Редакція Евакуація.City поговорила з ще трьома українськими мамами, які мусили евакуювати дітей на початку вторгнення, про те, як їхні малюки почувались під час порятунку, і якими стали за два роки після початку повномасштабного вторгнення.
Евакуація з немовлям, Львів – Канада
Маріана Хома – журналістка. За кілька днів до повномасштабного вторгнення Маріана народила сина. Дитину назвали Тарасом.
А уже перед 24 лютого компанія чоловіка породіллі запропонувала сім‘ї евакуацію до Праги.
"І ми відмовилися. По перше, у мого новонародженого сина ще не було документів. Тільки 23 лютого я таки отримала закордонний паспорт сина і чекала візиту мами, щоб познайомити з внуком", – розповідає Маріана.
З дня на день журналістка мала повернутись додому, до Києва – облаштувати дитячу.
Зранку 24 лютого дівчина прокинулась від дзвінка мами:
"Мама питає – ну що, ви їдете до Праги? Вона якраз мала прибути зі Львова до Києва і передзвонити. Я ще не знала, що вибухи застали її десь у Вінницькій області прямо у потязі. І прибуття поїзда до Києва було під питанням. Я спросоння не зрозуміла, що й до чого", – згадує журналістка.
Молода мама похапцем почала читати новини.
"Пам‘ятаю, годувала грудьми в цей момент. Мої сльози почали просто скапувати з обличчя на дитину. А я була колись зовсім не чутлива", – згадує Маріана.
Молода пара почала чекати, доки за ними приїдуть друзі з іншої області.
"Ми згадували наших дідусів, які воювали з росіянами і потім через це сиділи в еміграції. Я була зла на себе, що взагалі захотіла мати дітей і не передбачила війну. І оце чекання, і відчай були нестерпними", – розповідає Маріана.
Мар'яна з немовлям в евакуації
За 26 кілометрів до кордону скупчились такі натовпи, які журналістка бачила лише у фільмах.
"Люди в паніці, машини напхані. Автівки їхали в три-чотири ряди… а потім рух зупинився. Ми вирішили переночувати в машині. За цілу ніч ми проїхали лише 3 кілометри", – розповідає Маріанна.
Молода мама була дуже виснаженою після важких пологів – лікарі перед тим призначили їй два місяці спокою.
Перед евакуацією Мар'яні призначили два місяці спокою
"Однак ми вирішили йти пішки. Мій син був недоношений і поміщався під зимовою курткою. І ми йшли 23 кілометри з ним, без візочка. Я всю дорогу усміхалась і жартувала. На Київ, де були мої батьки, росіяни продовжували наступ", – згадує Маріана.
З мамою і татом дівчина попрощалась – про всяк випадок.
"Поруч їздили швидкі, забирати дітей з обмороженнями. Мені кричали люди, що на кордоні мою дитину затопчуть іноземні студенти, які блокують кордон. А Тарас мирно спав і їв грудне молоко. Я намагалась забезпечити йому тілесний контакт і він поводив себе ідеально. Переваги грудного вигодування при евакуації, до речі, неоціненні", – згадує молода мама.
На кордоні Маріана стояла кілька годин, в окремій черзі для мам з дітьми.
Мар'яна в черзі з немовлям
"Я попрощалась з чоловіком. Моя дитина була наймолодшою в черзі, тож нас пропустили швидше. При перетині кордону я багато перекладала українкам польську і навпаки. В одної мами пропало молоко, а суміш дитина не брала. То я погодувала грудьми іншу дитину. Мені здалося ми всі були однією родиною в перші дні війни", – розповідає молода мама.
На перший час Маріана з сином поїхали у Краків, до знайомих.
"Спершу, відразу після евакуації, я все ще жартувала, усміхалась, була зібраною. Але десь за годину я розслабилась – тіло почало трясти від виснаження чи нервів. Схоже було на напад епілепсії. Коли ми приїхали, я не могла взяти сина на руки. Не мала сил", – згадує молода мама.
