Журналістка Евакуація.City завітала у прихисток в Трускавці, поговорила з організаторами і мешканцями.
Як колишній завод став домом
Катерина Меркулова приїхала до Трускавця декілька років тому з Кривого Рогу разом із чоловіком. Кілька років тому вони створили онлайн-магазин, у якому продавали карпатські чаї, варення, трави.
Катерина Меркулова
"Думаю, якби не війна, то справи б йшли тільки вгору. Але о п’ятій ранку 24 лютого нам подзвонили батьки з Кривого Рогу і сказали: "Вставайте, війна!". У це було важко повірити. Усе відійшло на другий план. Але треба було прийняти реальність. Нічого не робити ми не могли, від бездіяльності та невідомості ставало страшно", – згадує Катя.
І без діла Катя та Богдан не сиділи. У Трускавці є завод батьків, який не працює останні 8 років. Подружжя вирішило використати будівлю для допомоги.
"У перший же день ми пішли до міськради і запропонували приміщення для прийому переселенців. Тоді ще у самому місті ніхто не розумів, як буде налагоджено процес розселення людей. Нічого не було організовано. Ми запропонували, залишили свої контакти і чекали", – розповідає жінка з чого усе почалося.
Одразу взялися до підготовки приміщення:
"Дрова рубали, котел встановлювали. Те, що могли своє використати, усе принесли сюди. Бойлери встановлювали, електрику поробили, поміняли всі ті лампи, рами. Адже вісім років тут все не працювало".
Котел, який гріє мешканців
За кілька днів міськрада відправила на допомогу волонтерів. Серед них були і місцеві, й евакуйовані.
"За декілька днів сюди завезли все, що потрібно для комфортного життя людей – матраци, стільчики, постіль, дерев'яні піддони. Приватні підприємці, готелі щось привозили. Тобто, все-все, як мурашки тут організовували, підготовлювали за кілька днів. Благодійний фонд Voice of children допоміг з ковдрами, матрацами та постіллю".
"За той час все полагодили, що могли. Щоб був туалет, де прийняти душ, приготувати їжу. Це все за три-чотири дні. Як так швидко? Бо багато хто допомагав. Незнайомі зовсім. У нас були відкриті ворота і постійно приїжджали люди, які привозили одяг, посуд, холодильник, гриль… Хтось приносив книги. Тепер в мене в телефоні купа контактів, які довелося так і підписувати, наприклад: "Іван, посуд". Всі згуртувалися. Були дівчата, які приносили маленькі пакетики з речами. Усі хотіли допомогти і це роблять і зараз", – каже жінка.
Катя та продукти для притулку
На початку березня почали приїжджати люди.
"Було страшно, хвилююче. Ти ж не знаєш, що вони пережили. Як вони виїжджали, як вони на вокзалі стояли в натовпі, з дітьми, тваринами. У нас тут опинилося безліч котів-собак. Ми приймаємо із тваринами, а як інакше? Багато де не приймають людей з домашніми улюбленцями. А ми не можемо так. Тварина–то є теж родина", – пояснює Катя.
І я бачу підтвердження з першого ж кроку на територію прихистку. Спочатку мене зустрічає маленький хлопчик Сашко, який грається з песиком Кузею.
А потім мене знайомлять з Мартою, яка привезла собою 14 собак. Жінка живе тут кілька тижнів. Вони з чоловіком приїхали з Дніпра, там останні 4 роки розводили собак, тож привезли з собою 14 улюбленців. Дві з з них живуть прямо у кімнаті родини у прихистку, інших розмістили у машині та вигулюють територією.
Марта з улюбленцями
"У дорозі одному з наших підопічних стало погано, проте ми змогли його вилікувати і для нього навіть знайшовся господар. Наша мета зберегти цих собак, щоб їх було більше в Україні, адже вони того варті. Це диво, що нас прийняли з такою кількістю собак", – каже Марта.
