості. Усі на вихід!" Проте біля дверей чорного входу на працівників чекало дуло автомата.
Окупант сказав редакції: "Не беспокойтесь, поднимайтесь наверх" ("Не хвилюйтеся, піднімайтесь нагору"). Вони повернулися назад.
Понад 5 годин російські військові утримували на робочому місці близько 50 працівників радіо: усіх допитували, декого били. Росіяни наказали увімкнути авіарежим на телефонах і покласти їх на стіл.
Віталій СнісаренкоФото: Приморка.City.
Свій мобільний Віталій вимкнув і заховав у руківʼя. У його кишені був телефон на кнопках без сім-карти, який чоловік тоді і використав.
Журналістам роздали по листку формату А4. Зкомандували написати на ньому ім’я, прізвище, посаду та номери телефонів. Після цього росіяни по черзі викликали їх на допит в окремий кабінет, в якому були представник ФСБ та 5-6 людей зі зброєю в руках.
Віталія розпитували, як працює радіо. Росіяни вже мали текст – хотіли, щоб ведучий начитав його в ефірі. Журналіст збрехав, що від початку так званої "спецоперації" на радіо не працюють мікрофони, тому він ставить в ефір записані аудіо. До цього окупанти були готові – мали з собою флешку із записом. Потім його почули по радіо мешканці Бердянська і району.
Відтоді редакція інформаційної групи "ПРО100" з усім обладнанням опинилася в руках окупантів.
Наступного дня Віталій з колегами написав заяву про звільнення і сказав дружині, що треба їхати з міста. Вони планували виїзд і раніше, але не мали можливості це зробити. Покинути місто вдалося лише 28 березня.
Виїзд з окупації
Евакуаційні автобуси до міста вже не пускали, транспорт стояв на кільці з селом Азовським. Людям, які хотіли виїхати з окупації, потрібно було йти туди пішки.
Родина Снісаренка виїжджала трьома машинами. Біля будівлі колишньої типографії додалася невелика колона з охочих залишити Бердянськ. Вони намагалися покликати з собою якомога більше людей, адже тоді вже траплялися випадки, коли рашисти розстрілювали невеликі колони з 2-3 машин десь у полі.
На блокпосту на виїзді з Токмаку сім’я журналіста стояла близько трьох годин. Коли черга дійшла до них, приїхав пʼяний командир. Він помітив на трьох машинах, у яких перебувала рідні й друзі журналіста, однакові наліпки. У декого з друзів була донецька прописка. Командир обурився, мовляв, він теж з Донецька, залишає тут свою родину, а вони тікають. Він приставив пістолет до голови друга Віталія. Чоловік розумів, що він блефує, але все одно було страшно.
Близько 17:00 почався обстріл: українські військові гатили по позиціям окупантів. Міни розривалися на відстані одного кілометра від колони автівками цивільних, які хотіли евакуюватися. У черзі стояло близько 400 машин.
Цей п’яний командир наказав, щоб машини, які стояли позаду, повертали на Токмак. Перші три, у яких був і Віталій з родиною, залишив біля посадки, прикриваючи таким чином свої позиції. У посадці були окопи, де сиділи рашисти з кулеметами.
Через 40 хвилин автівки з родиною журналіста повернули: сказали також їхати в Токмак. Там Віталій з рідними переночував. Наступного дня вони поїхали у бік Запоріжжя, але дорогою заблукали. Це не сподобалось окупантам на блокпосту: вони вирішили, що ці автівки блукають не просто так.
Російські військові патрулюють вулицю в Бердянську. Квітень 2022 року Фото: Andrey Borodulin/ AFP via Getty Images
У автівці з Віталій вивозив й інших людей – взяв подорожніх. У телефоні одного хлопця окупанти побачили фотографію загиблих російських військових, яку він чомусь не видалив. Вони збиралися відправити пасажирів до комендатури на 30 діб до зʼясування обставин. Телефон і дороговартісний ноутбук цього хлопця забрали для перевірки. Сказали забрати техніку наступного ранку.
Після цього українців відпустили: вони вирішили їхати якнайшвидше. Хлопець спитав, як же його техніка? Віталій відповів: "Подякуй, що вибрався живим".
Того дня їм вдалося доїхати до Запоріжжя, де зустрічали волонтери і поліція. Вони залишили свої дані і розповіли правоохоронцям, де та яку техніку бачили.
Далі родина Віталія поїхала у Дніпро. Близько чотирьох днів вони мешкали в одній зі шкіл, де надавали місця для проживання. Після цього вирушили на Батьківщину журналіста – у місто Червоноград на Львівщині.
Бердянськ для Віталія став рідним містомФото: Пресслужба Запорізької обласної військової адміністрації
Служба в лавах ЗСУ
Віталій не мав військової підготовки, але пішов до військкомату. Спершу на службу чоловіка не взяли, бо добровольців було багато. Йому сказали знайти роботу і піклуватися про родину. Згодом він працевлаштувався, а дружину з дітьми відправив за кордон. Проте весь цей час Віталію чогось бракувало.
Віталій приєднався до лав ЗСУ 2 березня цього року. Зараз він служить у взводі звʼязку 3-го механізованого батальйону 42-ї окремої механізованої бригади.
Спочатку чоловік пройшов базову підготовку, потім фахове навчання. Після цього опинився в зоні бойових дій: на кордоні між Донецькою та Луганською областями.
Коли його з побратимами привезли на позицію, в 70-ти метрах біля них розірвалася ворожа міна. Хтось одягнув бронежилет, хтось – сховався за машину, Віталій не відреагував – він уже звик.
Зараз Віталій виконує бойові завдання переважно у Донецькій областіФото: Приморка.City
Прильоти, за словами Віталія, бувають часто: росіяни накривають з мінометів, з артилерії. Якось стався обстріл такої сили, що військових оглушило – тоді було страшно. Найстрашніше, на переконання чоловіка, – засинати вночі: у випадку обстрілу військові можуть просто не встигнути сховатися.
Нині Віталій виконує бойові завдання переважно у Донецькій області і з теплом згадує Бердянськ, у якому жив протягом 16 років. За цей час місто стало для нього рідним, у ньому минули найкращі моменти життя Снісаренка. Коли у мережі він натрапляє на фото Бердянська – серце стискається в грудях.
"Це місто, в якому я хочу жити й надалі, і воно обовʼязково буде українським", – переконаний Віталій.
3020
