Дівчина розповідає про те, чому вирішила переїхати, як організовує роботу та допомагає зараз.
Життя до війни
Ірині 25 років. Вона живе на два міста – Київ та Львів. 24 лютого дівчина разом із батьками та молодшим братом, якому 20 років, була у Києві. Згодом родині довелося евакуюватися – Ірина з братом поїхали до Львова, а їхні батьки – до Івано-Франківська.
До війни Ірина займалася контент-менеджментом і чат-ботами в сфері онлайн-освіти.
Далі пряма мова героїні.
У неділю ввечері, 27 лютого, нас запросили в укриття під Києвом. Наважитися на це було психологічно легше, бо не довелося одразу долати пів України. У разі необхідності можна було повернутися до Києва. Але в укритті було дуже холодно, наша бабуся не змогла б там вижити. На щастя, наші друзі, що жили недалеко від укриття, запросили нас до себе.
Півтори доби, ми жили у приватному будинку, у друзів під Києвом.
Там зібралося дуже багато людей, відчувався брак місця. Потрібно було снідати і обідати по черзі, тільки на вечерю збиратися разом.
В укритті під Києвом
Вже вранці 1 березня стало зрозуміло, що потрібно шукати альтернативу. Можна було залишатися на місці, гостинність цих людей це дозволяла, рухатися до Львова чи до родичів у Калуш.
Наступного дня ми прийняли рішення поступово рухатися. У нас дві бабусі, ми одразу змогли евакуювати тільки одну. Її треба було десь залишити, щоб була можливість забрати й іншу бабусю. Тому ми машиною рухалися на Калуш, де родичі. Третього березня ми з братом відділилися у Тернополі, поїхали у Львів. У той же день батьки були у Калуші.
5 березня зранку батьки вирушили з Калуша назад у Київ за другою бабусею. У Києві були аж шостого березня, з бабусею виїхали з Києва наступного дня. У Івано-Франківську батьки опинилися тільки восьмого березня надвечір.
Якою була дорога
У нас маленька машина,якій вже понад 10 років, але попри це батьки вже тричі проїхали пів України.
Ми почали свій рух 2 березня з-під Києва через Білу Церкву, далі – на Вінницю. Біля Вінниці стало зрозуміло, що у нас достатньо часу та пального, щоб їхати далі до Хмельницького. Нашою ціллю був Тернопіль – звідти ми з братом могли поїхати до Львова.
Ми спокійно проїхали Вінницю, та доїхали до Хмельницького, а там стали в затор перед блокпостом на в’їзд у місто. У нас закінчувалося пальне, і у самий Хмельницький нам було не потрібно. Тож з черги ми з’їхали на кільцеву, заправилися та виїхали на Тернопіль. Далі почалася складна дорога — сніг, темрява, ожеледиця. На швидкості вище 60 км/год машину почало крутити, тато втратив керування і ми врізалися у відбійник на морозі. Пощастило, що наша машина замала і залегка, щоб його пробити.
Відбулися страхом, але далі далі їхали на швидкості 50 км/год.
У Тернополі ми мали провести ніч у студентському гуртожитку. На в'їзді в місто виник ще один затор – довелося стояти майже три години або 4 кілометри. Це найдовша черга на блокпості, яку ми бачили. В якийсь момент я не змогла сидіти в машині – у мене сталася панічна атака після більш ніж 16 годин у обмеженому просторі без змоги розслабитися чи витягнути ноги. Разом з татом ми йшли 40 хвилин біля машини, доки я приходила у себе. Коли батьки їхали зворотнім шляхом через Калуш на Київ 5 березня, в’їзд на Тернопіль розтягнувся вже на 18 кілометрів…
У підвалі будинку з іншими сусідами
Затор біля Тернополя утворився, бо тоді на блокпості працювала лише одна людина, яка перевіряла документи. Ми в'їхали у місто о 1 ночі, через 3 години після оголошення комендантської години. Швидко з кільцевої дороги “пірнули” до місця призначення, по місту не їздили.
Тоді ж вдалося вперше за день поїсти нормально. До того у дорозі ми їли швидкі снеки, які придбали в Білій Церкві. Навіть чаю попити не вдавалося – на всіх заправках за нашим маршрутом не розкупили тільки морозиво.
У заторі на Тернопіль я усвідомила, що стала біженкою (тимчасово переміщеною), а все моє життя вмістилося в один рюкзак.
На ранок 3 березня ми попрощалися з батьками – їм було тяжко відпускати одразу двох дітей. Ми безпечно дісталися до Львова на машині друзів, батьки з бабусею поїхали в Калуш.
Як знайти житло
Житло у Києві довелося залишити. Всю їжу, яка була, ми роздали друзям та сусідам. Холодильник мама розморозила вже 6 березня ввечері, коли батьки повернулися у Київ забирати другу бабусю. Все закрили. У нашому будинку є консьєрж, який там живе, і навряд чи кудись виїде. Інший консьєрж пішов на війну на другий день.
Ми просто сподіваємося, що нам буде куди повернутися. Намагаємося про це менше думати. Зараз питання, де жити, вирішене. Ми з братом живемо у мого хлопця. У його квартирі наші друзі організували волонтерський штаб, в якому я працювала ще з-під Києва, а брат долучився до гуманітарної допомоги вже коли приїхав у Львів.
Батьки змогли через знайомих орендувати квартиру в Івано-Франківська.
