Альона Михайлова розповіла редакції Евакуація.City про свої хроніки міжвоєнного виживання.
- Як все було в 2014
- Життя у Харкові і нова війна
- Життя в метро
- Рішення про евакуацію
- Дорога до Польщі
- Польща. Перший прихисток
- Волонтерство: дорога на Кіпр
- Нікосія. Доставка, ціни і розчарування
Далі пряма мова..
Нічна Нікосія, Кіпр
Досвід 2014 року
Сама я родом з Донецька. Там мене і застала війна – непростий був час, так скажімо. Мало було простого. Під час моєї першої самостійної евакуації у 2014, я лишилась на вокзалі одна, з супроводом хіба загрози обстрілів. Для моїх батьків повна зміна діяльності і місцеперебування у зрілому віці виглядала на гіршу перспективу, ніж вірогідність потрапити під бомбардування. Тому я і стояла там сама – з сумками, з грошима, і без людини, яка мене мала забрати. Він так і не підняв слухавки.
Підійшла до незнайомих людей на донецькому вокзалі, і попросила в них переночувати. Постаралась інтуїтивно відділити шахраїв від адекватних громадян. За моєю залізною логікою, пара – чоловік 50+ і жінка років 30 не мали би бути шахраями. Виявилось, що вони батько і дочка, а батько – майор Золотоноші. Мені дуже сильно пощастило – я вдячна янголам на небесах, тому що потрапила в максимально безпечне місце, де мені дали той необхідний, неоціненний мінімум: безпечно виспатись, сходити в душ і поїсти.
Взагалі, я розібралась. Думаю, кожен досвід – він на щось потрібен. Я зробила свої висновки, яким людям варто довіряти, а яким ні – моя цілісність від цього не постраждала.
Спершу я переїхала до Черкас. Шукала якихось підробітків, намагалась знімати житло. Коли мені трошки відлягло фізично, прокинувся ПТСР – я почала відчувати страх родом з Донецька, який тоді відчувати собі не дозволила. Я мала бути зібрана.
Вісім років – таке величезне життя – жила я і в Черкасах, і в Кривому Розі, і, зрештою – в Харкові.
Харків
У стінах першої столиці я пробувала працювати і копірайтером, і продавцем-консультантом, і журналістом. І на фултаймі, і на фрілансі. Шукала себе – був час. Я просто жила: знімала кімнату, займалась своїм життям: танці, відносини, друзі.
Альона Михайлова на танцях, Харків.
Мені дуже хотілось врешті стало сформувати своє життя – в Донецьку в 20 років у мене уже була кар'єра, заслуги, колектив. Я працювала з 16-ти років продавцем-консультантом, суміщала зі школою і університетом. Могла працювати після університету, могла у вихідні по 12 годин. Я вже навчала нових людей, робила більш відповідальну роботу у магазині. Була стабільна психіка, яка не відчувала на собі жахи, не виїжджала з якихось жахливих місць, не потрапляла в ситуації, коли ти один на вокзалі посеред війни, і тебе обманули. І коли ти чекала, і не дочекалась.
Ввечері 23 лютого було достатньо цікаво – ми їли суші з друзями. Сміялись, у нас все було чудово. Напруга відчувалась, але саме цього вечора я вирішила відпустити ситуацію. Відправилась робити ванну з пінкою – дуже давно цього хотіла. Розслабилась, і в третій годині ночі лягла спати. Нічого не вказувало на кошмар. Зранку, о восьмій, моя знайома написала: "Ти в курсі? Що там у тебе? Ти чуєш?". Звісно, я вже чую. Звук обстрілів дуже важко не почути. Зібрала рюкзак – одяг, якась їжа, вода, гроші, документи. Дуже довго всіх питала – куди йти? Де безпечно?
Спершу вирішила, що найбезпечніше – то підвал. Наші сусіди дуже швидко поклали пісок, провели проводку, в доступі була вода. Розчистили прохід для повітря. Нанесли матраци. Весь під’їзд колективно приймав у цьому участь. Три ночі – не можу всі згадати, і не хочу напевне – ми ночували там. Це вже потім всі зрозуміли, що підвал – не найкраще місце, але, за іронією долі, там мені і пощастило. У цьому імпровізованому бомбосховищі зустрівся янгол-сусід, що возив мене кілька разів туди-сюди на безпечну станцію метро. Це було дуже цінно: транспорт не ходив, дістатись було нічим. З ним я перевезла в метро свою пухову ковдру і матрац.
