24 лютого 2022 року стало для всіх українців тяжким ударом. Складно і страшно було і є абсолютно всім людям, різного віку, проте для дітей ситуація ускладнюється ще більше – в той час, коли вони мали би рости і розвиватись, їм доводиться збирати себе до купи посеред нових міст та країн, міняти школи та втрачати друзів. Хтось лише народився на світ, а хтось мусив призупинити захопливе навчання циркового мистецтва. Як ці діти почуваються зараз?

Редакція Евакуація.City поговорила з ще трьома українськими мамами, які мусили евакуювати дітей на початку вторгнення, про те, як їхні малюки почувались під час порятунку, і якими стали за два роки після початку повномасштабного вторгнення.

Евакуація з немовлям, Львів – Канада

Маріана Хома – журналістка. За кілька днів до повномасштабного вторгнення Маріана народила сина. Дитину назвали Тарасом.

А уже перед 24 лютого компанія чоловіка породіллі запропонувала сім‘ї евакуацію до Праги. 

"І ми відмовилися. По перше, у мого новонародженого сина ще не було документів. Тільки 23 лютого я таки отримала закордонний паспорт сина і чекала візиту мами, щоб познайомити з внуком", –  розповідає Маріана. 

З дня на день журналістка мала повернутись додому, до Києва – облаштувати дитячу. 

У Львові я застрягла через ускладнення вагітності і мені заборонили довгі поїздки. Сину було 6 тижнів, я погано спала через нічні годування.

Зранку 24 лютого дівчина прокинулась від дзвінка мами: 

"Мама питає – ну що, ви їдете до Праги? Вона якраз мала прибути зі Львова до Києва і передзвонити. Я ще не знала, що вибухи застали її десь у Вінницькій області прямо у потязі. І прибуття поїзда до Києва було під питанням. Я спросоння не зрозуміла, що й до чого", – згадує журналістка.  

Молода мама похапцем почала читати новини.  

"Пам‘ятаю, годувала грудьми в цей момент. Мої сльози почали просто скапувати з обличчя на дитину. А я була колись зовсім не чутлива", – згадує Маріана. 

Молода пара почала чекати, доки за ними приїдуть друзі з іншої області.

"Ми згадували наших дідусів, які воювали з росіянами і потім через це сиділи в еміграції. Я була зла на себе, що взагалі захотіла мати дітей і не передбачила війну. І оце чекання, і відчай були нестерпними", – розповідає Маріана.  

евакуація з дітьмиМар'яна з немовлям в евакуаціїАвтор: архів героїні

За 26 кілометрів до кордону скупчились такі натовпи, які журналістка бачила лише у фільмах. 

"Люди в паніці, машини напхані. Автівки їхали в три-чотири ряди… а потім рух зупинився. Ми вирішили переночувати в машині. За цілу ніч ми проїхали лише 3 кілометри", – розповідає Маріанна.  

Молода мама була дуже виснаженою після важких пологів – лікарі перед тим призначили їй два місяці спокою.

евакуаціяПеред евакуацією Мар'яні призначили два місяці спокоюАвтор: архів героїні

"Однак ми вирішили йти пішки. Мій син був недоношений і поміщався під зимовою курткою. І ми йшли 23 кілометри з ним, без візочка. Я всю дорогу усміхалась і жартувала. На Київ, де були мої батьки, росіяни продовжували наступ", – згадує Маріана.  

З мамою і татом дівчина попрощалась – про всяк випадок. 

"Поруч їздили швидкі, забирати дітей з обмороженнями. Мені кричали люди, що на кордоні мою дитину затопчуть іноземні студенти, які блокують кордон. А Тарас мирно спав і їв грудне молоко. Я намагалась забезпечити йому тілесний контакт і він поводив себе ідеально. Переваги грудного вигодування при евакуації, до речі, неоціненні", – згадує молода мама.  

На кордоні Маріана стояла кілька годин, в окремій черзі для мам з дітьми.

евакуаціяМар'яна в черзі з немовлямАвтор: архів героїні

"Я попрощалась з чоловіком. Моя дитина була наймолодшою в черзі, тож нас пропустили швидше. При перетині кордону я багато перекладала українкам польську і навпаки. В одної мами пропало молоко, а суміш дитина не брала. То я погодувала грудьми іншу дитину. Мені здалося ми всі були однією родиною в перші дні війни", – розповідає молода мама.  

На перший час Маріана з сином поїхали у Краків, до знайомих. 

