Семен Крупа розповів редакції Евакуація.City, як це – виїжджати з окупованої Бучі в колоні, яку щохвилини можуть розстріляти, та як відрізняється життя людей з інвалідністю в Україні та Іспанії.
Скотч і шум
24 лютого Семен прокинувся від дивного звуку – ніби у нього перед носом швидко і нервово відривають щось клейке.
Перед очима заспаного хлопця мама швидко покривала вікна хрестами зі скотчу – сину, війна.
Семену Крупі 20 років, і він студент журналістики Ірпінського податкового університету. Хлопець має діагноз ДЦП – дитячий церебральний параліч. Події відбуваються у Бучі.
Перші дні
Виїжджати родина Семена не планувала – мама, батько і син очікували, що у двадцять першому столітті повномасштабна війна неможлива, і все скоро закінчиться. Але вже в наступні кілька днів події почали розгортатись з блискавичною швидкістю – до міста зайшли росіяни.
Бучани переселились до холодних лютневих підвалів, на вулицях було чутно постріли, а мости біля міста позривали українські військові – щоб окупанти не могли просуватись далі. Навіть якби сім’я Круп хотіла виїхати, їм би це не вдалось.
Два тижні родина пробула під окупацією у сирому підвалі – світло з часом зникло, опалювати його було також нічим. На свій страх і ризик Крупи піднялись назад у дім.
Жити так, очікуючи, що звук пострілів на вулиці рано чи пізно дістанеться і до їхніх дверей, було неможливо. Тому через два тижні батьки Семена на свій страх і ризик посадили сина в машину, взяли з собою його крісло колісне та поїхали на центральну вулицю міста – чекати евакуаційну колону.
"Ми стояли десь години-чотири, чекали. Не було там представників від України, тільки росіяни", – згадує хлопець.
Буча під час окупації
Крупи уже хотіли їхати назад, присутність окупантів нервувала – проте батько студента побачив у березневій димці вогні машин. До них наближалась самоорганізована евакуаційна колона.
Семен пам’ятає – їхати під свист артилерії було страшно. Проте лишатись у підвалі, віддаючись на милість окупантів, здавалось долею куди страшнішою.
"Нас завезли в Білогородку, на місцевий ринок – перевалковий пункт. Там можна було переночувати, але ми відразу поїхали до бабусі і дідуся в Київ – там пробули всього кілька днів. Коли з’явився зв’язок, знайомі з церкви почали дзвонити і кликати до себе. Ми погодились на пропозицію знайомого місіонера, який на той час перебував в Угорщині – місцевий теологічний коледж приймав переселенців та надавав їм гуртожитки та харчування", – розповідає Семен.
Переїзд до Іспанії: плюси і мінуси місцевої благодійності
В Угорщині бучани пробули недовго – ще одна знайома родина Круп вирішила ними заопікуватись, і знайшла притулок українцям в Іспанії через ACCEM.
ACCEM – іспанська благодійна організація, яка опікується тими, хто зазнав різної скрути: переселенцями, людьми з вразливих категорій населення, людьми з інвалідністю та складними захворюваннями.
Семен і сам не пам’ятає, як його родина отримала опіку ACCEM – одного дня в Угорщині батьки сказали йому, що є можливість поїхати на соціальну програму в Сарагосу. Місцеві знайомі родини подали усі необхідні документи, тому в Іспанію українці приїхали на уже оформлене місце проживання та соціальну програму.
Сарагоса
В південноєвропейській країні людьми, що потребують допомоги, дуже часто більше опікуються благодійні організації, ніж уряд. Проте діють вони у доволі специфічний спосіб.
"Мені довго обіцяли знайти крісло колісне, проте зрештою його мені подарував знайомий з церкви – настільки довго тягнувся процес. Політика надання допомоги може змінюватись стосовно кожної окремої сім'ї, адже іспанці враховують все: яка сім'я (велика – маленька, багатодітна чи бездітна, чи є люди з особливими потребами). Виплати ніколи не будуть однаковими, тому ви ніколи не знатимете, яку допомогу зрештою отримаєте", – говорить хлопець.