Метро. Як вижити під час війни
Отже, я могла спати не на долівці, і не на бетоні – така собі розкіш воєнного часу. Це було страшно, але цілком зрозуміло – ось, метро-бомбосховище, в нього треба йти.
З'явився план: ночувати, не висовуватись, мати їжу, мати воду. Трошки гуляти, за будь-якої можливості купувати їжу про запас. Не боятись того, що ресурсів буде багато – забагато їжі не буває.
З якоюсь групою студентів ми уклали негласний пакт про те, що я інколи сплю на купі підстилок, які вони притарабанили з собою, а вони вкриваються моїм пуховим покривалом. Win-win, як то кажуть.
На третю ніч в метро я уже привезла матрац зі своїм янголом з бомбосховища. Хоч і розуміла, що скоріше за все я з ним розстанусь. З матрацом, ясна річ, не з янголом – хоча і з ним нас доля, на жаль, розвела.
Метро, в якому ночувала Альона в Харкові
Матрацом пізніше доведеться пожертвувати. Якщо ти живеш у метро, то через якийсь час почнеться неминуче: респіраторні захворювання, бійки людей між собою, загострення атмосфери. Люди почнуть боротись за ресурси.
Наприклад, стою я в Ботанічному саду в черзі за гуманітарною допомогою. Звісно ж, у черзі. І відчуваю, що у людей настрій на межі бійки, локальна катастрофа от-от розпочнеться. Я встигла буквально перед нею вигризти все, що там було – якихось батончиків і горішків. Воно вже було дороге. Але – пам’ятаєте – треба поновляти запаси.
Що дратувало? Реакція інших людей. Майже у всіх у вас війна в перший раз. І в спокійному стані я це цілком можу зрозуміти. А під акомпанемент сирен ці паніки дуже дратують.
Особисто для себе я уже 8 років тому вирішила, що помирати не буду. Не просто так я рятувала себе з попереднього пекла.
Взагалі, мені під час війни дуже пощастило. Я неймовірно везуча – закупила майже все заздалегідь. Пізніше були уже проблеми щось дістати. Знайти відкриті магазини і дістатись до них – одна проблема. Вистояти чергу там – інша. А зняти гроші з автоматів? Ще третя.
У магазині взяти все готове: нічого такого, що треба готувати, газ чи електрика – це завжди складно.
Через кілька днів мені знов пощастило – змогла купити павербанк. Підказали незнайомі люди. Так і треба в воєнний час: ниточка за ниточкою.
У метро більше всього дратувала похмурість. Одна справа, коли ти один – зібраний, мобілізований, знаєш, що робити. Зовсім інша – триста людей всіх вікових категорій. Діти, які кричать, роздратовані люди похилого віку. І всі вони не знають, що робити. І всі злі, всіх сортів злої понурості: хтось агресивний трохи, хтось роздратований, хтось просто в шоці. І чого нервувати? Просто треба бути зібраним, все швидко робити, все встигати, відкинути всі свої попередні хотілки, люкси і все, що було до цього.
Рішення про евакуацію
На четвертий чи п’ятий день я почула про дві речі: їздять таксі й евакуаційні поїзди. Я розсудила так: чим раніше ти поїдеш, тим меншою буде давка. Тому що в якийсь момент людей мало, потім більше і більше, потім взагалі вище даху. Потім буде зниження інтенсивності – от в цю хвилю треба потрапити. Мені казали, поїзди – це небезпечно, там стріляють. Нікуди не їдь. А тут безпечно і не стріляють, ага. Чим раніше, тим менше розбомблять, тим менше людей і тим легше доїхати.
Таксі вже було дорогим – я викликала 500 гривень (до війни це б коштувало гривень 50), менші суми вже не діяли. Таксист запропонував їхати за тисячу, а міг би просити й дві, три. Кажу ж, я везуча. Пощастило з тим, що в мене завжди були гроші: і готівка, і на карточці. Вигребла всі свої джерела доходу – ну а що робити? Батьки в мене в Донецьку. Я сама. Завжди сама.
Сама і вся на нервах. Якусь книжку, матрац і ковдру я лишила сім'ї, яка була поруч з двома дітьми. Вони геть не хотіли, це я пропонувала: візьміть каремат, чого ви спите на підлозі? Бетон – це ж не жарти. Дуже важливий фактор у цій війні – все, що у тебе є, будь готовий втратити. Розділи речі на те, що ти не готовий втратити і на все інше. У тебе має бути ноутбук, документи, серветки, їжа, вода. Ніколи не розумієш так, як під час війни, які важливі їжа і вода.
