Редакція Евакуація.Сity побувала в шелтері й поспілкувалася із його засновницею Ірою Іванець про критичні потреби під час зими, як жителі Яворова допомагають притулку та чому історії його мешканців – унікальні.
Дорогою до "зеленого дому"
На заздалегідь домовленому місці, що у Яворові, зустрічаємо пухнастоволосу дівчину Іру в тоненькій сірій шапці та тьмяно-блакитному пуховику. Вона готова показати прихисток, який облаштовує для евакуйованих тварин.
Він працює з липня 2022 року, і з того часу зазнав багатьох змін – спочатку розчистили територію та збудували паркан, а потім облаштували вольєри, кожен з яких коштує майже 14 тисяч гривень.
Робота постійно затягувалася через брак фінансів. Потім сталася аварія на Каховській ГЕС, яка прискорила роботу над облаштуванням. Через надзвичайну ситуацію багатьох собак потрібно було евакуювати та відправляти за кордон. Так небайдужі люди допомогли швидше довести до ладу притулок: знайшли будки та прикрутили сітки, і невдовзі у вольєрах почали з'являтися перші мешканці.
Іра разом з мешканцями притулку
Оскільки шелтер був розрахованим на літній формат для евакуйованих песиків, тут почали готуватися до зимового сезону. Наприклад, потрібно було облаштувати електрику та каналізацію. Їх і досі немає у притулку, бо Іра майже самостійно працює над ремонтом. Як починалася робота – читайте за посиланням.
Посеред листопада Іру охопив відчай, зізнається дівчина. За день до того, як мав випасти сніг, вона сиділа й плакала. Поміркувавши над списком потреб на зиму, волонтерка зрозуміла, що нічого не встигає – електрику не під'єднали, воду не провели.
Невдовзі сюди почала приїжджати молодь із локального зоозахисту. Один раз вони прийшли допомогти з прибиранням та опублікували відео з песиками в соцмережі. Також перед зимою на інстаграм-сторінці шелтеру почали робити сторіс, що шукають солому й теплі килими. Згодом сюди приїхала вчителька місцевої школи з донькою та поробила кілька фото песиків, які показала учням. Ті показали їх батькам. Так почалася допомога з утеплення житла для собачок.
Ділянку для притулку надав знайомий ветеринар Ірини. Це – закинутий яблуневий сад на виїзді з міста. Навколо – залізний паркан, який відділяє трасу і територію з вольєрами. Біля воріт лунає дзвінкий гавкіт двадцяти собак. Ірина стрімкою ходою прямує до зачинених кліток.
В одну мить щенячий захват заповнює порожній простір нескінченної білої пустелі. Від великого до малого чотирилапі гасають по свіжому снігу та наввипередки дуркують. Задає тон цим невимушеним веселощам Іра – їй вистачає лише одного командного звуку, щоб угамувати розбишак. Домашні собаки, каже вона, живуть в умовах суворішої дисципліни, але в притулку волонтерка часто шкодує їх. Мовляв, вони й так постійно зачинені.
Дівчина приїжджає сюди двічі на день: собак треба нагодувати сухим кормом, поналивати гарячої води та поприбирати у десяти вольєрах.
"Притулку не вистачає рук. Є багато вимог – цю справу потрібно довірити людині, яка або не має роботи, або може поєднувати", – пояснює Іра.
За її рухами складно встежити: то розламує лід у баняках, то перекидається словом із чоловіком, який утеплює будки, то вже телефонує, щоб домовитися за нову партію посилок для чотирилапих.
Польща, Швеція, Німеччина – волонтери з усіх усюд повсякчас передають мийні засоби та корм, каже дівчина. Це – велика допомога для притулку, бо раніше все купували власним коштом. Крім того, дуже багато людей почали надсилати гроші, які витрачають на таблетки та обробку від кліщів. Проте зараз найкритичніша потреба – це вода.
У шелтері опікуються евакуйованими тваринами
"У нас немає теплої води. Я вожу термоси, але це не опція. Місцеві жінки, які допомагають волонтерити в притулку, не мають транспорту. Оля на скутері їздила, пані Тетяна – на велосипеді. І для них цей шлях узимку фактично непосильний", – пояснює дівчина.