Далі Маріана з сином багато подорожувала – вимушено, звісно.
Евакуація з немовлям
"Потяги, літаки. Вертались назад в Україну. Не витримали блекаутів і переїхали до Канади в грудні 2022 року. Солоподорож з 11-місячною дитиною Львів-Варшава-Торонто – це було дуже важко. Я давала сина чужим людям в літаку, щоб просто скористатися вбиральнею", – згадує Маріана.
Спочатку українка думала лишитись на одну зиму – проте зрештою змінила рішення.
Мар'яна в літаку
"Ми жили у підвальному приміщенні. Теплому, відносно затишному, але без туалету. Потім ми ще з сином довго кочували – винайняли житло аж у квітні 2023 року, коли сину було 14 місяців", – розповідає молода мама.
Спершу українці відмовили десятки рієлторів – адже вона не мала кредитної історії і роботи, зате має немовля.
"Тут, у Канаді, людей з малими дітьми неможливо виселити, навіть якщо не платять. Тож орендодавці обережні", – пояснює дівчина.
В домі з трьома просторими вікнами (після життя в підвалах, трохи інакше цінується простір, говорить українка), Тарас зробив перші кроки.
В евакуації Тарас зробив перші кроки
"Поруч дитячий майданчик, мініаквапарк, магазини, озеро в кінці нашої вулиці, яке більше нагадує море. І взагалі дуже "ходибельний" район, як для Торонто – і для мене, яка ще не має авто і канадських прав", – говорить Маріана.
Перший рік у Канаді для молодої мами став найважчим роком у її житті.
Маріана поки не бачить виходу "з цього замкнутого кола".
"Але він обов‘язково колись знайдеться. Тим більше, в школу тут йдуть в 4 роки. Сину два роки зараз, тут толерантніше суспільство до моєї дитини. Не лише до істерик чи чогось такого – менше суспільного тиску і очікувань. Мій син поки що не говорить. Діагнозу поки немає, але й без нього зрозуміло, що попереду багато роботи. То ж цим доведеться займатися серйозно і зважуючи плюси і мінуси, я поки що вирішила залишитись тут", – завершує свою розповідь Маріана.
Ольга та Артем. Запоріжжя – Івано-Франківськ
Ольга з родиною та п’ятирічним сином (у лютому 2022 року) вирішила евакуюватись через безперервні тривоги та вибухи у місті.
"Спершу відволікали сина, постійно ховались від тривог за двома стінами. З часом почали ховатись тільки від вибухів. Потім усі садочки позакривались, і стало зрозуміло – треба виїжджати", – згадує жінка.
Артем весною 2022 року
Залізничний вокзал Запоріжжя розташований близько до лінії фронту. Ольга досі пам’ятає заклеєні вікна поїзда та важезні баклажки з водою, які набрала з собою про всяк випадок.
Родина з сином і чоловіком вирішила виїхати до Івано-Франківська.
"Ми жили в межах "двох місяців" – постійно думали, що виїхали тільки на цей період. Гуляли містом, насолоджувались містом майже без тривог. Але моя мама і Артемова бабуся залишилась у Запоріжжі, і ми не могли вмовити її евакуюватись. Тому виходить, що евакуювались ми тільки тілом. А душа залишилась в місті", – розповідає Ольга.
Артем довго звикав до Івано-Франківська. У Запоріжжі хлопчик ходив на шахи, і йому дуже не вистачало спілкування, яке він мав з дітьми до повномасштабного вторгнення. Ольга знайшла йому кілька благодійних фондів, які робили майстер-класи для дітей, і хлопчик двічі на тиждень мав можливість спокійно спілкуватись з однолітками.
Артем уже в новому місті
"Він у мене такий, "заводила". Буде спілкуватись і активно дружити зі всією пісочницею", – розповідає мама.
Випадково Ольга потрапила у розмовний клуб "Розмовляємо українською", який створили місцеві – він став психологічною підтримкою для місцевих і переселенців.