Евакуаційних потягів Харків-Львів було багато – по 2-3 в день. З цим поїздом знов пощастило. У купе, що закривалось, нас було всього п’ятеро. Не набито, відносно тепло. Була розетка, могли все заряджати. Тільки там всі відчули, як насправді втомились. Хтось плакав, хтось нервувався, хтось переживав за рідних. Загальний настрій стрибав, як шалений. Але головне, що ми були цілі. І живі.
Переїзд до Польщі. Львів-Перемишль
Як не дивно, але пекло почалось для мене не у Харкові, а у Львові. Львів – дуже популярне місто, на кордоні з багатьма польськими містами, і всі ми туди понеслись. Це була не черга. Черщиже! Всюди жінки і діти, діти і жінки, які сім годин стоять у черзі і намагаються спати – тому що всі валились з ніг від втоми. Втомлені люди агресивні. Хтось здер з чиєїсь голови шапку, хтось скандалить, діти плачуть – словом, привіт, людська м'ясорубка.
Найбільш травмуючі події з початку війни для мене – жахливо похмурі люди в метро і ці м’ясорубні черги. Стояли дуже довго, бо перед нами мав бути потяг з пораненими бійцями, і документи у всіх перевіряли дуже детально. Достояла я її врешті, ту чергу. Велкам ту електричка Львів-Перемишль.
І знову: жінки, маленькі діти – і всі кричать. Хто встиг, той сидить, хто не встиг – дуже шкода. Хтось просить відкрити вікно, тому що у вагоні понад 120 людей. А хтось – мама з трирічкою під вікном, яка це не дозволяє – бо боїться, що дитину продує. А туалетів в електричках немає – так, принаймні, нам сказали. Жах, крик, кожен захищає свої інтереси та інтереси дітей. У результаті хтось почав битись.
А я дуже везуча, пам’ятаєте? Їхала не стоячи, а на валізі якоїсь доброї людини з навушниками, павербенком, книгою і стратегічним запасом ще харківських заспокійливих. Пощастило нам і з їжею – люди з українських сіл виходили на платформи і приносили, хто що міг: хтось кекси, воду, чай, щось дитяче. А хтось і кашу, і борщ, і вівсянку.
Волонтерів не було. Я батон цій жінці ледь не з вагона кидала – люди інколи виходили з потягу, щоб провітритись і скористатись природнім туалетом. Виходили, спілкувались, грілись – але дуже важливо було пильнувати, щоб не втратити свій вагон. Врешті, за 18 годин – ми доїхали до Польщі.
Польща. Перший прихисток
У Перемишлі мені знов пощастило – вже й не пам’ятаю де, але знайшла прихисток. Раджу шукати інформацію у групах у фейсбук і телеграм: "Українці в Польщі", "Українці в Гданьську", "Українці у Варшаві", і т.д. Шукаєте, і там все питаєте. Люди дуже відкриті, як правило. Ніякого місива кривавого в коментарях не починається.
Польща, перший прихисток Альони.
У Польщі дуже ввічливі волонтери – допомога неймовірна. Гуманітарка, прекрасна їжа. Давали обігрітись, поспати, польські сім-карти. До нас були неймовірно добрими і делікатними. Я поїхала до Кракова переїздом, потім мені треба було у Варшаву. Класні потяги, для українців проїзд безкоштовний. У столиці Польщі була моя перша родина. Пережила складні моменти – розповсюджуватись не хочу, але скажу от що.
Я пробула в Польщі три тижні. Зрозуміла, що база безпеки – воля, гроші, бажання вчитись. Обов'язково вчіться, нічого не бійтесь і не соромтесь. Може десь треба буде поступитись гордістю – для багатьох українців драматично відчувати себе біженцем. До тебе відносяться, як до нещасного – ой-ой, так співчуваємо. Добре відносяться, але ти нижче. То подобається не всім.
Це неприємний досвід після керівної посади, але – працюйте, вчіться. Вчіться максимум, працюйте ким завгодно. Потім у вас будуть гроші, це база впевненості в собі, а коли у вас будуть гроші, то з англійською можете пошукати і ще щось, навчитесь робити щось нове. Інша країна – все треба починати спочатку.