Акцент подальшої роботи в шелтері – перетримка для тимчасової допомоги чи прилаштування до нових сімей в Україні. Працювати будуть у такому ж режимі до кінця війни. Для песиків також планують зробити склад із ветеринарним кабінетом та налагодити контакти з притулками за кордоном для майбутнього прилаштування чотирилапих.
Адаптація мешканців притулку
У прихистку живуть тварини, яких забрали на перетримку, а також ті, яких потрібно прилаштувати. "Залишили й сказали: "Роби з ними щось". Що з ними робити? Любити хіба". Іра усміхається і провадить далі: "Усіх би собі забрала. Але в мене вдома дев’ять песиків та два котики – я більше не можу когось взяти… Так, куди вони всі зникли? Це затишшя перед бурею", – на мить відволікшись від розмови, Іра занепокоєно дивиться за вольєри.
Почувши волю, її підопічні качаються поміж низького гілля зрубаних дерев обабіч дороги та змірюють територію чорними очицями. Дівчина веде з ними повсякденний діалог, як із близькими товаришами, часом по-доброму сварить, коли хтось забігає в невелику хижину з кормом, та з дитинним захватом спостерігає за їхніми витівками.
Багато тваринок з осторогою дивляться на новоприбулих собак. Тому процес адаптації та знайомства із новими мешканцями притулку відбувається поступово. Тваринки навчені як зграя: коли приходить нова собака – Іра знайомить всіх із нею окремо, а потім разом.
"Серед новеньких у притулку – три такси. Спочатку вони були трохи агресивні та налякані, і ми кожного окремо випускали з ними гуляти. Так, день за днем притерлися. Не можна показувати домінацію своїх чи чужих, хоча, звичайно, кожен знає своє місце й може покачати права. Наприклад, Мухтар думає, що все належить йому", – з усмішкою розповідає Іра.
Мухтар – перший мешканець притулку і дійсно ходить великим цабе. Це помітно з поведінки до інших та його найбільшого розміру. Песика віддали хлопці з іноземного легіону, які пішли на фронт. Спочатку його прихистили до дідуся, а згодом, як той помер, Мухтар почав жити в притулку.
Мухтар
Кожна тваринка, яка потрапила сюди, має унікальну долю. Іра пригадує, як до притулку привезли собаку з-під кордону, яка була вагітна. Сказали, що за кілька днів приїде ветеринар і стерилізує її. На той момент Іра була за кордоном, а подруга повідомила, що собака от-от народить. "Я наполягала на тому, щоб не стерилізувати. А мені кажуть: "Дарма ти це робиш. Де будеш тримати цуциків?". За кілька днів вагітна втекла з притулку, і ми почали її шукати. Вибралася через отакезну дірочку, – Іра складає вказівні та великі пальці докупи. – Не знаю, як так сталося, бо попередня собака, яка звідти пробралася, була худенькою". Дівчина зробила оголошення і дізналася, що та народила сімох цуценят у сусідньому селі. Їх забрали назад до вольєра, а після стерилізації успішно прилаштували в польську сім'ю.
Ветеринарка, яка перетримує в Іри найбільше собак, самотужки їхала в Херсон і рятувала цуциків. Тоді до притулку телефонувало багато волонтерів з різних областей. Водночас чимало песиків залишають без зворотного зв’язку.
Наприклад, собачку Херсонку привіз поляк-волонтер з Херсона. Спочатку її віддали львівським знайомим на перетримку, а згодом – на два тижні у притулок. Волонтер, який врятував собаку, казав, що скоро приїде за нею та навіть зробив дорогі документи. Проте вже місяцями не цікавиться, у яких умовах живуть Херсонка зі щеням.
Журналістка Олена Суліковська з Херсонкою
Місцеві часом скаржаться: навіщо привозити інших тварин, коли й своїх повно. Але можливості притулку обмежені, бо для кожної собаки потрібні щонайменше місце у вольєрі, будка й корм. Іра намагається допомогти, чим може, але нагадує, що не може допомогти всім.
