Редакція Евакуація.City поспілкувалася з Світланою Ісаєнко, яка пробула місяць в Португалії і хоч працює віддалено, планує повернення до Києва.
Як і у мирний час, окрім приватної практики, продовжує займатися волонтерством – створила благодійний фонд та разом з колегами лікує людей з ментальними проблемами.
Світлана Ісаєнко
Волонтерство з п'ятимісячною дитиною
Світлана Ісаєнко психіатриня, психотерапевтка з Харкова. Вона – власниця трьох клінік ментального здоров’я, двох у рідному місті та однієї в Києві. Активно веде блог в інстаграм, пише книги.
Війна застала жінку з п'ятимісячною донечкою у Києві, куди Світлана приїхала по роботі. Тільки вирішила відпочити після дороги – почула вибухи. Це був ранок 24 лютого.
Перші чотири дні війни Світлана з дитиною, колегами та пацієнтами теж провела у підвалі клініки. Однак вирішила не ризикувати і поїхала до Львова.
"Мені запропонували квиток до Львова і я погодилась, адже відповідаю за життя своєї дитини. Довелося залишити чоловіка, команду там, у Києві та Харкові. Коли виходила з підвалу клініки, з умовно безпечного місця, у місто, то було фізичне відчуття напруги у повітрі. На самому вокзалі була тиснява. Люди у вагоні їхали і стоячи, і сидячи, і лежачи. Ми розмістилися в невеличкій кімнаті провідника з подругами та донькою. Цей провідник – герой, за всю дорогу "Київ-Львів" він жодного разу не присів, весь час провів на ногах", – згадує жінка.
На Львівщині, у Ходорові, вони зупинилися у сім'ї подруги Cвітлани.
"Там ми вирішили, що маємо допомагати Харкову. Адже багато людей залишилися без їжі, ліків під обстрілами. Подруга знайшла мікроавтобус, тож вже зовсім скоро ми, декілька жінок з п’ятимісячною дитиною, поїхали до Пшемисля, щоб завантажити його всім необхідним. Їхали в невідомість, адже там ми не знали нікого, проте поляки дозволили перевозити гуманітарну допомогу для гарячих точок в Україні. На місці познайомилися з іншими українцями з різних куточків світу, які волонтерили. Так ми їздили не один раз", – розповідає жінка.
У Львові сортували вантаж, а хлопці-волонтери везли усе в Харків.
Склад гуманітарної допомоги у Львові
Рішення їхати в Португалію
Коли процес волонтерської допомоги налагодили, Світлана вирішила поїхати в Португалію.
"У Ходорові були прекрасні умови і люди. Проте туди приїхали ще знайомі, з Бучі. У маленькому будинку жило вже 13 людей. Мої спроби проводити онлайн-консультації закінчувалися не дуже вдало, адже психотерапія має бути конфіденційною. Моя робота не залежить від точки на карті, для неї потрібна лише кімната, де я буду віч-на-віч з пацієнтом", – згадує Світлана.
Тим часом, у Львові ціни на житло стали космічними. Тому, коли подруга Світлани з Португалії запропонувала приїхати до неї, вони погодилася. Господиня дому у Ходорові допомогла дістатися Львову, а звідти жінка поїхала у Краків.
"Ночівля у Кракові в нас була в одному з готелів, де розміщували переселенців безкоштовно. Проте в мене була можливість сплатити за номер і я вирішила це зробити. Номер на п'ятьох коштував 800 гривень. Моя думка така: якщо ти можеш оплатити житло – зроби це! Не варто зловживати допомогою, яка може бути необхідна іншому", – каже Світлана.
З Кракова до португальського міста Порту дорога літаком зайняла чотири години.
У Португалії працювати стало набагато комфортніше, бо з'явилася окрема кімната. Проте, не зважаючи на те, що Світлана добре знає англійську мову, вона зіштовхнулася з мовним бар'єром.
"Тут спілкуються португальською мовою, мало хто говорить англійською. Зрозуміло, що ти вивчаєш певні слова, фрази під час розмов з місцевими. Проте поговорити так відверто та душевно, як вдома не вийде. Важливо, щоб поруч з тобою був хтось свій, хто володіє рідною мовою. Мені пощастило, що поряд є моя подруга. Бо навіть в супермаркеті без знання мови- важко", – каже вона.
Зараз українці в Португалії можуть лікуватися безоплатно, влаштовуватися на роботу, вивчати на курсах португальську. Тимчасово мати ті ж права, що й самі португальці. На одну людину дають грошову допомогу у розмірі 185 євро та 90 євро на дитину.
Героїня у Порту з донькою
"Всі блага Португалія нам надала. Але навіть оформити картку у банку для виплат – це ціла місія, бо розмовляють всі португальською, а не англійською. Тому ти ходиш по допомогу до центру (Центру допомоги переселенцям). Це психологічно тисне на тебе. Хочеться до своїх, де тебе розуміють. Хочеться впевненості у завтра. Якби там не було, твоя батьківщина і дає тобі цю впевненість", – розмірковує Світлана.
Каже: єдине, що тримає за кордоном, це донька.
"У Порту чудово, але все одно думками та серцем ти вдома. Кожного дня я читаю новини, дзвоню близьким та друзям та розумію, що якщо б не дитина, то я б не поїхала сюди. Проте тут я можу допомагати більшій кількості людей, координуючи волонтерів, приймаючи дистанційно пацієнтів", – пояснює вона.
Психотерапевтка переконана, що жінки, які зараз вивозять дітей подалі від війни теж дуже допомагають Україні, адже велику кількість маленьких українців у майбутньому не треба буде лікувати від ментальних проблем через війну. Вже через тиждень Світлана планує повертатися до України. Адже хоче побачити рідних та почати прийом пацієнтів віч-на-віч у Києві.
"Важливо сказати про те, що тим людям, які хотіли поїхати до Європи, подобається тут. А ті, хто цього не планували, вони хочуть повернутися назад. Ті, кому є що втрачати в Україні, будуть мріяти про дім. До рідних, друзів, роботи. А тут, ти у безпеці, але зовсім один. Тут все чуже. Якщо б не мій щоденний зв'язок з близькими, робота, блог та волонтерство, то я б відчувала себе ізольованою", – резюмує Світлана.
3020