Волонтерство: дорога на Кіпр
Ще задовго до війни у мене був волонтерський проєкт EVC, програма Cap to Gap запрошує волонтерів до інших країн. Організація має досвід міжнародної взаємодії і міжкультурного обміну. Щось вони від нас вчаться, збагачуються нами. А для волонтерів це можливість пожити в іншій країні, побувати в недорогих умовах, отримати досвід і риску в резюме – оце я можу, оце я робив в міжнародній команді, оце робив з отакими людьми. Можливість переважно для людей до 30, часто нею користуються студенти, бо їм ще не потрібно працювати.
Зазвичай ти живеш з іншими волонтерами, тобі дають кишенькові гроші на якісь дуже невеличкі витрати. Якусь страховку, але вона покриває далеко не все.
Я хотіла змінити своє життя. Зробити якийсь крок, вивчити англійську, поїхати в іншу країну, попрацювати з іншими людьми. А потім повернутись в Україну і сказати – от я рік працювала, от у мене тут оце і оце. Бо раніше я була фрілансером без офісу і звичного колективу.
Кіпр – це острівна держава на сході Середземного моря, розташована за 117 кілометрів від Туреччини і частково нею окупована. Частина Кіпру входить до Європейського союзу, частина – до визнаної лише Туреччиною Турецькою республікою Північного Кіпру.
Кіпрська вулиця
Проєкт спрямований на рішення проблем громади Кіпру: сфери розвитку демократичних цінностей, розвитку міжкультурної толерантності та інтеграції іммігрантів і біженців в громаду Кіпру. Спрямованість на комунікативні речі: обізнаність, івенти, події, нетворікнги – щоб люди ліпше між собою спілкувались і могли принести якусь користь. А ті, хто не був інтегрований, адаптувалися і були до чогось причасними – щоб біженці не були проблемою.
Конкретно я хотіла займатись саме українськими біженцями – я дуже довго це випрошувала. Мені хотілось участі, хотілось допомагати саме своїм. Хотілось, будучи далеко від України, я могла потурбуватись не тільки про себе, але і вирішувати проблеми громадян своєї країни. Спочатку розробляти опитувальник для тих наших, хто уже довго тут живе: як інтегрувались, що їм допомогло, що заважало.
Цей опитувальник використовувався у якості ідейника для статей. Щоб можна було написати потім кілька матеріалів-провідників для людей, допомогти освоїтись. А після цього я планувала робити майстер-класи, нетворкінги, щоб люди могли знайомитись, задавати питання. Щоб жили повноцінним життям. Давати людям те, чого не вистачає в інформаційному житті в чужій країні.
Проходила відбір ще до війни. Дуже довгий, складний, кілька листів на пошту, інтерв'ю англійською.
Лист прийшов набагато пізніше, після війни – а повинен був бути "до". Протермінували, чогось чекали, і нічого не відбувалось. Мабуть боялись, що я не приїду до них через війну, головний біль, всі справи. Людина збиралась, не приїхала, бюрократія.
Я пояснила – їду з Польщі, маю всі документи. Як завгодно, але я приїду – головне скажіть, що ви мене вибрали. І вони сказали – ми готові, зацікавлені, приїжджайте. І я вже з Польщі взяла і прилетіла до них літаком – вартість перельоту покривала програма. Також мені мали платити 290 євро кишенькових грошей.
Нікосія. Доставка, ціни і розчарування
Кіпрська програма виявилась не тим, чого я від неї очікувала. Власне, як і сам Кіпр.
Нікосія, столиця Кіпру
На Кіпрі мені орендували апартаменти – для України гарні, для Кіпру – досить звичайні. Десь не вмикається світло, десь потріскана побілка, де-не-де посипалась підлога. Неприємно пахне й душова.
Я очікувала скромного інтер'єру і скромних розмірів, але що все буде працювати. У Харкові, та сама Салтівка – хай старий радянський інтер'єр 80х років, хай старі ремонти, але все буде працювати.
Я спала під трьома ковдрами і в шістьох теплих светрах. Холодно, як в Україні в сезон відсутності опалення. Тут воно дуже дороге – гріють виключно електрикою, або газовими горілками. Але й електрика дорога. Відповідно, треба спати під теплим режимом кондиціонеру. Спершу я спала у спільній вітальні, тому що в моїй кімнаті кондиціонер не працював.
Громадського транспорту майже немає, 5 маршрутів автобусів. Проїзд коштує по 2-3 євро.