Також тут прилаштовують передусім тих тваринок, які мають подальший план руху за кордон. Наразі для цього потрібні міжнародний паспорт, вакцинація, тест на антитіла та євросертифікат. З липня цього року ввели карантин – чотирилапі мають пересидіти 90 днів після забору крові на антитіла, який можна зробити на 30-й день після вакцинації від сказу. Іра наголошує, що потрібно заздалегідь знати, куди везеш песика, бо інакше робити документи сенсу немає.
"На етапі створення ми з другом говорили про вузьку нішу. Наприклад, на старті надавали прихисток лише евакуйованим собачкам. Але життя гнучке, і до нього потрібно пристосуватися. Є таке відчуття, коли знаєш: я можу й мушу допомогти", – говорить Іра.
Вона пригадує історію із собачкою, яку не пропустили на кордоні. "Люди переїжджали в Австрію та взяли її з притулку. На тваринку були готові всі документи, але розмагнітився чип. Жінка плакала й просила про перетримку. Я не дуже хотіла, бо це чужа 20-кілограмова собака. Проте погодилася доглядати п’ять днів. Ми замовили дублікат чипа, а мої друзі – шведські волонтери – перевезли її з собою. Ця сім’я досі надсилає нам космічні суми на притулок і навіть хоче провести електрику".
Тимчасовий друг
Кожен із підопічних підстрибує до нас. З радісним бешкетом стає на задні лапи, махає хвостом та щось шукає мокрим носом в теплій рукавиці. Є і кілька моделей, які перекочуються на спину та зазирають в об’єктив фотоапарата. Решта – продовжує рити скарби у незайманому снігу.
Багатьох песиків з евакуйованих територій доводилося адаптовувати до життя у тимчасовому домі. Особливого спілкування потребують ті, які зазнали надзвичайних умов.
Іра розповідає, що Уля – одного з мешканців притулку – знайшли в закритому впродовж кількох днів приміщенні із трьома іншими собаками на Херсонщині. Ніхто не розумів, чому тварин із вулиці закрили: або хотіли вбити, бо нічого їсти, або врятувати від повені. Уль був некомунікабельний, не йшов до людей.
Ветеринарка, що врятувала його, попросила зачинити пса у вольєрі на два тижні, щоб він звик до простору. Водночас радила заходити до нього, щоб подивитися відео чи порозмовляти. Іра не мала на це часу, але виділяла годинку, щоб вигуляти його на повідку. А потім – відпустила контроль.
Іра з собаками
"Уль побачив, що я йому довіряю, тому не хотів підвести. І коли зараз хтось приходить новий – він підбігає і дивиться на мою реакцію. Або коли ввечері страшно, я спускаю його і по гавкоту розумію, чи хтось прийшов. Навіть коли приїхала ветеринарка, то дивився на мене запитливими очима: хто це. Думає, що він мій пес. Він мій, але коли поїде далі, то сприйматиме це, ніби я його зрадила".
Волонтерка наголошує, що песиків у притулку не потрібно впускати в особисте життя, а намагатися бути тимчасовим другом. Це не завжди вдається. Наприклад, в родині Іри – бабусі з дідусем – тимчасово жив песик із притулку. Волонтерка їхала за кордон і мусила його десь залишити, бо на нього кидалися інші жителі шелтера.
"У родині дуже з ним прижилися. Настільки, що коли ми приходили в гості – Бурик був їхній пес на 300%. Він став домашнім, гуляв з котиком, на всіх сімейних святах сидів під столом. Бабуся годувала його кабачковою ікрою з хлібчиком. Це той момент, коли все пішло задалеко. Коли Бурика забрали – бабця дуже плакала", – з притиском у голосі пригадує Іра.
Коли вона завершує прибирати у вольєрах – дістає термос із гарячим чаєм. Дивиться на своїх підопічних, як на живих особистостей. Когось із них чекає новий прихисток за кордоном, хтось ще навіть не знає майбутнього господаря. Усі видаються щасливими. Колись закинутий сад стає зеленим домом.
Ця публікація створена в рамках проєкту, що фінансується Міністерством закордонних справ Німеччини для підтримки української незалежної журналістики.
3020
