Передпокій
Дівчатка наввипередки біжать до тендітної жінки із волоссям кольору стиглої пшениці. Вони жартома сперечаються: "Це моя мамуся. Ні – моя!" і разом всідаються на маминих колінах. Їхній сміх змішується із голосами інших людей, які разом снідають у залитій сонцем вітальні. Уляна, Михайло та дві їхні донечки від другого дня війни ділять своє помешкання разом із переселенцями. Скільки саме людей знайшло прихисток у їхньому будинку Уляна та Михайло сказати не можуть – просто перестали лічити.
Жартує, що до війни у їхньому домі часто зупинялись гості, проте такої кількості ще не було.
"Люди пишуть, що планують зупинитися на день і їхати далі. Проте їм потрібно реально більше часу, щоб нормально поїсти, поспати, помитись, випрати речі та побути в теплі і спокої. У нас безпечне місце і ми за те, щоб переселенці робили собі триваліший перепочинок та знаходили ресурс їхати далі", – пояснює Уляна. Пригадує, що у них зупинялись люди, які дві доби стоячи їхали у потязі. Лише на другий день вони змогли нормально ходити.
У будинку ночували люди із Києва, Ізюму, Сум, Харкова, Чернігова та інших українських міст. Уляна з Михайлом особливо їх не розпитували про дорогу та причини переїзду, аби не завдавати додаткової травми.
"Спочатку не знала, як правильно спілкуватися із людьми із травматичним досвідом. Люди, які хотіли виговоритись, починали розмову першими", – каже Уляна. Пригадує, що якось дітки переселенців бавились на вулиці. Коли розпочалась повітряна тривога, зі страшним криком побігли ховатись додому. Можна лише уявити, що вони пережили у себе вдома. Зараз Уляна приєдналась до ініціативи Євромайдан SOS, яка документує порушення прав людини.
"Організація розклеює у притулках фірмові листівки. Переселенці можуть самостійно записати своїх спогади та надіслати їх за вказаними адресами. Проте мало хто хоче це робити. Потрібно приходити до людей, спілкуватись та записувати їхні свідчення", – говорить Уляна.
Уляна
У перші тижні війни готувала переважно Уляна, хотіла створити людям "максимально комфортні умови та дати відпочити з дороги". У холодильнику було повно продуктів, оскільки кожен приносив щось із собою і залишав господарям. Зараз в домі Уляни та Михайла мешкає дві родини. Побут налагодився – вони по черзі хазяйнують на кухні. Уляна каже, що один із мешканців – Дмитро, наполіг на приготуванні їжі, "щоб чимось зайняти руки і постійно не думати про війну та втрати". Тепер на столі і домашній зефір, і шоколад власного виробництва.
На початку війни Михайло вирішив допомагати військовим. Зголосився добровольцем у бригаду свого друга. Згодом на службі залишились лише солдати із попереднім бойовим досвідом. Михайло повернувся додому і на роботу.
"Місто потрошки вертається до звичного життя. І я з ним за компанію", – говорить з усмішкою Михайло.
Уляна навчається в аспірантурі історичного факультету Українського католицького університету. Каже, що зараз не може читати фахову літературу, особливо про Голокост, який детально досліджує.
"Багато моїх друзів та аспірантів зараз у війську. Навіть є історія, коли один із аспірантів зустрів у теробороні свого наукового керівника. Мрію, щоб усі повернулися додому живими", – розповідає Уляна. Додає, що світова наукова спільнота пише листи підтримки Україні, пропонує студентам стажування за кордоном. Проте Уляна з Михайлом залишаються в Україні, адже тут вони можуть дати людям домашній затишок. Нехай лише і на декілька днів.
Пара намагається подарувати затишок
Кухня
У накритому картатим пледом кріслі відпочиває Тимур. Він приїхав з Сєвєродонецька до Львова 4 березня і першу ніч ночував у "Хованці", у своїх друзів – Уляни та Михайла. Пригадує, що вибухи на лінії розмежування було чутно за тиждень до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Зранку 24 лютого він разом із другом виїхав із рідного міста. Усі речі спакував в один великий наплічник, а документи – у рюкзак меншого розміру.
