Редакція Евакуація.City побувала у модульному містечку та поспілкувалася з людьми, які його тимчасово називають домом.
Тимчасовий дім
Будиночки-контейнери розташовані впритул одне до одного та міцно тримаються разом. Зрештою, як і їхні мешканці, які через війну залишили своє житло. Люди із Краматорська, Слов’янська, Лисичанська, Бучі та інших міст тепер стали сусідами – разом обговорюють останні новини, ходять у їдальню та гуляють з дітьми. У невеликому просторі родини облаштовують свій побут та створюють затишний дім.
Модульне містечко – це подарунок Львову від уряду Польщі за сприяння Міністерства розвитку громад та територій. Його розмістили на вулиці Уласа Самчука у Стрийському парку. 88 будиночків розраховані на 350 людей, тут є туалети, душові кабінки, їдальня та медпункт. Мешканці містечка розповідають про евакуацію, життя у Львові та про що мріють тепер.
Ми б не врятувалися, якби не виїхали
Біля світлої стінки контейнера стоїть дитячий візочок кольору неба. У ньому спить маленька Анастасія – майже ровесниця російсько-української війни. Більше місяця вона живе поза домом – мама Тетяна та бабуся Вікторія евакуювались з дівчинкою із Лисичанська до Львова.
"Ми ховались у підвалі під час обстрілів. Інколи не встигали одягати дитину, коли бігли в укриття. Ми б не врятувалися, якби не виїхали", – розповідає Тетяна. З Лисичанська родина вирушила 27 березня, у дорозі були добу. Спочатку добирались евакуаційними автобусами до Слов’янська, а вже звідти – потягом до Львова. "В автобусі було багато поранених людей, особливо зі скаліченими від уламків обличчями. У дівчини з Рубіжного пів лиця було перешито", – пригадує Таня.
У Львові волонтери розмістили родину у школі. Вони спали на матрацах та жили у кімнаті ще із вісімнадцятьма людьми. Жінки кажуть, що приймали їх дуже добре – годували та забезпечили усім необхідним дитину. Тетяна побачила в інтернеті новину про модульне містечко, подала заявку і зовсім скоро їй подзвонили і запросили поселятись. Вона з родиною живе тут майже з першого дня.
"Нам усе привозять – побутову хімію, одяг, дитяче харчування та засоби гігієни. У будиночках – тепло, у душовій кабінці – завжди є гаряча вода, у туалетах – усе чистенько, самі слідкуємо за порядком, – усміхається Тетяна. – Нас усе влаштовує. Тут краще, ніж на війні". Мешканцям містечка видають спеціальні ваучери, з якими вони можуть ходити у їдальню неподалік.
"У Лисичанську залишився наш тато – не захотів виїжджати та залишати стареньких батьків. Будинки поруч вже "лежать", а наш – поки цілий", – розповідає Тетяна. Через поганий зв’язок додзвонюватися до близьких вдається через раз. Продуктів та медикаментів там немає, воду набирають у криничках. Утім колодязі майже сухі, вода прибуває дуже повільно.
"Добре, що дома маємо невеличке господарство, розводимо кроликів. Бабуся з дідусем зараз буквально під кулями садять картоплю, щоб якось вижити, – каже Таня. – Ми приїхали сюди фактично без одягу, взяли лише для дитини. Усі пам’ятні речі залишились у Лисичанську. Сподіваємось, що війна скоро закінчиться. Дуже хочеться додому".
Наші пам’ятні речі залишились удома
Через декілька будиночків від Тетяни мешкає Олександр. Він приїхав із друзями із Краматорська майже місяць тому – не стали чекати, поки у їхній будинок "щось прилетить". Двері у будиночок відчинені – від яскравого весняного сонця чоловік ховається у глибині кімнати. Інтер’єр невибагливий – двоповерхові ліжка, декілька табуреток, стіл та шафа.
"Ми не знали, куди їхати. Нічого з собою не брали, лише найнеобхідніші речі та документи. Навіть фотографії вдома залишились. Якщо не повернемось, ніяких пам’ятних речей у нас більше не буде", – розповідає Олександр. До війни він працював у Краматорську інженером, любив активний відпочинок.
Олександр із Краматорська
З початком війни місто постійно обстрілювали. Олександр пригадує, що повітряні тривоги були майже кожного дня. Помешкання чоловіка поки ціле. Проте у деяких квартирах будинку від вибухів повилітало скло.
"У Краматорську з кожним днем стає лише гірше. Багато обстрілів, нічого не працює – магазини, аптеки. Люди просто виживають", – каже Олександр.
Мобільне містечко Олександр розглядає як тимчасовий прихисток. "Поки оформлений на роботі у Краматорську, звільнятися не планую. Якщо не буде куди повертатись, спробую облаштуватись у Львові, знайти роботу. Проте найбільше хочу повернутися додому".