"Спершу, відразу після евакуації, я все ще жартувала, усміхалась, була зібраною. Але десь за годину я розслабилась – тіло почало трясти від виснаження чи нервів. Схоже було на напад епілепсії. Коли ми приїхали, я не могла взяти сина на руки. Не мала сил", – згадує молода мама. 

Далі Маріана з сином багато подорожувала – вимушено, звісно.

евакуаціяЕвакуація з немовлямАвтор: архів героїні

"Потяги, літаки. Вертались назад в Україну. Не витримали блекаутів і переїхали до Канади в грудні 2022 року. Солоподорож з 11-місячною дитиною Львів-Варшава-Торонто – це було дуже важко. Я давала сина чужим людям в літаку, щоб просто скористатися вбиральнею", – згадує Маріана.  

Спочатку українка думала лишитись на одну зиму – проте зрештою змінила рішення. 

евакуаціяМар'яна в літакуАвтор: архів героїні

"Ми жили у підвальному приміщенні. Теплому, відносно затишному, але без туалету. Потім ми ще з сином довго кочували – винайняли житло аж у квітні 2023 року, коли сину було 14 місяців", – розповідає молода мама. 

Спершу українці відмовили десятки рієлторів – адже вона не мала кредитної історії і роботи, зате має немовля. 

"Тут, у Канаді, людей з малими дітьми неможливо виселити, навіть якщо не платять. Тож орендодавці обережні", – пояснює дівчина.  

В домі з трьома просторими вікнами (після життя в підвалах, трохи інакше цінується простір, говорить українка), Тарас зробив перші кроки. 

евакуаціяВ евакуації Тарас зробив перші крокиАвтор: архів героїні

"Поруч дитячий майданчик, мініаквапарк, магазини, озеро в кінці нашої вулиці, яке більше нагадує море. І взагалі дуже "ходибельний" район, як для Торонто – і для мене, яка ще не має авто і канадських прав", – говорить Маріана.  

Перший рік у Канаді для молодої мами став найважчим роком у її житті. 

Я вийшла на роботу, все ще годуючи грудьми, тягала мішки з картоплею. Зараз працюю в польській пекарні в Торонто. Потренувала розмовну англійську і польську, але дохід дуже маленький. Щоб його збільшити, мені треба попрацювати над собою і зробити ривок, але син погано спить вночі, я хронічно втомлена і виснажена. За рік я не змогла прилаштувати сина в садочок і досі стою в черзі. 

Маріана поки не бачить виходу "з цього замкнутого кола". 

"Але він обов‘язково колись знайдеться. Тим більше, в школу тут йдуть в 4 роки. Сину два роки зараз, тут толерантніше суспільство до моєї дитини. Не лише до істерик чи чогось такого – менше суспільного тиску і очікувань. Мій син поки що не говорить. Діагнозу поки немає, але й без нього зрозуміло, що попереду багато роботи. То ж цим доведеться займатися серйозно і зважуючи плюси і мінуси, я поки що вирішила залишитись тут", – завершує свою розповідь Маріана.  

Ольга та Артем. Запоріжжя – Івано-Франківськ 

Ольга з родиною та п’ятирічним сином (у лютому 2022 року) вирішила евакуюватись через безперервні тривоги та вибухи у місті. 

"Спершу відволікали сина, постійно ховались від тривог за двома стінами. З часом почали ховатись тільки від вибухів. Потім усі садочки позакривались, і стало зрозуміло – треба виїжджати", – згадує жінка.

евакуаціяАртем весною 2022 рокуАвтор: архів героїні

Залізничний вокзал Запоріжжя розташований близько до лінії фронту. Ольга досі пам’ятає заклеєні вікна поїзда та важезні баклажки з водою, які набрала з собою про всяк випадок. 

Родина з сином і чоловіком вирішила виїхати до Івано-Франківська. 

"Ми жили в межах "двох місяців" – постійно думали, що виїхали тільки на цей період. Гуляли містом, насолоджувались містом майже без тривог. Але моя мама і Артемова бабуся залишилась у Запоріжжі, і ми не могли вмовити її евакуюватись. Тому виходить, що евакуювались ми тільки тілом. А душа залишилась в місті", – розповідає Ольга. 

Артем довго звикав до Івано-Франківська. У Запоріжжі хлопчик ходив на шахи, і йому дуже не вистачало спілкування, яке він мав з дітьми до повномасштабного вторгнення. Ольга знайшла йому кілька благодійних фондів, які робили майстер-класи для дітей, і хлопчик двічі на тиждень мав можливість спокійно спілкуватись з однолітками. 

евакуаціяАртем уже в новому містіАвтор: архів героїні

"Він у мене такий, "заводила". Буде спілкуватись і активно дружити зі всією пісочницею", – розповідає мама. 

