До Дня вишиванки, який відзначаємо 19 травня, редакція Евакуація.Сity поспілкувалася з людьми, які взяли з собою за кордон вишиванки.
Валерія Ванакова: це маленька Україна, яку можна взяти з собою
Валерія Ванакова родом з Херсона, але останні 5 років жила у Харкові. Перші 2 місяці війни вона жила у родичів в Кременчуці, потім виїхала до Італії до мами чоловіка. З собою в дорогу взяла одну маленьку валізу, в яку помістила і вишиванки:
"Взяла з собою дві вишиванки, тому що Україна залишається в серці, хочеться тут показувати всім, що ми з України, щоб нас бачили, знали, підтримували.
В Україні залишилися мої рідні, чоловік. Було дуже важко їхати, я не могла перестати плакати, коли прощалися. Тому вишиванка – це згадка про Україну, це щось таке рідне, знайоме. Це маленька Україна, яку можна взяти з собою.
Одна з вишиванок, які я взяла, належала моїй матусі, їй її подарувала бабуся. Вона лляна з ручною вишивкою. Сорочці понад 40 років. Це згадка про маму і її подарунок, коли я виїжджала, мама була ще в окупованому Херсоні.
Вишиванку за кордоном часто одягала просто так, навіть коли йшла до магазину, щоб показати, що я з України. Не всі італійці її знають і розуміють, але коли ми були в Римі, то моя сестра розмовляла російською мовою і біля неї стояла дівчина, яка нічого не говорила, аж поки не побачила мене у вишиванці. Так вона зрозуміла, що ми з України.
Каже до нас: ви розмовляли російською, тому думала, що ви з росії і нічого не говорила. Так по одязі і символіці можна легко впізнати один одного за кордоном".
Ірина Бабченко: вишиванка завжди зі мною, вона мене гріє
Ірина Бабченко з Запоріжжя, зараз вона в Парижі, приїхала сюди у кінці березня до двоюрідної сестри. Жінка розповідає, що в місті дуже підтримують українців, організовують центри, приносять речі, роблять телеграм-канали, допомагають. Ірина взяла мінімум речей, серед яких – вишиванку:
"У нас була тривожна валізка, яку ми зібрали за пів години. Виїжджали дуже швидко, в день коли вперше стріляли по Енергодару. Мені було дуже страшно, я сказала, що більше так не можу, бо вся на нервах.
Зібрала маму, доньку і на евакуаційному поїзді поїхали до Львова. У валізі були тільки теплі речі, документи і вишиванка.
Вишиванку взяла, бо це ручна робота, це мої подружки мені самі вишили на День народження. Одна вишивала один рукав, інша другий. Вона завжди зі мною, вона мене тішить, гріє. Сорочка яскраво-синього кольору, вишита хрестиком червоними і жовтими нитками.
Я її одягаю на свята, коли мені гарно, або коли сумно, як зараз. Так, вона не стара, не бабусина, але вона лише моя, для мене, під мене. Вона символізує для мене Україну, мій дім, моїх подруг.
У Парижі одягаю вишиванку за будь-якої нагоди: якщо нас кличуть кудись в гості до французів, якщо ми йдемо на якусь подію в місто, на мітинг наприклад. Так ми показуємо всім, що ми українці, бо це треба показувати, а не ховати. Я горда, що я українка. Мені не страшно, я йду з піднятою головою у своїй вишиванці".
Олена Дуб: наші вишиванки подобаються людям у світі
Олена з Києва, зараз вона в Польщі. Розповідає, що спочатку поїхала майже без речей, мала тільки базові. Уже згодом подруга змогла передати Олені речі і вишиванку:
"Я їхала як всі – брала з собою одну валізку в основному зимових речей на деякий час. Потім випала можливість і подруга передала мені мої речі, я попросила обов’язково покласти туди вишиванку.
Я дуже люблю цю вишиванку, попри те, що вона не автентична, а куплена в магазині. Це машинна вишивка, але вона дуже гарна, завжди її одягаю на свята, або коли потрібно ідентифікувати себе як українку.
У моєї вишиванки дуже цікава історія, тому вона мені дорога. Я журналістка і редакторка соцмереж, ще кілька років тому працювала у виданні "Крим.Реалії", це проєкт Радіо Свобода.
Я була дуже занурена в кримську тематику, хоч родом не звідти. Доля до мене притягувала все кримське. Якось я поїхала у відрядження до Івано-Франківська і гуляла магазинами, зайшла в крамницю з вишиванками. Вибрала вишиванку для себе і в нас зав'язалася розмова з продавчинею.
Виявляється, жінка, яка продавала ці вишиванки, родом з Криму, вона переїхала сюди після анексії півострова. А я працювала з кримською тематикою і для мене в той момент вишиванка зарядилася особливим сенсом. Продавчиня виявилась іще й читачкою "Крим.Реалії" (власне де я й працювала)
Незважаючи на те, що вона не старовинна, не автентична, не дизайнерська, для мене вона вже в той момент розпочала свій відлік автентичності. Бо кожна старовинна вишиванка колись починала свій відлік.
