Ганна розповіла як у рідному місті почалися обстріли та як переживає евакуацію її трирічна донька.
Далі пряма мова героїні...
"Вставай. Почалася війна"
У той день, близько 7 ранку, я почула, що хтось стурбовано говорить по телефону. Виявилося чоловік заспокоював свекруху. Коли я прокинулася, він сказав: "Вставай. Почалася війна". Моя реакція була неоднозначною, якоюсь дурнуватою. Я спитала чи це бува не якийсь ідіотський жарт. Ми зрозуміли, що все більш ніж серйозно.
Дитина продовжувала спати, ми дивилися новини. Тоді ми ще не знали, що вони вже наближаються до нашого маленького міста. Десь через три години ми почули перші вибухи.
Ганна з Улянкою в Охтирці
У перший день ми залишалися на місці, як і багато хто в Охтирці. Люди активно знімали гроші з рахунків. Близько 11 ранку в місто зайшла ворожа техніка. Росіяни ніяк не реагували на людей.
Моя сестра дуже емоційно реагувала на ситуацію. Це справді було шокуюче. Вона жила в районі близькому до військової частини, звідти все почалося. Стало чутно обстріли, почалися бої.
Хоч наш район трохи далеко, обстріли було чути дуже добре. Ми вирішили ховатися у погребі власного будинку. Швидко вичерпали звідти воду, підвал виявився не пристосованим до того, аби бути укриттям.
Українська війська у той день отримали перемогу в Охтирці. Російські війська залишали техніку, понівечена вона стояла на вулицях міста. Постраждалих не було.
Окрилені цими думками ми залишилися вдома. Вночі припинили вогонь, а вже о 7 ранку нас розбудили артобстріли. На наступний день, 25 лютого, не стало тепла, а ще – поцілили у місцевий дитячий садочок. Тоді ми вирішили, що пора їхати.
Дорога
Ми їхали власною машиною. Хоч машина і старенька, вона витримала цей переїзд. Евакуйовувалися з родичами, за кермом був чоловік.
На кожному блокпості нас зупиняли, але коли чули, що ми з Охтирки не дуже перевіряли. Всі були доброзичливими, забавляли мою маленьку донечку Улянку.
Ми домчали за рекордні три години. Бачили дорогою танк, дуже злякалися, але він виявися українським.
Донька
Донька навчилася спати під постріли, в укритті. Я старалася перетворити це в таку собі дивну гру. Улянка казала, що "погані дяді стріляють". Їй потрібно було якось пояснити, що відбувається. Вона чула постріли, вона чула вибухи. Я сказала їй правду, стріляють, а це наш маленький сховок.
Улянка все одно більш збуджена, ніж зазвичай. Біля неї багато рідних, тому їй цікаво і радісно. Зазвичай вона найбільше часу проводить зі мною та чоловіком. Проте, часто вона більш капризна і вимоглива. Не знаю, можливо, це пов'язано із віком і переходом у три роки. Я розпланувала її день народження, який за місяць. Сподіваюся, до того часу ситуація налагодиться.
Ми багато читаємо. Шкода, що не взяла більше книжок, їй подобається гортати паперові. Дивимося мультики, гуляємо, коли є можливість. Вона багато часу проводить з рідними і дуже виговорилася за цей час. Такий дивний плюc.
Житло
Ми поїхали до моєї бабусі на Полтавщину. Я складала тривожну валізу і жартувала "Не дай Бог, скоро побачимося".
Поки що не плануємо рухатися далі. Полтавщина поки відносно безпечна, тож сюди приїжджає багато хто.
Зараз бачу у містечку бабусі все більше вимушених переселенців. Вони, як і я, трохи розгублені, з великими рюкзаками, діти не знають, куди бігти. Ми одразу впізнаємо одне одних.
Під час повітряної тривоги
Що сталося з житлом у Охтирці ми не знаємо. Знаю, що вікна у маминому будинку потрощені, але він близько від виїзду з міста. Що з нашим житлом – невідомо, на жаль.
Робота
Поки що не працюю. Чекаю новин від шкільної адміністрації. Можливо, буде можливість дистанційного навчання. Але, мабуть, зважаючи на ситуацію в Охтирці та районі, це неможливо. У містечку, де я зараз, відновлюється дистанційне навчання. Складно сказати, чи вдасться знайти тут підробіток чи постійну роботу.
У мене маленька донечка, яка потребує уваги. Тож найближчі тижні мені буде точно не до роботи.
Допомога
Я допомагаю на інформаційному фронті. Маю на це час. А мій чоловік – у місцевій теробороні.
Я допомагаю із монтуванням інформаційних відео, розміщую інформацію про війну у відгуках до іноземних кафе. Також ділюся перевіреною інформацією у своєму інстаграмі. Найбільше уваги приділяю своєму маленькому містечку. Те, що я зараз поїхала звідти не означає, що воно втратило для мене важливість. Я збираю допомогу для свого міста, людей, які там залишилися.
В укритті
Енергії майже немає. Постійно хочеться спати. Намагаюся щось робити, щоб відволіктися. Найбільше бракує, звісно, дому. Особливо боляче дивитися як наш центр зрівняли практично з землею. Навіть не хочеться знати, що з власним будинком. Коли не знаєш якось легше. Ми просто молимося, за всіх людей, особливо охтирчан.
3020
