За даними Opendatabot, протягом 2010-2021 років державний кордон в один бік перетнули майже 3,3 млн громадян. Водночас за півтора місяця війни Україну залишили вже понад 4,5 млн громадян. Проте більшість з них розглядає цей переїзд як тимчасовий, станом на 2 квітня 620 тисяч вже повернулися назад.
Редакція Евакуація.City поговорила з трьома жінками, які попри активну бойову фазу війни, повернулися з країн ЄС в Україну.
Я здебільшого лежала, як амеба, сумувала, читала новини
Ліза Мачуха – студентка Київської школи економіки. Каже, з усіх новин їй було відчутно, що рано чи пізно почнеться війна, тому і свідомо спакувала тривожний рюкзак.
"У середу 23-го лекція з економіки почалась зі слайда "Слава Україні!", а вже в четвер я прокинулась від звуку ППО. Спершу подумала, що гучні звуки (вибухи) наснились, але потім почула гудіння літака. Почала читати новини. Очманіла. Моя мама не збиралась евакуюватися. Навіть пожартувала: "Як я зараз лежу в піжамі, так тут і помру"".
За день до війни
24-го лютого розмови на кухні, у чергах і родинних чатах заполонили нові слова: війна, евакуація, тривога, ракети, ППО... Хтось панікував, а хтось навпаки – завмирав у повному неприйнятті дійсності. Ліза розповідає, що увесь день чекала звуку сирени, бо її лякало саме незнання, як це – коли війна.
Під час повітряних тривог Ліза ховалася в підземному паркінгу, хоч і не була переконана, чи це досить надійно. Передавали чутки, що вночі по Києву буде ще більше авіаударів. Тож Ліза із сім’єю виїхала до родичів у село на Черкащині. Друзі-іноземці безперервно надсилали повідомлення з порадами терміново залишати Україну, тож через тиждень у селі Ліза вирішила евакуюватися до товариша в Берлін.
"От саме цей триденний шлях на авто (замість "мирних" восьми годин) з Черкаської області до Львова показав, що в країні дійсно війна. Я це не в новинах читаю й уявляю. Я бачу на власні очі", – каже Ліза.
Дорога була важкою й виснажливою. За перший день Ліза зі своєю мамою доїхала до іншого села на Київщині і застрягли в заторі поблизу Канева на 3 години. Це було найбезпечніше, на їхній погляд, місце, щоби переїхати з лівого на правий берег Дніпра. Їм пощастило, що добре знали шлях, бо ніде не було вказівників. Настрій піднімали банери, що вказували напрямок російському воєнному кораблю.
З Білої Церкви до Хмельницького дорога тривала 20 годин, лише в Сквирі на подолання 4 км витратили понад 3 години. У Хмельницькому перепочили в знайомих і вирушили до Львова. Звідти забронювали квитки на прямий рейс до Берліна.
"Доїхали без пригод. Здивувало, наскільки легко можна перетнути кордон. У нас із мамою не було закордонних паспортів, лише українські. А ще дуже мило, що на кордоні волонтери турбувалися й годували. І на автовокзалі в Берліні волонтери зустрічають", – згадує дівчина.
Речі, які взяла із собою дівчина
У Німеччині Ліза з мамою оселилася в гостях у приятеля. Вони мали окрему кімнату в його квартирі й багато уваги: товариш годував, надсилав дівчині пропозиції від німецьких університетів. Але Лізу все це не цікавило: вона дуже сумувала за коханим в Україні.
"Я здебільшого лежала, як амеба, сумувала, читала новини. Лежала і плакала. Максимум – виходила в супермаркет за продуктами або на прогулянку в парк. Я взагалі росла з думкою, що виїду закордон, здобуватиму освіту в європейському університеті… Це певний час було моєю мрією! І мене саму дивувало, що в Берліні мені нічого не хотілося більше, аніж повернутися на пари в Києві, розмовляти українською", – згадує вона.
Врешті Ліза вирішила повернутися до Львова, де перебував її хлопець. Мама залишилася у Німеччині. До України дівчина поверталася автобусом із пересадкою у Кракові. Каже, польсько-український кордон перетнули дуже швидко, адже в українському напрямку не було черг.
"Автобус був наполовину порожній, їхали жінки з дітьми. І теж казали: я краще слухатиму сирену в підвалі, аніж буду не вдома", – розповідає Ліза.
Плакат "Ми з вами" у Кракові
У Львові Ліза перший тиждень жила в тітки свого хлопця, а потім переїхала на квартиру свого колишнього й живе там із трьома іншими хлопцями. Розповідає, що час від часу ночує в різних друзів і продовжила навчання онлайн.