На подвір'ї прихистку почуваєшся, як в гостях. Адже зараз це і справді дім для його мешканців на невизначений час. Тут бавляться діти. У прихистку їх зараз перебуває 11. Вони з різних регіонів. Але їм весело разом.
Катя розповідає:"Один раз чула, як хлопчик сказав, що йде додому. Маючи на увазі свою кімнату тут. Від цього щемить серце".
Мальована піч і майстер-клас з виготовлення суші
Мене запрошують на обід, чоловіки запікають піцу у справжнісінький печі. Про неї мені з захопленням розповідали ще в гуманітарному штабі, де я й дізналася про прихисток. Катя знайомить мене з майстром Андрієм, він живе у прихистку приблизно місяць. Приїхав сюди з Павлограду.
Саме він організував на подвір'ї справжню пічку. Олена Анатоліївна, одна з організаторок прихистку, запропонувала Андрієві зробити піч, де можна буде швидко запекти чи посмажити різні смаколики. Чоловік, який все життя працює своїми руками, з легкістю погодився.
"Ми з усіма хлопчиками, які тут живуть позносили на подвір'ї матеріали. Наколотили, намішали, порізали, знайшли інструменти. Хтось приніс цеглу, хтось каміння, хтось пісок. Відгукнулися сусіди і допомогли. На диво знайшли яму з глиною. Якщо уважно придивитися – то це все зібрано зі шматочків, там немає цілого каміння. Це все те, що ми познаходили", – розповідає Андрій.
Чоловіки з прихистку споруджували піч, а жінки прикрашали.
Після розповіді мене пригостили піцою та свіжим борщем, який готували на свіжому повітрі. А з собою дали ще й млинець.
Андрій ділиться роздумами: "Перші люди, коли приїхали сюди, ходили сумні, не знали як бути. Вже через тиждень, вони почувалися краще, не було часу багато думати про погане, про свої пошкоджені домівки та обстріли, тут постійно є чим зайнятися".
Катя пояснює: "Сніданок та вечерю люди готують собі самі, з продуктів, що в нас є. Переважно нас ними забезпечує місто. Овочі, м’ясо. Іноді ми самі купуємо. У нас є невеличка кухня, для того, щоб щось приготувати там, люди стоять в черзі. Але в нас був обід, який весь цей час готував суші дім Alice на волонтерській основі. Вони безкоштовно надавали свою кухню, працівників-волонтерів для того, щоб в нас тут була їжа. Готували в себе і привозили до нас. Організовували майстер-клас з виготовлення суші для дітей".
Через проблеми з бензином мешканці прихистку почали готувати обіди самостійно. Для цього склали список чергувань. Так само прибирають.
"Поступово люди звикають до такого режиму. Завдяки їхній самоорганізації ми трошки повертаємося до роботи. Страшне слово "режим", але воно так і є, вони приїхали зі своїх затишних квартир, будиночків зі своїми правилами і звичками. Декому нікуди повертатися. У когось вибиті вікна, пошкоджений будинок", – каже Катя.
Мешканці прихистку: хто вони
Під час обіду я познайомилася з Ксенією, дівчиною з П’ятихаток, яка перебувала тут майже з перших днів.
Ксенія одна з перших
"Ті, кому не сподобалося те, як ми проводимо тут час,швидко їхали. Зараз ми не будуємо планів на майбутнє. Просто хочемо жити", – каже дівчина.
У кімнаті, де мешкає Ксюша, одночасно може жити приблизно 15 жінок. Зараз більшість переселенок тут зі сходу країни.
"Коли ми приїхали і подивилися на цей пейзаж, то від стресу мені здалося, що я бачу не ліси, а колони військових", – розповідає одна з мешканок кімнати.
Панорама з вікна
"Ми тут живемо, чекаємо миру, спілкуємося, чергуємо. Усього потроху. До нас приїжджали чехи, поляки з гуманітарною допомогою. Тут чергують лікарі, іноді іноземні волонтери. Відчуваємо вдячність до цього місця та людей", – додає вона.
