Журналістка Евакуація.City побувала у притулку, поспілкувалася з тими, хто піклується про дітей, побачила на власні очі малюків та їхні потреби.
Прихисток для тих, хто цього потребує
Світлана Гаврилюк говорить швидко і чітко. Жінка має багато турбот, бо щодня опікується більш ніж 40 дітьми зі східних регіонів України. Вона директорка Львівського притулку Служби у справах дітей.
Раніше він слугував місцем, де діти від трьох до 18 років могли перебувати тимчасово – до 90 днів.
"Діти через непорозуміння з батьками могли піти з дому, їх привозили до мене. Далі – Служба вирішувала чи можна їх повертати в родини, як допомогти батькам порозумітися з дітьми, щоб дитина все ж залишилася в сім'ї. Коли почалася війна у притулку було 27 дітей", – каже Світлана Гаврилюк.
Багато чого у притулку, наприклад, оздоблення стін, зроблено руками вихованців. Через це у притулку по-особливому затишно, подекуди простір нагадує мистецьку галерею.
Світлана знає історії всіх дітей, які потребували нового прихистку після початку повномаштабної війни. У кожної дитини обставини евакуації були різними – часто діти приїжджали до Львова цілими закладами, намагалися виїхати за кордон із багатодітними родинами або самотужки перетнути кордон.
"Ми розуміли, що до нас будуть евакуйовувати людей із інших регіонів, тому терміново намагалися влаштувати своїх у родини", – згадує Світлана.
Першими, 26 лютого, до притулку приїхали діти із Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації. Разом із вихователями вони виїхали із міста у перший день війни і досі живуть у Львові. Евакуйованим дітям від 3 до 18 років. У дорозі вони провели два дні – довелося їхати без світла, щоб не наражати дітей на загрозу обстрілу.
Також у притулку побували ті, хто їхав за кордон і потребував ночівлі на один-два дні. Для них постелили матраци в каплиці, актовому та гімнастичному залах.
Світлана Гаврилюк знає історії всіх, хто потребував прихистку
Деяких дітей доставляли до притулку з кордону, який вони прагнули перетнути без супроводу дорослих.
"Є діти тих, хто зараз на фронті. Є діти, яких батьки прагнули врятувати з гарячих точок, хоч самі не могли виїхати. Садили дітей на поїзд і просили зустріти у Львові. Такі історії найбільш болючі", – розповідає Світлана Гаврилюк.
Тепер діти змушені адаптуватися до нового життя, адже у рідне місто багатьом вдасться повернутися не скоро. Старших дітей скеровують на навчання у львівських закладах – дев'ятикласників до профільних училищ, випускників до університетів.
"Дітей ніхто не покидає. Навчальні заклади можуть надати гуртожиток і стипендію. Хай вчаться, поки батьки відбудовують місто", – каже Світлана Гаврилюк.
До маленьких сердець легко достукатися
Переживати війну з дітьми набагато легше, каже Світлана. До маленьких сердець ще можна достукатися, знайти ниточку, завдяки якій можна вибудувати контакт.
"Діти були їжачками, було складно достукатися до їхнього серця. Багато хто не хотів чути почуттів іншого, були дуже агресивними. Зараз не можу ними натішитися. Більшість проблем вирішили, вони поступово починають відкриватися", – каже директорка притулку.
Дітей вчать дбати про тварин
Дітей вчать дбати не лише про себе, а й про домашніх улюбленців. У сиротинці вільно живуть кілька котів та собак. Догляд за чотирилапими – обов'язок вихованців притулку.
"Одного із собак жителі багатоповерхівок намагалися отруїти. Разом із вихователями ми врятували його – забрали до нас, викликали ветеринара. Тепер він постійно тут. А дітей навчаємо – тварин треба годувати, доглядати, не лише коли є настрій, завжди", – пояснює Світлана.
І хоч часто на початку такі прохання діти сприймають з агресією – за кілька тижнів радо доглядають за улюбленцями.
Волонтери опікуються дітьми з притулку
Крім вихователів дітьми опікуються волонтери. Вони приходять до дітей з особливими заняттями, якими ті, не можуть зайнятися у своєму звичайному розпорядку. Цього разу діти зустрічають волонтерок з посмішками та обіймами.
Пізніше – гуртуються навколо волонтерів, які цього разу запропонували намалювати тимчасові татуювання. Серед найпопулярніших прохань – намалювати на руці меч, іншу зброю чи українську символіку.