"Я натхненна! Ніскілечки не шкодую! Хоч я й не маю перманентного місця проживання, зараз тут багато моїх друзів, я не почуваюся самотньо. А головне – мій коханий поруч", – каже дівчина.
Ліза зі своїм хлопцем
Любимо Україну й хочемо жити тут
Світлана Мужик мешкає на Львівщині. Вона має двох дорослих доньок, працює майстром манікюру, а у вільний час вишиває. Як і всіх українців, новини ранку 24 лютого її просто приголомшили. Уся рутина спершу перетворилася на читання новин, а трохи згодом – на волонтерство у своєму селі. Розмови про переїзд за кордон відбувалися радше на гребені загальної хвилі.
Та після того, як над сусіднім селом збили дві ракети, що рухалися до Львова, було прийняте рішення про переїзд. Вночі 11 березня чоловік відвіз Світлану з доньками до польського кордону.
Останнє фото до війни
"Евакуюватися вирішила через страх за дітей", – пояснює Світлана.
Польський кордон жінки перейшли пішки, хвилин за 40. Це був початок 3-го тижня повномасштабної війни, тож великих черг вже не було. Місцем для переїзду обрали Гданськ: там мешкають товариші Світланиного чоловіка. Проте вже в Польщі змінили маршрут – до Вроцлава, де живе хлопець старшої доньки.
"У Вроцлаві ми пробували влаштуватись волонтерами, але їх і так там виявилося забагато. Потрібніші перекладачі з російської на польську, бо багато російськомовних біженців і вимушено переміщених людей. А ми з цим допомогти не могли. У Польщі та й зараз молюсь постійно, у кожну вільну хвилину. За всіх: за сім'ю, за воїнів, волонтерів, лікарів, священиків, навіть за владу нашу, за всіх людей України", – каже українка.
Через 2 дні після від’їзду пані Світлани з доньками сталася трагедія на Яворівщині. Понад 30 крилатих ракет росія випустила по Яворівському полігону, з яких 8 влучили в ціль. Загинуло 35 людей.
"Моя мама має якесь чуття. Завжди все вгадує", – каже старша донька Світлани.
Однак довго у Польщі Світлана не витримала, залишила дівчат у Вроцлаві, а сама вирушила додому.
"Найважче за кордоном спостерігати, що коїться у твоїй країні. На відстані хвилюватись за чоловіка й батьків, які залишилися вдома. Тож я сіла в автобус до України. Доньки поки у Вроцлаві. Розумію, що треба працювати, піднімати економіку, сплачувати податки. Я відновила роботу, якою займалася до війни. Не шкодую, адже не планувала жити за кордоном. Надіюсь, ми переможемо, відновиться мир, і мені із сім'єю не треба буде починати нове життя в іншій країні. Любимо Україну й хочемо жити тут", – пояснює вона свій крок.
Повертаюся не у свій дім, бо боюся дороги
Влада Мельничук щемко згадує останні довоєнні місяці в Києві: зробили ремонт із хлопцем у своїй квартирі, часто зустрічалися там із друзями, займалися улюбленими справами. Влада викладачка англійської у English Monsters, проджерка в стартапі. Бере замовлення на дизайн і вебдизайн, а також бере участь в екологічних проєктах Zero Waste Society.
Влада Мельничук до війни
"За тиждень до війни, у п’ятницю, ми з друзями зустрілися "про всяк випадок" Жартували, що пізніше такої можливості не станеться. Після 24-го ми це ще згадували", – згадує Влада.
Тривожну валізку дівчина зібрала заздалегідь, під впливом новин навколо. Після вечірки з друзями в суботу вона поїхала до бабусі:
"Ми приїхали обговорити шляхи евакуації, якщо щось трапиться. Тоді це здавалося справжньою нісенітницею: ще ж нічого не сталося, а ми вже говоримо. Але я завжди знала, що від росії можна було чекати будь-чого. Тому ми купили трохи їжі, відвезли до бабусі. Вона знесла теплі ковдри в погріб. Це все, що ми зробили".
Перші дві ночі повномасштабної війни Влада й Артур (її хлопець) ночували в коридорі. До них також долучився друг Влади, який жив недалеко. Новини про війну стали буденністю, і щоби бодай трохи відволіктися, Влада почала готувати. Каже, що постійно змушувала хлопців їсти: здавалося, зараз треба смачно наїстися, бо хтозна-що буде далі.
Ніч на паркінгу
Після того, як на Кошиці 7А впав збитий літак, Влада з хлопцями почали ночувати на підземному паркінгу.
З 7-го по 10-й день війни Влада вагалася, чи їхати кудись. Ці три дні вона плакала.