"Жартую, що в одному пакеті усе моє життя: свідоцтво про народження, атестати, медичні картки, – усміхається Тимур. – Шкодую, що не встиг витягнути жорсткий диск із усіма фотографіями. З культурного надбання прихопив лише комікс, який видали друзі із Донеччини та Луганщини".
У Сєвєродонецьку Тимур був культурним активістом, проводив екскурсії, робив спільні проекти із митцями. Працював у компанії, яка займалась шовковим друком. Тимур сподівається колись повернутися у рідне місто: "Снаряд потрапив у сусідній під’їзд, розбилось декілька балконів-лоджій. У під’їзді повилітали вікна, але моя квартира ще ціла. Гра триває". Хлопець додає, що був прив’язаний до свого дому, не хотів їхати. Проте багато його друзів уже виїхали і у Сєвєродонецьку залишається усе менше знайомих.
Тимур зупинився у родичів в Тернополі. Безуспішно намагався знайти собі заняття. Коли друзі надіслали оголошення про те, що потрібен волонтер на склад біля Львова, за годину купив квиток і поїхав. Хлопець розповідає, що живе у готельно-ресторанному комплексі, утім спить на матраці.
"У нас була купа коробок із гуманітаркою, то я собі зробив із них будиночок – стіни, полички. Проте речі скоро забрали і я знову залишився без власного простору", – усміхається хлопець. Каже, що любить жартувати і не падає духом. Триматись допомагає відчуття руху.
Натомість у Дмитра та Анни, які приїхали із міста Суми, є плани на найближче майбутнє. Дмитро викладав в університеті у Сумах напрямок "Харчові продукти". Працював над біопосудом, який би розкладався після вживання. Окрім роботи в університеті, разом з Анею працював у лабораторії, яка займалась розробкою нових продуктів із вторинної сировини. Наприклад, із кавової гущі вони виготовляли смачний шоколад.
"Займаюсь евакуацією лабораторії із Сум до Львова. Хочу облаштувати її тут та продовжити дослідження. Разом із партнером працюємо над запуском харчового напрямку. Хочеться відновити роботу, заробляти, зараз живемо в кредит", – ділиться Дмитро.
Дмитро з Анею пригадують, що тривожні валізки склали зранку 24 лютого. Не сподівались, що у 21-му столітті можлива така жорстока війна. Перший день просиділи за переглядом новин.
"Я харків’янин, переїхав у Суми майже сім років тому, – розповідає Дмитро. – У Харківській області в мене залишились батьки та сестра. Дзвоню до них кожного дня декілька разів, запитую, як у кого справи".
Аня з Дмитром виїжджати не планували. Проте спочатку через місто проїхала танкова колона ворога. Згодом на великій швидкості проїхали бойові машини. Аня пригадує, що гуркіт був просто неймовірний, хоча техніка їхала на відстані кілометра від їхнього будинку. З часом у місті почали закриватися магазини, люди розкуповували продукти.
"Якось над нами пролетів літак і через секунду було чутно вибух. Стіни у домі затряслись, посипався тиньк. Це був винищувач, який пролетів на низькій висоті, щоб не засікли радари, і скинув бомбу на житлові квартали", – розповідає Дмитро. Саме цей випадок, а також рекомендації родичів змусили Дмитра та Аню евакуюватись.
Речей багато не брали – лише документи та зарядки для телефонів. Хотіли бути мобільними, щоб було легше перейти з місця на місце. У Сумах організували пункти збору для евакуації. Перший коридор був для іноземних студентів, які навчались у сумських вузах, другий – для місцевих мешканців.
"Було дуже багато людей, тиснява. Нам вдалось сісти а автобус, оскільки поруч з нами відчинились двері", – пригадує Аня. Автобусами доїхали до Полтави, а звідти потягом до Львова. Їхали сидячи, але без їжі та води. Проте на станціях заходили волонтери, роздавали напої та канапки. Коли приїхали на львівський вокзал, були враженні гостинністю. Дмитро був знайомий з Михайлом, разом їздили у відрядження у Німеччину. Напередодні здзвонились і зупинились на віллі "Хованка".