Нікосія, Кіпр
Магазинів дуже мало. У нас в Донецьку було до 13 магазинчиків на районі. У Харкові теж всього повно. Різні ціни, різний рівень, різний сервіс. Тут – один магазин, і я тільки під кінець тижня дізналась, що він тут є. Якийсь інший у центрі і йти туди 20 хвилин.
На продукти на місяць потрібно десь 100-150 євро, якщо готувати самому. Яйця, хліб, овочі, картопля, м'ясо – в Україні це вже можна купити набагато дешевше.
Нікосія, Кіпр
Зв'язок, інтернет і телефон десь 30 євро на місяць. Щодо роумінгу – один оператор давав до квітня безкоштовні дзвінки в Україну, а зараз поки що нічого не дають. Можеш купити десь сорочку за один-два євро в якомусь аутентичному магазині. Можеш купити фірмові шкіряні ботильйони за 4 євро. Можеш купити якусь круту вінтажну сукню по 10 євро. Але таке треба дуже довго шукати.
Медикаменти як і в Україні, можливо трішки дорожчі.
Кіпр – це острів, тому доставка шалено дорога. Я заплатила за доставку великої сумки з України Укрпоштою десь 2 000 гривень.
Тут взагалі дуже дорога електроенергія, бензин, техніка.
вуличка з магазинами, Нікосія
Одяг, штани – 30 євро. Блузка – десь так само, буде гривень 900. В Україні у тих же магазинах дешевше.
З плюсів: ми були недалеко від центру, недалеко від офісу, де мали проходити івенти і ми мали працювати офлайн. Але я в перші дні після перельоту і власних складних обставин у Польщі і в Харкові була не дуже здатна щось робити. Здається, тут у всіх були власні складні обставини – з роботою у нас взагалі не залагодилось.
А ще одна перевага – доступне море. Поки що я цим не сильно користувалась. Красиво подивитись, але поки що – дуже холодно. Купаються хіба волонтери з Північних країн. От їм нормально. Всюди пахне дуже гарно, ніби всюди розлиті парфуми. Зараз весна, багато квітів, дерев цвіте.
На Кіпрі дуже складно дівчатам. Особливо дівчатам з білою шкірою, тому що білошкірі в Нікосії вважаються чимось особливим. Екзотика, дуже привабливо. Але, як завжди, є нюанс. Навіть якщо ви будете дуже одягнені дуже пристойно, на вас все одно будуть дивитись дуже неприємними поглядами. Для цих поглядів навіть абревіатуру придумали – ODM, "old dirty men"(старші чоловіки з не надто порядним ставленням до дівчат). З ними треба бути дуже акуратними, тому що про це поняття я дізналась тільки тут – мене дівчата попередили.
У Нікосії є гарні місця для відпочинку, але про них по-перше треба дізнатись, а по-друге, бути на машині. Пам’ятаємо, громадський транспорт – біда. Треба бути на машині, таксі достатньо дороге.
храм в Нікосії
Нікосія на вигляд доволі звичайна, чогось великого, масштабного немає. Нікосія трошки схожа на велике село. Це дуже багато хто визнає. Причому той же Харків – ні. Наші міста схожі на мегаполіси, а от Нікосія – вона дуже отака. Тут не дозволене будівництво, висоток дуже-дуже мало – сейсмічна зона. У них тут регулярно бувають то бурі, то землетруси. Я ще жодного не застала.
початок "бізнес-вулиці" на Кіпрі
На турецькому боці, як не дивно, спокійніше. Пройти можна безперешкодно. Турки – ей, підійди, спробуй, дегустація рахат–лукуму! На турецькій окупованій частині є менталітет східного базару – і з того, що я бачила, то от він нагадує якесь туристичне місце. Безкінечні кафе і магазини – але дорого, по 10 євро страва.
турецька частина Кіпру
Словом, не заладився мені Кіпр. Далі я збираюсь повертатись до Польщі. Кажуть, що в Сопоті є безкоштовний хостел з харчуванням для українців до середини червня. У Польщі буде складно щось придумати з проживанням, адже тут понад 3 мільйони наших вже. Точно знаю, що буде хороша робота, якщо знаєш англійську. Ти можеш бути без грошей, без зв'язку, без батьків, але якщо в тебе є розвиток, то всьому іншому ти підівчишся. Я так бачу. Я так вірю. Я так сподіваюсь.
Наразі Альона перебуває у безкоштовному хостелі для українців у польському Сопоті. Перебувати тут вона може до літа – тому активно шукає житло і роботу.
3020