Як організована робота під час війни
На моїй роботі кажуть, що можливість працювати є. Я написала, що готова братися за роботу, хай не 8 годин на день, але хоча б частково, суміщаючи із волонтерською діяльністю. Навіть готова піти на іншу посаду, де доведеться вчитися чогось нового.
Наразі всі вакантні місця у нашому бізнесі розібрали, хіба що можна працювати у волонтерському штабі нашої компанії. Але два волонтерства я емоційно не стягну. Також зрозуміло, що хто не працює, той не отримає заробітну плату за березень. Мені хотілося б знати, що будуть додаткові гроші. Це фінансова безпека, і хоч вона зараз не першочергова, але хочеться допомагати в тилу, мати гроші для допомоги і виживання.
Як вдається допомагати у Львові
Я намагаюся займатися тим, що вмію – контентом. Я написала текст про війну в Україні, який ми переклали на більш ніж 10 мов, щоб його можна було поширювати у відгуках на Google Maps.
Тексти розміщені у відкритому телеграм-каналі, їх може скопіювати і розмістити будь-хто, будь-де. Таким чином я волію дотягнутися і розказати про нашу війну навіть тим людям, що ігнорують новини, і продовжують безтурботно ходити у ресторани та магазини. Ця робота невидима, її неможливо загуглити. Але така робота гарантує, що про нашу війну не забудуть вже завтра, бо вони про неї читатимуть звідусіль. Навіть коли просто будуть обирати ресторан для вечері.
Ірина волонтерить у Львові
Крім того, ми створили Tik Tok, де накладаємо субтитри різними мовами на відео про нашу війну. У нас в роботі англійська, французька, німецька, іспанська, португальська та італійська. Ми перекладаємо відео, на яких російські військові зізнаються, що насправді роблять в Україні, відео про вибухи в різних містах, відео, де українці чинять беззбройний опір окупантові. Сьогодні я дала в монтаж відео про пологові будинки, які працюють і у час війни.
Ще запустили сайт нашої волонтерської організації. Я писала для нього тексти про роботу нашої волонтерської організації Quasar. Я рада, що маю друзів та знайомих, які організувалися ще у перші дні загострення цієї восьмирічної війни. Їхня активність допомогла мені швидко зібратися і знайти, в чому я можу бути корисна у тилу.
Хтось займається збором, фасуванням, пакуванням та логістикою гуманітарної допомоги, інші — кладуть сайти, хтось, як от я, координує кількадесят волонтерів для інформаційної діяльності, а дехто навіть сидить у ВКонтактє і вносить у їхнє стерильне інфополе нові точки зору. Також майже всі мої знайомі зі Львова приймають тимчасово переміщених. Крім того я дуже рада, що для мого молодшого брата знайшлася робота — «гуманітарка» вимагає як фізичної сили, так і уміння швидко організувати людей, домовитися із ними. Мій брат довго не міг знайти себе, і ця робота дуже швидко і повно розкриває його таланти.
Що відчуває людина, яка змушена евакуюватися
Квартира, де ми живемо, це водночас і штаб-квартира нашої волонтерської організації. Також тут є підвал, де ми зберігаємо і фасуємо гуманітарку. Тому люди ходять туди-сюди понад 12 годин на добу. В якомусь сенсі ми живемо у гуртожитку, як у моїх найкращих спогадах про бакалавріат.
Такий двіж наповнює енергією. Але спеціально я її не шукаю, не тому що не потребую, а тому що досі не відійшла від усіх подій. Нещодавно я вперше глянула одну серію серіалу, щоб відволіктися, але якогось ефекту розслаблення не відчула Радше навпаки. Це був дуже дивний досвід, я не зрозуміла, що відбулося на екрані. Сюжет та ключові віхи для мене були зрозумілими, діалоги теж, але емоційно я не відпочила . Але це все ж таки дало на короткий час відчуття мирного часу і спокою. Коли серія закінчилася, я була дуже дезорієнтована. Не знаю чи повторюватиму цей досвід.
Я продовжую збирати матеріали для своєї дисертації, хоч і несистемно. Можливо, цього тижня напишу кілька абзаців про когнітивну війну у ХХI cтолітті. Дуже хочеться зафіксувати як ми почали працювати на інформаційному і когнітивному фронті, як працюють ті, хто не дозволяють нам впасти в паніку та депресію. Це теж одна з умов, чому путін програє.
У майбутньому Ірина хоче створити волонтерську організацію
Думаю, те чого ми вчимося зараз, вже ніколи не забудемо. Це ще не пік нашої згуртованості. Хочу вірити, що після війни буде “бум” громадських неприбуткових організацій.
Війна мені дала чітке розуміння, чим я хочу займатися далі. Я точно буду засновувати громадську організацію, яка пов'язана з освітою та наукою. Діти і студенти не вчаться або роблять це несистемно, багато науковців виїхали з країни. Треба налагоджувати цю систему. А заодно можна змінити ті застарілі практики освіти, які вже давно просилися.
Я намагаюся думати про майбутнє. Про те, як багато у нас попереду роботи, як доведеться все відбудовувати. І як прекрасно буде тоді. Водночас дуже бракує відчуття безпеки. Я думала, що у Львові моє життя стане майже таким, яким було до 24 лютого. Але цього не сталося. Брак відчуття безпеки я відчула, коли моє життя вмістилося в один рюкзак.
І цю базову потребу безпеки я до кінця не можу заповнити навіть у Львові. Я розумію, що зараз можу забезпечити і інші складніші потреби, але однаково застрягла у нестачі безпеки. Про яку безпеку може йтися, якщо я не можу повернутися до себе додому в Київ?
3015