"Мрію, щоб усі родичі залишились живими і здоровими, а житло – неушкодженим. Щоб батькам не довелось виїжджати, адже літнім людям це завжди складно. Плануємо розвивати нашу лабораторію у Львові. Хочеться побачити, як Росія згасатиме у всіх напрямках", – говорить Дмитро. Аня хвилюється, щоб на Суми не розпочався новий наступ російських військ. «Вірю у перемогу і хочу, щоб якнайшвидше закінчилась війна, – каже вона. – Мрію облаштуватись у Львові та почати нове життя".
Вітальня
"Нашому синові Матвію десять років. Стільки ж часу ми живемо у Києві – легко запам’ятати", – говорить з усмішкою Нікіта. Разом з дружиною Тетяною та сином вони вже більше місяця живуть у помешканні Уляни та Михайла. Виїхали з Києва 25 лютого потягом, знайомі порадили зупинитись на віллі "Хованка".
"У перший день війни прокинулись від вибухів. Почали збирати "тривожну валізку". Потім подивились у вікно – хтось пакував машини, складали навіть побутову техніку, а інші люди просто гуляли з дітьми у візочках та собаками. Вирішили заспокоїтись, сходити в магазин за продуктами і почекати", – розповідає Нікіта.
Пригадує, що бачили літаки-винищувачі, які літали з моторошним звуком. Цілий день дивились новини, а ночувати пішли на станцію метро: "Ми живемо на дванадцятому поверсі, тож ночувати вдома було небезпечно. Спеціальних бомбосховищ у будинку немає, а підвали були зачинені. Людина, відповідальна за них, вже виїхала з міста, а ключі забрала з собою. Зрештою, замки зняли. Проте – це звичайні підвали з одним входом, у разі завалу просто перетворяться на пастку", – говорить Тетяна.
Нікіта з Тетяною взяли два туристичних килимки, ковдру, рюкзак з необхідними речами та документами і пішли у підземку. "У метро було дуже багато людей. Мені ця ситуація нагадала переповнений пляж, коли немає де розкласти рушника. Знайшли собі місце у проході", – пригадує Нікіта. Матвій заснув міцно, а Нікіта з Тетяною спали по черзі, дивились новини. Усі прокинулись пів п’ятої від гучного вибуху. Недалеко від станції метро щось влучило у будинок. Подружжя вирішило не повертатись додому, а одразу їхати на вокзал.
Нікіта пригадує, що вони навіть купили два квитки – не знали, що курсуватимуть безкоштовні евакуаційні потяги. Людей зібралось дуже багато, на пероні була страшна тиснява. Люди опинялись без взуття, а від великих валіз відривались ручки. Поліції довелось контролювати посадку пасажирів. Тетяна з Матвієм сіла у один потяг, а Нікіті вдалось втиснутись у наступний.
"Ми з Матвієм зайняли половину нижньої полиці у купе. З нами їхала ще багато жінок з дітьми. Серед них була мама двох діток, одного з яких мало не загубила на пероні. Усю дорогу вона голосила, а її дітей розважали інші пасажири. Я співала Матвію пісень, розповідала на вухо казки, щоб заспокоїти його і себе", – пригадує Тетяна. Зарядка від телефону залишилась у Нікіти, тож вони дивом відшукали одне одного на вокзалі у Львові.
Тетяна та Нікіта – музиканти. Їхній син Матвій навчається у четвертому класі загальноосвітньої школи та у третьому – музичної школи. Так сталось, що у помешканні Уляни та Михайла є фортепіано, а їхні друзі принесли для Нікіти гітару. Чоловік починає відновлювати свою роботу в Києві – поки працює дистанційно.
"Не завжди зручно займатись удома, адже тут є інші люди, які потребують тиші та спокою, – пояснює Тетяна. – Ми сходили в музичне училище і нам дозволили займатись. Ходимо з Матвієм щодня грати на фортепіано в училище. Це створює певний графік та ілюзію звичного життя".
Тетяна з Нікітою планують повертатися додому, до Києва: "Коли були вдома, жалілась, що нікуди не їздимо, що постійно доводиться вирішувати поточні питання. Утім зараз найбільше цього і хочеться – просто бути у Києві і займатись побутом", – говорить Тетяна.
Нікіта додає, що у Львові познайомився з багатьма чудовими людьми, відчуває, як усі згуртувались та готові допомагати одне одному: "Дуже хочу, щоб наша єдність залишилась надовго, щоб не було в людей в Україні суперечок та непорозумінь".
Дім, який прийняв десятки людей
3024