"Реакція дітей може бути різною, залежно від настрою. Можуть зустріти привітно, можуть обурено спитати “чого ви прийшли, ми вас не чекали”. Це діти, в них змінюється настрій, треба бути готовим, що вони не можуть постійно тебе чекати. При цьому більшість переважно задоволені тим, що до них приходиш", – каже Віта Олійник.
Дівчина працює і вчиться, але на кілька годин приїжджає до притулку. Такий графік дозволяє і допомагати дітям, і знаходити час на власні справи та робочі дедлайни, розповідає Віта.
До війни вона мала досвід роботи з дітьми в іншому притулку Львова, але ті діти зараз евакуювалися за кордон.
Віта Олійник
"Мене попередили, що з цими дітьми спілкуватися буде складніше, треба буде більше ресурсів, щоб налагодити контакт. Діти дуже класні, мені дуже сподобалися. Мені здається, що той час, який я їм приділяю, їм дуже важливий. Вони потребують не тимчасового контакту, а довірливих стосунків", – каже Віта.
Часто до волонтерів діти приходять не лише, щоб погратися, а й прагнуть поділитися своїми переживаннями чи страхами. Часто переживань не помітно у звичайних іграх. Лише залишившись з дитиною наодинці можна почути, що вона думає насправді, додає Віта.
Найважче – під час повітряних тривог
Найважче директорці та вихователям впоратися з дітьми під час повітряних тривог.
"Якщо малеча потребує ресурсного дорослого, який пригорне і заспокоїть, не буде боятися сам, то із старшими та підлітками не все так просто. У багатьох жах в очах, вони просто не знають, що робити", – каже Світлана Гаврилюк.
18 квітня чотири російські ракети влучили у складські приміщення, які зараз використовують військові. Вибухи сталися зовсім поруч від притулку – у закладі повідчиняло вікна, позривало вентиляційні люки. Усе подвір'я засипало уламками ракети, деякі частини опинилися на кухні.
"Щоб заохотити дітей йти в укриття, ми розповідали їм, що це конкурс між закладами. Мовляв, їх знімають, тому потрібно йти, щоб бути першими. Діти все одно бояться. Коли били склади – вони вперше не пішли в підвал. Тоді там теж повибивало вікна, хоч ми розташовані трохи на віддалі, між будинками. Зараз під час повітряної тривоги діти – у коридорі, за правилом двох стін", – розповідає директорка.
Після вибуху у волонтерів вперше з'явилася можливість відкрито поговорити з дітьми про батьків, згадує волонтерка Саша.
Саша
"Багато хто просив подзвонити батькам, подивитися новини про рідне місто. Хтось цікавився, що таке ракети, чому вони прилітають. Це було важко, бо не завжди можна було допомогти дитині. Ти хочеш, щоб вони подзвонили батькам, але це не завжди можливо", – каже дівчина.
Притулок став новим домом
Ірина Бойко одна з кількох вихователів, які приїхали до Львова разом із дітьми. Вона супроводжувала дітей до притулку, а через 10 днів поїхала до Італії, де вже кілька років постійно проживає її син.
"Вмовив. Я ніби обирала між чужими дітьми та своїм сином. Поїхала. Але не змогла бути там. Я вила, дзвонила Світлані Петрівні. Через деякий час сказала сину: "Женя, я тебе люблю, але без них не можу". Колеги дивувалися, казали, що тут важко, але я справді не можу без цих дітей", – зізнається Ірина.
Ірина Бойко
Збираючи дитячі малюнки на тему "Ми переможемо" жінка чи не кожному шепоче : "Я тебе люблю". Каже, евакуюватися з Лисичанська вмовили старші діти – попросили у директорки сиротинця, щоб саме Ірина супроводжувала їх у Львів.
Зараз Ірина разом із іншими вихователями із Лисичанська постійно живе у притулку. Для користування їм надали ізолятор (спеціальне приміщення для хворих дітей). Чи буде куди повернутися у Лисичанську жінка не впевнена.
"Сказали, що вчора ніби то розбомбили мій будинок. Потрапили в під'їзд. Не знаю, що вціліло. Ми не знаємо, як повертатися. Притулок став нашим домом", – каже вона.
Відволікатися від новин війни їй допомагають діти. Навіть у вихідні Ірина бере їх з собою на прогулянку до озера чи в місцеві театри:
"Мені ж потрібні ці діти. Я роблю з ними руханку, отримую задоволення. Я обіймаю їх, спускаюся на коліна і забуваю про свої проблеми, цілую. Стає легше".
3020
