Редакція Евакуація.City побувала у Ворохті та поспілкувалася з причетними.
Статус посла ООН, щоб зупинити гуманітарну кризу
Війна застала всіх нас зненацька. Але в українців є особлива риса, вона називається "свій до свого по своє" й не перекладається на жодну мову світу, бо це є наш генетичний код. Так ми й гуртуймося разом тоді, коли страшно, важко й задля того, щоб допомогти іншим, тим, кому ще важливіша підтримка.
У складні часи, доля зводить людей між собою. І вона ніколи не помиляється. Так вважає Христина Катракіс — посол ООН, художниця зі світовим ім'ям та прообраз статуї на Монументі Незалежності, яку створив батько Христини — Анатолій Кущ.
Берегиня
Жінка з обличчям Берегині зіграла важливу роль у створенні волонтерського проєкту, який працює у Ворохті, що на Івано-Франківщині
Як розповідає Христина, вона не сумнівалась в тому, що війна почнеться. За три місяці до початку вторгнення їй почали приходити попередження від ООН з пропозиціями виїхати з України. Катракіс передавала цю інформацію близьким, однак, не дивлячись на американське громадянство своє та сина, залишалась з сім'єю у Києві до того моменту, як його почали бомбити.
Христина Катракіс та волонтерка Валерія Мікульська
У перші дні війни Христина бачила, як іноземні установи тікали з країни, як жінки з дітьми стояли в багатогодинний чергах, щоб пішки перейти кордон. І тоді Катракіс вирішила, що не може покинути країну у скруті та всіма силами буде допомогти українцям. У певний момент у сина Христини, шестирічного Марка, почалась сильна інфекція вуха і родина вимушена була зупинитися у Ворохті Івано-Франківської області.
Син Христини Марко розвантажує фуру, що прийшла з Риму
Наступного дня чоловіку Христини, Роману Кудлаю, стало очевидно, що селище стоїть на порозі гуманітарної катастрофи: у магазинах не було продуктів, а з кожним днем прибувало все більше переселенців. Він запропонував Христині скористатися статусом посла ООН, щоб зупинити гуманітарну кризу.
Нові випадкові знайомства
Жінка задіяла всі свої контакти, ресурси, щоб знайти допомогу для Ворохти. У цей час вона познайомилась з Віталієм Антоновим, підприємцем з Дніпра. До війни Віталій працював у IT-сфері, його команда розробляла технології протезів, які можна контролювати силою думки. Крім того, ще до війни, він створив у Ворохті унікальний проєкт для туристів - глемпінг Devibe.
Віталій Антонов
На висоті 1 000 метрів над рівнем моря він побудував наметове містечко, але не звичайне: кожен намет обладнаний санвузлом, кухнею, вентиляцією і достатньо просторий для комфортного відпочинку. Містечко побудовано на дуже незручному пагорбі, який використовувався для випасу худоби. Ставити там будівлі з повноцінним фундаментом було б дуже дорого, але було знайдено елегантне рішення у вигляді купольних наметів.
Глемпінгове містечко Віталія Антонова
24 лютого Віталій перебував у Києві у своїй квартирі. Його розбудив вибух, як і всіх киян у ту ніч. У Ворохту Віталій відвіз сім'ю свого друга, після чого вирішив там залишитися і займатися волонтерством.
Віталій, в свою чергу, познайомив Христину з Іваном Матійчуком, місцевим підприємцем, який працює в Ворохті вже 20 років. Цей ланцюжок знайомств й став основою для волонтерського проєкту, який забезпечує гуманітарною допомогою найгарячіші точки України.
Іван разом зі своїм бізнес-партнером Сергієм Резановим возили багато гуманітарної допомоги на Дебальцеве ще в 2014 році. У Івана Матійчука у розпорядженні був великий склад, у якому раніше зберігались будматеріали, а також вантажівка MAN.
Сергій Резанов та Іван Матійчук
У першу чергу був налагоджений контакт з мером румунського міста Сієту. З ним домовилися про склад для гуманітарної допомоги з усієї Європи. Далі румунські водії їхали через український кордон, в Солотвино, де допомогу перевантажували на українські машини і везли до Ворохти, яка стала координаційним центром проєкту. На третій день війни гуманітарну допомогу з-за кордону могли возити хіба що легковими машинами, а з Солотвино-Сієту у Ворохту вже їхала перша фура гуманітарки.
З одного боку, такий алгоритм роботи дозволяв оминути паперову тяганину, пов'язану з забороною на виїзд чоловіків з України при фактичному неіснуванні жінок-водіїв фур, а з іншого боку, виникала необхідність по два рази відвантажувати і завантажувати фуру, чим займались волонтери.