Випадково Ольга потрапила у розмовний клуб "Розмовляємо українською", який створили місцеві  – він став психологічною підтримкою для місцевих і переселенців. 

Перед початком 2023-2024 навчального року Ольга вирішила віддати Артема в школу у Запоріжжі, адже сподівалась, що з вересня родина повернеться додому. Хлопчик уже навіть пройшов підготовчі курси та перезнайомився з дітьми, проте ближче до осені стало зрозуміло, що офлайн школа не відкриється. Мама почала розглядати варіанти івано-франківських навчальних закладів, які працюють в звичайному режимі. 

евакуаціяАртем в школіАвтор: архів героїні

Паралельно Ольга водила дитину на події фонду "Голоси дітей". Місцеві психологи помітили, що хлопчик почав боятись багатьох речей від початку повномасштабного вторгнення: темряви, залишатися на самоті, загибелі батьків на війні. 

Навчання дається Артему легко. Дитина говорить українською, інколи прослизають русизми – навіть мав конфлікт з кимось з франківських дітей щодо цього і дуже переживав. 

"Психологи "Голосів дітей" помітили, що хлопчик ідентифікує себе повністю як українець, і ця національна свідомість для нього дуже важлива. Якщо він малює тварину, то вона жовто-блакитна. Якщо розповідає про страву, то вона обов’язково українська національна", – розповідає мама.

евакуаціяАртем на Хрещатику. Дуже хотів у КиївАвтор: архів героїні

Психологи "Голосів дітей" також помітили, що хлопчик став не по роках дорослим.

"Є певні специфічні тести, які показують, як дитина відчуває свій вік. Артему – 7, а почувається він на 19", – говорить Ольга. 

Хлопчик більше не відбігає від батьків погратись десь у торговому центрі – боїться втратити батьків з поля зору. Артем малює малюнки на фронт та збирає посилки солдатам, дуже переживає за Запоріжжя. Дитина дуже хоче повернутись додому. Розповідаючи про це, Ольга плаче.  

Юлія та її діти, Андрій та Таїсія.  Харківщина – Івано-Франківськ

Юлія – з Харківської області, селища Елітного. Юля – одружена мама двох дітей, Андрія та Таїсії. Хлопчику – 13 років, дівчинці – 11. 

24 лютого її розбудив шум техніки та вибухів – бомбосховищ поруч не було, і загальний шок змусив родину виїхати далі за місто, де гриміло не так сильно.

"До нашого селища почали стягувати техніку. Ми знали, що якщо буде летіти від нас, то буде летіти і до нас. Ми їхали чотирма родинами, з друзями, колоною", – згадує Юля.  

евакуаціяДіти Юлії - юні циркові артистиАвтор: архів героїні

На машині усі наклеїли листки з надписом "Діти", проте окупантів це не зупиняло – вибухи вводили харків’ян в стан шоку. 

Події змусили родину шукати шляхів евакуації у західні області України – практично без речей (з собою встигли взяти хіба трохи одягу та білизни на перший час), серед вибухів та сирен, родина їхала в порівняно безпечний регіон сім діб. 

евакуаціяФото з евакуації багато не збереглось. Проте діти дуже чітко відчули, що таке українська ідентичністьАвтор: архів героїні

Діти Юлії – циркові артисти. 

"У них своя дуже гарна справа. Вони встигали і навчатись, і тренуватись, мали багато друзів – а тут така біда", – бідкається мама двох талановитих дітей. 

Зрештою родина евакуювалась в місто Чортків Тернопільської області.  Тут мама змогла знайти для них "евакуаційних" тренерів з Києва, які також рятувались в місті від російської агресії.  Проте ці люди швидко повернулись знову додому, і перед харків’янами знову постало питання розвитку – зупинятись у прогресі циркового мистецтва діти не хотіли. 

евакуація харківМаленькі харків'яни вирішили не зупинятись на досягнутомуАвтор: архів героїні

Так родина вирішила їхати до Івано-Франківська, де знайшла циркову студію з чудовим новим тренером. Навчаються діти дистанційно, онлайн, у харківській школі.  Звикли, знайшли нових друзів – проте все одно дуже хочуть додому, особливо одинадцятирічна Тася. 

"Діти стали тривожніші від початку повномасштабного вторгнення, з’явилось багато страхів. Проте водночас – і більш відповідальними та розсудливими", – пояснює Ольга. 

Мама майбутніх циркових артистів говорить – зараз всі діти стали дорослими. Дуже дорослими. І дуже зарано.