Перед початком 2023-2024 навчального року Ольга вирішила віддати Артема в школу у Запоріжжі, адже сподівалась, що з вересня родина повернеться додому. Хлопчик уже навіть пройшов підготовчі курси та перезнайомився з дітьми, проте ближче до осені стало зрозуміло, що офлайн школа не відкриється. Мама почала розглядати варіанти івано-франківських навчальних закладів, які працюють в звичайному режимі.
Артем в школі
Паралельно Ольга водила дитину на події фонду "Голоси дітей". Місцеві психологи помітили, що хлопчик почав боятись багатьох речей від початку повномасштабного вторгнення: темряви, залишатися на самоті, загибелі батьків на війні.
Навчання дається Артему легко. Дитина говорить українською, інколи прослизають русизми – навіть мав конфлікт з кимось з франківських дітей щодо цього і дуже переживав.
"Психологи "Голосів дітей" помітили, що хлопчик ідентифікує себе повністю як українець, і ця національна свідомість для нього дуже важлива. Якщо він малює тварину, то вона жовто-блакитна. Якщо розповідає про страву, то вона обов’язково українська національна", – розповідає мама.
Артем на Хрещатику. Дуже хотів у Київ
Психологи "Голосів дітей" також помітили, що хлопчик став не по роках дорослим.
"Є певні специфічні тести, які показують, як дитина відчуває свій вік. Артему – 7, а почувається він на 19", – говорить Ольга.
Хлопчик більше не відбігає від батьків погратись десь у торговому центрі – боїться втратити батьків з поля зору. Артем малює малюнки на фронт та збирає посилки солдатам, дуже переживає за Запоріжжя. Дитина дуже хоче повернутись додому. Розповідаючи про це, Ольга плаче.
Юлія та її діти, Андрій та Таїсія. Харківщина – Івано-Франківськ
Юлія – з Харківської області, селища Елітного. Юля – одружена мама двох дітей, Андрія та Таїсії. Хлопчику – 13 років, дівчинці – 11.
24 лютого її розбудив шум техніки та вибухів – бомбосховищ поруч не було, і загальний шок змусив родину виїхати далі за місто, де гриміло не так сильно.
"До нашого селища почали стягувати техніку. Ми знали, що якщо буде летіти від нас, то буде летіти і до нас. Ми їхали чотирма родинами, з друзями, колоною", – згадує Юля.
Діти Юлії - юні циркові артисти
На машині усі наклеїли листки з надписом "Діти", проте окупантів це не зупиняло – вибухи вводили харків’ян в стан шоку.
Події змусили родину шукати шляхів евакуації у західні області України – практично без речей (з собою встигли взяти хіба трохи одягу та білизни на перший час), серед вибухів та сирен, родина їхала в порівняно безпечний регіон сім діб.
Фото з евакуації багато не збереглось. Проте діти дуже чітко відчули, що таке українська ідентичність
Діти Юлії – циркові артисти.
"У них своя дуже гарна справа. Вони встигали і навчатись, і тренуватись, мали багато друзів – а тут така біда", – бідкається мама двох талановитих дітей.
Зрештою родина евакуювалась в місто Чортків Тернопільської області. Тут мама змогла знайти для них "евакуаційних" тренерів з Києва, які також рятувались в місті від російської агресії. Проте ці люди швидко повернулись знову додому, і перед харків’янами знову постало питання розвитку – зупинятись у прогресі циркового мистецтва діти не хотіли.
Маленькі харків'яни вирішили не зупинятись на досягнутому
Так родина вирішила їхати до Івано-Франківська, де знайшла циркову студію з чудовим новим тренером. Навчаються діти дистанційно, онлайн, у харківській школі. Звикли, знайшли нових друзів – проте все одно дуже хочуть додому, особливо одинадцятирічна Тася.
"Діти стали тривожніші від початку повномасштабного вторгнення, з’явилось багато страхів. Проте водночас – і більш відповідальними та розсудливими", – пояснює Ольга.
Мама майбутніх циркових артистів говорить – зараз всі діти стали дорослими. Дуже дорослими. І дуже зарано.
3020