Олена Яківна приїхала з Харкова
Олена Яківна з Харкова тиждень прожила у підвалі школи. Жінка пригадує, що вони з подругами на початку війни сподівались на перемир’я. Але бої ставали тільки активнішими:
"У школі були розбиті вікна, холодно. Вдома теж все розбито, тому вирішили поїхати. Спочатку їхали на таксі, потім евакуаційним поїздом. Ми не обирали напрям, головне, щоб далі від війни. З нами їхало багато людей у потязі на Трускавець, більшість з них вийшли у Львові. Ми доїхали до кінця. На вокзалі нас чекали волонтери, які розвозили людей. Спочатку я потрапила у місцеву школу, але там було майже все зайнято. Залишали тільки жінок з дітьми", – згадує жінка, як опинилася у прихистку на колишньому заводі.
Каже, що коли змогла прийняти душ, трохи відпочити, відчула себе щасливою: "Такі дрібниці, яких раніше ми не помічали. Люди приїжджали сюди ночувати і їхали далі. Зараз тут в основному залишився Донецьк, Харків, П'ятихатки. Тобто, люди, з міст, де ще йдуть бої. Хочеться додому, допомагати наводити там лад. Коли я бачу новини, що в моєму місті саджають квіти під обстрілами, то вірю, що в нас є майбутнє".
Майже за тим же маршрутом, що й Олена, їхала Вікторія, мати Маркуса – хлопчика, який у прихистку відповідає за порядок у дитячій кімнаті, а ще разом з товаришами перевіряє машини, що в’їжджають на територію: свої чи чужі?
9 днів провели в підвалі. Виходили надвір і бачили, як ракети літають туди-сюди.
"Поряд з нами були військові будівлі, заводи, комбінати. По цьому всьому звичайно гатили. Люди навколо помирали: хтось на місці, хтось у лікарні. Останньою краплею стала ніч 4-5 березня. Тоді було багато авіаударів. У нашому укритті було світло і тепло, але страшно було дуже. Тому зібралися за 15 хвилин з мамою, сином та котом. Дякуючи волонтерам, дібралися до вокзалу. Там, біля нього теж падали ракети", – згадує Вікторія.
Спочатку родина приїхала до Львова, там не знайшли житло, тож поїхали у Трускавець.
"Нам пощастило зв'язатися з Катею. Перші три дні моя мама тут пролежала, не могла сказати ні слова. Син був агресивним, не сприймав нічого доброго та хорошого, як маленький їжачок. Тому мені треба було брати себе в руки першою. Дуже сильно підтримувала Катя, Олена Анатоліївна обігріли нас. Тут кожний мешканець намагається навчитися жити заново", – каже жінка.
Фотографуватися Вікторія відмовилася.
"У мене відбулася переоцінка цінностей. Вдома я багато працювала, 12 годин на день на заводі. Ця робота потребувала повної самовіддачі та сфокусованості. Були і зміни вночі. Тут я розумію, що наче не жила раніше. Вразило, що Пасха тут три дні замість звичних 1-2. Мені здалося, що тут більш яскраво виражені сімейні цінності, люди цінують свій час, вміють відпочивати", – додає вона.
Розмова відбулася після Великодня. Ксенія показала мені фото крашанок, які приготували до свята тут люди.
"Єдина наша умова – оплата частини комунальних послуг. Ніхто не був проти. Перші два місяці ми справлялися самі, але зараз люди оговталися із розумінням ставляться до цього. Якщо війна затягнеться на довгий період, то ми готові приймати людей до того моменту, поки їм не буде куди повертатись, або поки наша держава не зможе забезпечити їх альтернативним житлом", – завершує Катерина.
З приводу поселення дзвонити за номером +380989615555 Катерина.
Слідкувати за справами прихистку, замовити щось в магазині чаїв чи допомогти можна в інстаграм.
3025