Для бучан ACCEM оплатили курс іспанської. Вся родина навчалась на курсі A1, чесно склала іспит, проте А2 не сталось – організація дізналась, що батько сімейства офіційно влаштувався на будівельну фірму. Чоловіку додатково оплачували його супутні витрати на логістику, і зарплатня українця здавалась вищою, ніж мінімальна – тому допомога відразу припинилась.
Cемен з батьком
"Шукайте квартиру, з'їжджайте з готелю, з програми ми вас знімаємо. А попередили нас про це за за декілька днів буквально – бо наша соціальна працівниця була у відпустці, і не повідомила нас заздалегідь", – згадує хлопець.
Як орендувати квартиру в Іспанії: ціни та умови
Політика благодійних організацій в Іспанії нестійка – хоч родину і різко зняли з програми, водночас потім спробували допомогти знайти квартиру. Проте більше для "галочки".
"Прийшли до нас з перекладачем, все як треба. Але ми навіть не змогли зайти в той будинок, який нам пропонували – через одну зависоку сходинку моє крісло туди не заїжджало", – згадує Семен.
Понад годину зайняла суперечка з організацією на вулиці – те, що хлопець не може потрапити до квартири, нікого не обходило.
"Ми вам даємо таку квартиру і все. Або беріть, або шукайте самі, бо ж ви можете себе забезпечувати, у вас хороший заробіток. Все, знімайтеся з програми, ніяких компромісів. Житло ми шукали через знайомих, і в екстреному порядку", – згадує хлопець неприємний інцидент.
Види Іспанії
Приблизна зарплатня батька Семена – від 900 (34 600 гривень) до 1000 євро (38 450 гривень).
Оренда в Іспанії коштує в межах 500-600 євро (19 220 – 23 тисячі гривень). Коливання залежать від наявності меблів і техніки.
Як розповідає Семен, іспанський орендодавець має бути переконаний, що шукач житла може стабільно платити. Іноді люди, що здають квартири, в умовах до здачі пишуть про вимогу до орендарів: працювати в сім’ї повинно двоє людей.
При укладенні договору оренди відбувається ще й дво- або триденна перевірка банківського рахунку: орендодавець зв'язується з банком, аби переконатись в тому, що у людини дійсно є рахунок і вона може стабільно платити. Здебільшого, плата за оренду знімається автоматично: господар квартири просить у банку доступ до рахунку орендаря і потім щомісяця автоматично знімає фіксовану суму.
Умови для людей з інвалідністю в Іспанії
Під час евакуації хлопець не відчував нічого – страх атрофувався. Всі сили організму пішли на процес виживання. Семен вважає своєю удачею, що не потребує ніяких окремих ліків, а необхідну аптечку проти отруєнь та простуд батьки взяли з собою – тому що купівля таких ліків в Іспанії перетворюється на завдання із зірочкою.
Щоб отримати ліки, треба дістатись до сімейного лікаря. Від нього – мати направлення. Водночас, направлення на рецепти в Іспанії виписують дуже неохоче. Як каже сам Семен, "коли бачать, що тобі дуже погано і ти практично вмираєш".
Проте водночас Сарагоса абсолютно пристосована для людей з інвалідністю.
Семен у місцевому автобусі
Українець розповідає, що по місту всюди можна безперешкодно пересуватись вулицею. Пішохідні переходи мають пологий спуск на рівень дороги, заїхати в магазин, або в торговий центр – не проблема, громадський транспорт в 90% доступний і оснащений пандусами.
"Хіба може бути, що заклинить і не виїжджає, тоді доводиться чекати наступного автобуса. Також в кожному автобусі є спеціальне місце для візка, навіть з паском безпеки та сповіщенням водія про те, на якій зупинці тобі треба зійти", – говорить хлопець.
Про українську транспортну систему для людей з інвалідністю Семен знає мало: родина Круп переважно користується особистим автомобілем, адже "так набагато зручніше й швидше" – каже герой.
Проте є в Іспанії і свої особливості – щоб припаркуватись в місцях, позначених для людей з інвалідністю, потрібен спеціальний знак з прихованою водяною маркою. Отримати його можна лише з підтвердженням діагнозу.
Зараз Семен дистанційно навчається в Україні, йому уже 22. Про повернення до кінця війни думати складно, але хлопець обов’язково хотів би повернутись – тут його неідеальний, але дім.
3020
