Матеріал "Dailymail Borscht, badger fat and the Ukrainian refugees who've filled my little home with love" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
На що я погодилася?
Перебуваю в аеропорту Лутон, очікуючи на рейс із Варшави, що прибуває о 13:45. Розумію, що тремчу від страху. На що я погодилася?
На борту була група наляканих і постраждалих людей, що втікали від небезпек, які несе з собою жахлива війна Росії в Україні. І двоє з них поїдуть додому зі мною.
Дженні Мюррей зустрічає українців в аеропорту Лутон
Я чекала двох людей, яких ніколи не зустрічала, але яких погодилася поселити принаймні на пів року у своєму невеликому двомісному котеджі з однією ванною кімнатою. Як жаль, що я не побудувала ту давно заплановану вбиральню під сходами. І чи потрібен мені тепер графік для всього – від використання ванної кімнати до перегляду телевізора?
Чи була я сповна розуму, погоджуючись на це? Я ж працюю з дому! Багато років живучи одна в Лондоні, я звикла до спокою та тиші.
Як ми втрьох зможемо ужитися на такому маленькому просторі?
Тобі не потрібна прибиральниця! Я зроблю це
Сьогодні, через три дні, хочу вас потішити: в нас все добре. Насправді, поки я друкую, Зоряна питає:
– Дженні, де пилосос?
– Тобі не потрібно нічого робити. Завтра прийде прибиральниця, вона все зробить, – відповідаю я.
– Тобі не потрібна прибиральниця! Я зроблю це.
Лише після моїх досить рішучих відмовлянь вона визнає поразку, але наполягає: є прибиральниця чи немає, вона все одно буде тримати приміщення у чистоті.
Дженні очікувала на українців кілька тижнів
Невгамовна, вона також могла відшукати буряк у місцевому магазині, для приготування своїх "дивовижних супів".
"Ти любиш борщ, Дженні?" – питає вона. Обожнюю борщ. Ця страва створена на небесах. Проте, безперечно, були й деякі культурні несподіванки.
Наприклад, хто б міг подумати, що серед найнеобхідніших речей Зоряни в її маленькій валізі буде баночка борсукового жиру – так, саме борсуковий жир – подарунок мені, щоб вилікувати мій післяковідний кашель.
Зоряна, яка в Україні працювала вчителькою англійської у початковій школі, добре володіє мовою. Це значно полегшує їй життя в Британії.
Наразі найважливіше для неї – знайти роботи. Устим не настільки вправний в англійській, проте має в телефоні українсько-англійський перекладач, до якого він "приклеєний". Перший пріоритет для нього – пошук школи.
Якби не війна, то наступного місяця цей талановитий, спортивний молодий хлопець здав би випускні іспити, вступив до університету, щоб вивчати історію, закінчив би аспірантуру юридичного факультету та отримав юридичну професію.
Але його навчання було перерване. Відвідувати школу було небезпечно, тож вчився він онлайн у їхній квартирі в маленькому містечку неподалік Львова. Хоча це й не найнебезпечніша частина України, проте тут постійно лунали сирени повітряних нальотів і бомбардувань – Львів оточений українськими військовими таборами та об’єктами, що були ціллю для росіян.
Щовечора та більшість днів мати з сином ховалися у підвалі своєї багатоповерхівки, час від часу покидаючи його, щоб купити їжу.
Бюрократичний кошмар
Коли ми їдемо до мого дому – тепер і їхнього дому, – Зоряна, розлучена й самотня мати, зізнається, що останні два дні плакала. "Важко покидати рідну землю", – зізнається вона.
Але вона відчувала, що просто не має вибору. Заради свого улюбленого сина вона мусила їхати. У вересні йому виповнюється 18 років – і чоловікам від 18 до 60 років не дозволено виїжджати з України. Устиму довелося би залишитися, піти в армію і воювати.
Дженні зустріла українців з розпростертими обіймами
Першу частину візового процесу було завершено, коли вони ще перебували в Україні. До цього часу нам щастило.
Свої візи – з листом із Міністерства внутрішніх справ, який підтверджує, що вони можуть подорожувати до Великобританії, працювати тут і залишатися протягом шести місяців – вони отримали протягом трьох днів.
На жаль, зараз почалися проблеми. Щоб залишитися довше шести місяців, їм потрібен біометричний дозвіл на проживання (biometric residence permit, BRP). Для його отримання необхідно потрапити на прийом до Візового центру Великобританії. Ми одразу ж заповнили заявку. Щоб подати документи та зняти відбитки пальців вони повинні були заповнити силу-силенну сторінок!
Коли Устим пішов у спальню вчитися та спілкуватися з друзями онлайн, ми з Зоряною взялися за черговий бюрократичний кошмар: отримання номеру державного страхування (national insurance number).
Після кількахвилинного перегляду веб-сайту Міністерства внутрішніх справ, ми були у розпачі. Сторінки інструкцій і вимог перемогли навіть мене. Довге очікування на телефонній лінії довіри – і врешті вдалося поговорити з реальною живою жінкою, яка допомогла розібратися.
– Чому, – питаю я її, – так важко розбиратися з усім цим? Якщо навіть я не впоралася, як тоді біженець із поганою англійською зможе?
–Ох – відповідає вона. – Так і має бути, розумієте? Так багато людей, які не мають право перебувати тут, намагаються нас обдурити. Тож це має бути складно.
Сподіваюся, всі українські біженці, які законно перебувають в країні, мають когось, на кшталт мене, щоб перемогти британську бюрократію.
Ми відсвяткували кількома скибочками найпрекраснішого торта, який я будь-коли їла. Ще є багато перепон і ми їх з часом подолаємо.
Зоряні потрібно з’ясувати, як перевести свій український банківський рахунок до Великобританії, знайти роботу, тощо. Тим часом я із задоволенням купую їжу та інші речі першої необхідності.
Наступна у моєму списку – зустріч із керівником шостого класу найближчої та найкращої місцевої школи, який погодився допомогти нам оцінити, що найкраще для навчання Устима.
Єдиний клопіт – окрім того, що ми втрьох маємо одну ванну, я не можу не пускати Зоряну на кухню. Її торти настільки вражаючі, що я перестаю турбуватися про свою вагу.
3025