Допомога тим, кому вона найбільш потрібна
Таким чином, "ціною власних спин", волонтери забезпечили об'єми у 20-40 тонн гуманітарної допомоги на добу. В Україну заїхало вже декілька вантажних машин безпосередньо від європейських країн: Польщі, Румунії, "бусики" з Італії. Віталій каже, що алгоритм завозу гуманітарної допомоги команда проєкту визначила раніше, ніж офіційна влада.
Допомогу стараються доставити туди, де вона найбільш потрібна.
"Ми маємо чимало контактів з різними людьми: волонтерами, чиновниками та представниками на місцях, від яких ми отримуємо запити про найбільш критичні потреби по країні в цілому. Це й знайомства Христини до початку вторгнення і контакти, що з’явилися вже під час війни", — розповідає Віталій.
Оскільки в наявності є тільки один склад в Ворохті, допомагати конкретним людям важко, тому фокус зроблений саме на співпрацю з організаціями. Наприклад, нещодавно Одеська військова адміністрація повідомила про критичну потребу у дитячому харчуванні в місті: через евакуацію з Миколаєва та інших міст там опинилось дуже багато дітей, а власних запасів вистачило б всього на два дні. У Ворохті завантажили потяг дитячого харчування, і вже через десять годин він був в Одесі.
На складі
Гуманітарну допомогу направляють навіть у нещодавно звільнені населені пункти на Київщині: Бучу, Ірпінь і Гостомель. Усього через добу після їх звільнення у Ворохті завантажили фуру продуктів, засобів гігієни і одягу. Коли звільнили Тростянець, з Ворохти відразу виїхав вагон з 20 тоннами їжі.
Христина також розповіла, що минулого тижня з ними зв'язалась команда Гуманітарного штабу ДопомогтиUALviv при Львівській митниці і повідомила про те, що в Чернігові з’явилась можливість доставки продуктів харчування. Волонтери зібрали фуру допомоги, вантаж з якої потім треба було перевантажувати у мікроавтобуси, бо тільки вони могли проїхати по розбитих дорогах, однак завдяки цьому, знову ж, їжу вийшло доставити у найшвидший термін.
Якщо звертаються з Івано-Франківської чи Закарпатської області, то їм відмовляють на користь більш гарячих точок, оскільки іноді склад залишається зовсім пустим.
"Ми не постачаємо гуманітарку на склади. Особисто я відповідальна за кожну поставку. Ви знаєте, що Харків дуже-дуже страждає, вони майже без їжі. У той момент, коли це було потрібно найбільше, приїхала фура, ми її завантажили. Це пішло на міську кухню Харкова. Нам висилають зразу відеопідтвердження і розпис голови цієї міської кухні Харкова, що він отримав від нас", — розповідає Христина.
Вона додає, що на пропозиції відправити на склад — команда відмовляє:
Як живуть евакуйовані у Ворохті
Офіційно в Ворохті перебуває 5 тисяч переселенців, але цим даним вже декілька тижнів. Сьогодні їх набагато більше, тому ще не всі переселенці звертаються до органів соціального захисту за довідкою про статус ВПО. Команда задіяла всі державні заклади для розміщення переселенців й вони мають більш-менш комфортні умови.
Переселенка Марина Цапенко розповіла, що у Ворохту прибуло так багато волонтерів, що вона не знала, чим ще корисним можна зайнятися. Багатьом переселенцям потрібно, щоб хтось приглядав за їхніми дітьми, тому Марина разом з іще декількома жінками цим і зайнялись.
Переселенці в Ворохті
Дітям, попри вимушений переїзд, сумувати не доводиться: у Ворохті для них вже організували заняття спортом, зокрема відкрито секцію з "бойового гопака", а також гурток декоративно-прикладного мистецтва.
30% допомоги, що команда привозить із-за кордону, залишається в Ворохті.
"Ми почали розвозити допомогу по базах, де переселенці зупинилися, тому що ми були одні з перших, у кого була змога таке робити. Отримали гуманітарку, вивезли, привезли, розфасували і так далі. З тих пір ми підтримуємо всі установи Ворохти. Ми домовилися, що 30% всього, що ми будемо привозити буде залишатись на Ворохті, тому що там тепер тільки офіційно 5 тисяч переселенців, а неофіційно — набагато більше", — пояснює Христина.
Також помітно, як дружно і мотивовано працюють волонтери. Коли була необхідність перевантажувати фури, допомагали всі:
"Ми це робили з таким натхненням, тому що знали, для чого ми працюємо. Ми і ночами їхали. Іван хоч й має водія, але він сам кермує", — згадує Сергій Резанов.
За її словами, зараз набагато легше "достукатися" до верхів: міністрів, їх заступників, ніж до місцевих інстанцій. З допомогою міністрів вона отримувала зелені коридори по областях.
Події кінця лютого обернулись для великої кількості українців гуманітарною катастрофою. Тим часом у Ворохті сталося гуманітарне диво: раніше зовсім не знайомі один з одним люди зведені долею для того, щоб об'єднати зусилля та допомогти тисячам українців, які постраждали від війни.
4318