"Я розуміла, що маю подбати про свою безпеку. Хотіла вивезти маму. Моя подруга виїхала в Польщу й через свою компанію організувала безплатні автобуси. Це вона врешті вмовила нас евакуюватися. Загалом, мої друзі з-за кордону доклали багато зусиль до мого виїзду. Але коли я почала заповнювати форму, щоб отримати місце в автобусі, у мене почалася істерика", – розповідає Влада.
Евакуюватися закордон дівчина також покликала свою тітку й сестру. Від місць в автобусі дівчина відмовилася. До Тернополя вона з мамою дісталися на авто з інвестором стартапу, над яким працює Влада. Колега запропонував дівчині евакуюватися разом зі своєю сім’єю. Тітка із сестрою поїхали потягом.
"Я вирішила їхати на авто, бо так можна взяти більше речей, а не маленький рюкзак, з яким впускали в автобус. Я взяла похідний рюкзак, мама – дві сумки. Їхали дуже довго, годин 18. Рухалися кортежем (колоною), селами об'їжджали небезпечні ділянки. На блокпостах дуже затримували, бо всіх ретельно перевіряли. Потім хтось із керівництва країни дав вказівку "Дайте людям нормально евакуюватися" і все стало рухатися швидше. Ми їхали то дуже швидко, то дуже повільно. Особисто в мене було відчуття, що нас десь зараз розстріляють. Я підставила плащ між вікном і головою, бо думала, що мене це врятує, якщо раптом десь вистрілить", – згадує вона.
Влада згадує, що десь поблизу Хмельницького в них закінчилося пальне, а найближча заправка зачинялася через 10 хв. Але "екіпаж" їхньої машини спрацював, як команда, підганяючи усіх: за 10 хвилин заправилися 7 автомобілів, з яких Владин – передостанній.
Загалом дорога минула відносно комфортно. Чого не скажеш про досвід тітки й сестри: вони їхали в стоячи в поїзді. Біля Тернополя всі жінки пересіли в автомобіль Владиного тата й вирушили до Чернівців, а звідти – у напрямку Словаччини. Влада з родичками перетнули кордон, а батько повернувся додому в Чернівці.
Zero Waste, де раніше волонтерила Влада, допомагає українцям, які постраждали через війну. У Словаччині компанія виділила 8 будиночків, які зазвичай використовуються для відпочинку.
"Будиночок нам дістався на 4 людей, саме для мене, мами, тітки й сестри. Безоплатно. Це важко приймати, але я зраділа, що це дозволить нам трохи заощадити гроші. Насправді найскладніше закордоном – приймати допомогу. Приносять тобі щось лише тому, що ви українці. Якась жінка щосуботи пече пироги. На кожен будинок 8 пирогів!", – розповідає дівчина.
Словаччину обрала з кількох причин. По-перше, тут зрозуміла мова для українців. По-друге, дівчина не хотіла до Румунії чи Молдови, а також до Угорщини через нерозуміння її політичної позиції до російсько-української війни. Не хотіла до Польщі, бо там і так величезне навантаження евакуйованими.
"Це найкраще місце, куди можна було потрапити. Зветься Стара Бистріца. Це село, на кшталт нашого Яремчого чи Буковеля. Це інший бік Карпат, тут дуже гарно", – каже вона.
Влада в Словаччині
Влада не працювала лише кілька днів. А потім почала займатися "операційкою" в стартапі. Ще трохи пізніше долучилася до занять English Monsters, але лише зі своїми учнями.
"З новими треба встановлювати контакт, знайомитися, розказувати якісь класні речі. А як я зараз буду розказувати й питати, куди вони люблять подорожувати? Це дивно", – каже дівчина. Тому зараз проводить заняття лише з тими, з ким працювала до війни.
Попри всі переваги мальовничого містечка і відновлення роботи, Влада продовжувала сумувати: їй дуже бракувало спілкування з близькими.
"Я їздила в Краків і Варшаву, щоб побачитися з друзями. І навіть на один день змогла відчути себе щасливою людиною. Це був день, коли я не читала новини. Я вирішила повернутися до України. Я дуже хотіла бути поруч зі своїм хлопцем. У мене немає почуття провини за те, що я виїхала. Усі мої рішення виважені. І це – також", – каже вона.
Влада повернулася до України автобусом до Рахова, а звідти дісталася до Яремче. Колега, який допоміг їй виїхати до Тернополя, також займається зведенням будинків у Карпатах, тож один із проєктів виокремив як офіс для команди. Тепер Влада й Артур можуть бути і працювати разом.
"Я знаю, що вивезла рідних, вони в безпеці й у хороших умовах. Повертаюся не у свій дім, бо боюся дороги. Якби можна було телепортуватися до Києва, я б залюбки. Мене лякає саме дорога. Новини з Бучі дуже "підкосили". А Яремче – це приблизно година до кордону, раптом що. Я вірю, що все буде добре", – каже українка.
3020