Наші діти чують вибухи
Двері усіх будиночків виходять у двір – квадратну заасфальтовану площу, на якій розташувались стіл, декілька лавок та клумба. Поруч з багатьма контейнерами стоять дитячі візочки. Тут багато дітей – їздять на велосипедах, грають у футбол або ж просто сидять на порозі будиночків.
Дві дівчинки бавляться ляльками Барбі – роблять їм зачіски та одягають у сукні. Сніжана та Мілана несуть ляльок додому – поновити їхній гардероб. Дівчатка разом з мамою Тетяною та братиками Богданом і Єлисеєм приїхали із Слов’янська. У сім’ї скоро знову буде поповнення – через пару місяців у Тетяни народиться син.
Тетяна із Слов’янська
"Чоловік пішов добровольцем, зараз захищає Україну, – розповідає Тетяна. – У Слов’янську почались повітряні тривоги, обстріли і я 5 березня зібрала усіх дітей і сказала – їдемо". Оскільки жінка при надії і їй не можна піднімати важкого, речей майже не брали.
Доїхали до Львова без пригод – евакуаційним потягом. З вокзалу Тетяну з дітьми направили у притулок на вулиці Пекарській, де родина жила більше місяця. Під час повітряних тривог Тетяна з дітьми спускалась у підвал притулку, де було доволі прохолодно. Наймолодший Єлисей захворів і вони потрапили до лікарні.
"Лікарі чудові, допомогли – вилікували. Стала на облік через вагітність, усі обстеження та необхідні аналізи роблять безкоштовно. Дуже добре нас приймають, годують, забезпечують одягом, засобами гігієни. Тепер переїхали у модульне містечко – тепло, затишно, майже як удома. Дуже хочу, щоб діти себе почували як удома", – говорить з усмішкою Тетяна.
Тетяна сподівається, що Україна переможе і війна швидко закінчиться. У 2014 році їй довелось через війну переселитись із Горлівки. Їхній дім розбомбили, а доньку Мілану жінка народила у бомбосховищі під обстрілами. Тетяна пригадує, що у Слов’янську винаймали квартиру, зробили там ремонт, купили пральну машинку. Чоловік працював, доньки пішли у школу, Єлисей – у садочок. Проте війна знову поламала їхні плани.
Тетяна переживає, що навчання у дітей дистанційне, Єлисей поки не ходить у садочок і дітям бракує спілкування з однолітками. "Наші діти чули вибухи, вона знають, що таке повітряна тривога та обстріли. Усіх дітей дуже шкода. Страшно, через що вони змушені пройти", – говорить Тетяна.
"Хочемо з чоловіком назбирати грошей, купити собі дім. Хотілось би десь біля ставочка, щоб можна було ловити рибу. У чоловіка золоті руки, він усе зробить. Головне, щоб були усі живі та здорові", – каже жінка. Їй пропонували виїхати за кордон, утім Тетяна відмовилась: "Я громадянка України і буду тут".
Модульне містечко розташоване у тихому і гарному місці
Наші родичі залишились в окупації
Маленька дівчинка з довгою косою біжить з ключем до дверей будиночка. Ледь-ледь дістає до замка, утім повернути ключ не вистачає сил. Їй допомагає мама Наталя. Вона разом з донькою Веронікою та чоловіком щойно заселилась у модульне містечко. Наприкінці березня родина виїхала з міста Токмак Запорізької області.
"Нас спочатку не випускали, оскільки місто окупували російські війська і зробили на виїзді свої блок-пости, – пригадує Наталя. – Ми довго не наважувались виїжджати. На дорогах небезпечно, можна потрапити під обстріли". Наталя розповідає, що бачила на трасі багато розстріляних машин. Виїхали власним автомобілем. На останньому блок-пості їхню колону не пропустили, і волонтер на своєму авто провів машини польовими дорогами. Наталя додає, що зараз з міста уже не випускають нікого, оскільки поруч ідуть бої.
У Токмаку подорожчали продукти. Наталя говорить, що перед їхнім виїздом кілограм цукру коштував 160-180 гривень, а кілограм дріжджів – 300. Хліб не пекли, чекали, коли привезуть. Придбати речі у магазинах можна було лише за готівку, банківські карти не приймали. Наталя говорить, що спочатку допомагала людям, які виїжджали з Маріуполя, а потім вирішила виїжджати сама.
У Львові волонтери поселили родину у притулку. Чоловік одразу зареєструвався у воєнкоматі, проте через поганий стан здоров’я його не взяли воювати. Зараз він активно шукає роботу, оскільки запаси родини потихеньку вичерпуються. Наталя виховує доньку, проводить з нею багато часу. Жінка вірить у перемогу та сподівається якнайшвидше повернутися додому.
Тимчасове житло
Тимчасом у Львові розпочали зводити друге модульне містечко. Там поставлять близько 120 будиночків. Окреме тимчасове містечко спорудять для жінок при надії, які змогли виїхати з небезпечних місць. Планують збудувати будиночки-хостели, адаптовані для сімей з дітьми.
3020
