Катя розповіла редакції Evacuation.city про свою історію евакуації на західну Україну. Далі пряма мова дівчини.
Головне – захистити сина
Я мама в декреті, моєму сину 10 місяців. Коли почалася війна, було дуже страшно і голосно. Я тоді годувала малюка і над домом пролетів літак, почали бомбити. Ми поїхали з Рубіжного через 4 дні, майже в останній момент, поки там не сильно бомбили.
Я вагалася чи варто їхати, бо в мене там залишилися бабуся і мама. Але мала дитина переконала їхати. Ми були в моєї мами вдома і коли почали обстрілювати околиці Рубіжного, остаточно зрозуміли, що тут буде небезпечно.
Коли в тебе мала дитина, то насамперед думаєш не про своє життя і не про себе. Ти думаєш, щоб дитина не сиділа в підвалах, щоб вона там не застудилася, щоб їй було комфортно. Тому треба швидко збирати найнеобхідніше і виїжджати, якщо є така можливість.
Вирішили їхати, щоб захистити сина
Їхали утрьох з чоловіком і дитиною, нас віз знайомий. Коли ми виїжджали, було тихо. Чоловік, який нас віз, знав безпечний маршрут, тому ми виїхали спокійно і все було нормально. Взяли найнеобхідніше: візочок для дитини і одну валізу з речами. Там багато речей малого, а наших по мінімуму. Спочатку доїхали до Павлограда, потім до Дніпра.
Житло в Дніпрі ми знайшли через інстаграм, нам скинули скріншот, де люди пропонували зупинитися в них, ми зателефонували і нас ці незнайомці взяли нас до себе на два дні безплатно.
Дорога з Дніпра до Львова
Ми знайшли у телеграмі перевізника з Дніпра до Львова і їхали 11-12 годин автобусом. По дорозі було багато блокпостів, але ми їхати з дітьми, тому переважно не зупиняли. По дорозі були заправки, але навіть не на всіх був туалет, не те що кава або їжа.
Це дуже складно, бо дитина не може довго бути в одному положенні, син вередував, плакав, але ми бавились з ним, щоб якось його відволікти. Ми брали з собою іграшки, ще про всяк випадок взяли ковдру. Коли зупинялися на блокпостах і відкривали двері, ми прикривали сина ковдрою, щоб не застудити.
Він в нас на штучному вигодовуванні, тому ще брали термос з гарячою водою і кілька пляшок кип’яченої, але холодної води, щоб розводити суміш. По дорозі взагалі не було де взяти води, ні на зупинках, ні на заправках.
Люди не поселяють сім'ю з чоловіком
В мій дім в Рубіжному сьогодні попало. В перший і другий під’їзд. Мама з бабусею пішли в сусідній дім до родички, наразі все добре, але з ними нема зв’язку, там вже 4 дні нема опалення, газу, світла, води. Аптеки і магазини не працюють, але чомусь місцева влада про це мовчить.
Як тільки ми зранку приїхали до Львова, я зателефонувала волонтерам з проханням допомогти з житлом. Мені одразу сказали, що з чоловіками не поселяють, тільки жінки і діти. Ми сиділи на вокзалі в кімнаті матері і дитини і дивилися на весь цей жах: діти спали просто на підлозі.
Зараз сім'я шукає житло у Львові
Тоді написали знайомій моєї сім’ї, вона поки що взяла нас до себе, але ми шукаємо житло. У Львові з цим дуже погано, мені здається, що це нереально. Кажуть: жінку з дитиною ми візьмемо, а чоловіка ні. Але я ж нікуди не подіну чоловіка. Така історія постійно. Стати на військовий облік для чоловіка – це без питань, він готовий, але жити де?
Зараз тримаємось на заощадженнях. Для початку потрібно визначитися з житлом, потім чоловік буде шукати роботу тут.
Чекаємо повернення додому
У Львові ми почуваємося безпечно, але, наприклад, сьогодні тривоги були о 5 ранку, і годину тому, ми спускалися в укриття.
Син перші дні погано спав, бо це не вдома, іграшок його всіх нема, тільки кілька, але зараз все добре, головне що ми з ним поруч, і він в комфорті.
Ми просто чекаємо, коли все закінчиться, щоб повернутися додому. Але я вже вдруге таке переживаю, перший раз їхала з Луганська в 2014. З мого досвіду, не знати, коли це все закінчиться і чи закінчиться взагалі. Це трохи лячно, але хочеться вірити в краще. Зараз я найбільше сумую за родиною.
3015