Цю вишиванку я завжди вожу з собою за кордон. Наприклад, одного разу зустрічала Великдень у Вільнюсі і для мене було чудом мати її там з собою і одягнути. Це такий момент ідентифікації. Я її стараюсь брати всюди, куди їду. Наші вишиванки подобаються людям у світі, вони викликають захоплення.
Всюди, де я працювала, у всіх редакціях ми відзначали день вишиванки, робили красиві фотографії, це підіймало настрій. Зараз це буде теж свого роду підняття духу. Я все таки не вдома, я в гостях в іншій країні, яка нас прихистила, тому це буде таким гачечком, приємним моментом єднання з Україною.
Тут ще не було нагоди одягнути вишиванку, але вже знайшла, що буде День вишиванки в Кракові. У той день хочу пройтися вулицями міста у вишиванці".
Ольга Завойко: вишиванка – це наш сімейний скарб
Ольга Завойко зараз в Кракові, вона з трьома дітьми поїхала зі Львова на другий день війни і зараз живе у друзів. Каже, що знала про те, що поїде ще до початку війни, адже обговорювала цю тему з чоловіком. Таке рішення прийняла ще й тому, що має свою сімейну історію: частину родини, яка не виїхала за кордон під час окупації Львова радянською армією у 1939 році, відправили до Сибіру. Не всі повернулися звідти додому:
"У нас були валізи і коробки, які ми періодично допаковували на випадок, якщо треба буде виїжджати. Я маю з собою старі фотографії, дитина взяла з собою кубки з карате і медалі. Це речі, які нам близькі не тільки як матеріальні цінності. Тому взяла і вишиванки, і свої футболки з Тризубом та Шевченком. Це речі, які мені дорогі і які можуть показати мою ідентичність, показати мою позицію в світі і послужити якимось маяком для інших.
У мене дві вишиванки. Одну вишила моя свекруха, я її дуже ціную, це наш сімейний скарб, який будемо передавати від мене до доньки і далі. Вона квітчаста, яскрава і без орнаменту, це більше такий літній варіант.
Я дуже люблю свою свекруху, вона така відкрита, дуже проста жінка, яка не має університетської освіти, але її життєвій мудрості можна позаздрити.
Мені дуже важливі подаровані кимось речі, вони мають історію цієї людини. Вишиванка важливіша за інші подаровані речі, тому що вона несе в собі елемент самоідентифікації і національного коду. Речі, зроблені кимось з любов'ю, особливі. Ти може коли їх одягаєш, не відчуєш якоїсь енергії, але ти знаєш їх історію, тому їх так приємно одягати.
Друга вишиванка куплена у Львові, я її люблю і моя донька теж, ми носимо її по черзі. Вона має багату чорно-червону вишивку.
До того, що вишиванка є моїм приводом ідентичності, більше спричинилося моє оточення. У моїй родині не було культу вишиванки, в зв'язку з тим, що сім'я пережила репресії, вони більше боялися. Я не пригадую свою бабцю чи тітку в вишиванці. Зараз ми одягаємо вишиванки на всі свята. У Кракові вишиванку ще не одягала, але носила футболки з Тризубом та Шевченком".
Альона Захарова: я купила вишиванку, коли почалася війна
Альона Захарова родом з Дніпра, але більшу частину свого життя прожила на узбережжі Азовського моря у Приморську, яке зараз окуповане. Дівчина навчалася і працює у Львові, тому була в місті на момент полномасштабного вторгнення.
Альона поїхала до мами і сестри, які вже довгий час живуть у польському Вроцлаві. Дівчина каже, що коли складала валізу, одразу поклала найважливіше – український прапор та вишиванку:
"Коли я переїхала до Львова і влаштувалась тут на роботу, одразу ж звернула увагу як щороку у День вишиванки наш офіс перетворювався на щось дивовижне. Усі, абсолютно всі колеги приходили у вишитих сорочках. Я, яка за все своє життя не мала жодної вишиванки, була в захваті. По-доброму я заздрила тим, хто зберіг вишиванку, яку зробила власноруч ще прабабця. Сама ж похвалитися такою особливою вишиванкою, на жаль, не могла.
Однак вже тоді думала, що хочу мати свою вишиванку. Це було 3 роки тому, потім почалася пандемія, в офіс ми ходили рідко, завжди були більш нагальні витрати та інші потреби і я думала, що куплю її колись потім. Це "колись" перетворилося на "зараз", коли почалася війна.
Приблизно за 3-4 дні після початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що мені конче треба вишиванку, немає часу відкладати. Я повинна мати вишиту сорочку, яка ідентифікує мене через минуле і дає надію на майбутнє.
Перед тим, як купувати вишиванку, я почитала значення візерунків, орнаментів та кольорів. У магазині побачила білу сорочку із зеленою вишивкою. Вона була особлива. Такого ж ніжно-зеленого кольору, як трава в променях вечірнього сонця. Вона ідеально пасувала до моїх зелених очей, тож я без роздумів її купила. Пообіцяла собі одягти, коли ми переможемо.
Коли їхала до Польщі, планувала потрапити бодай на один мітинг на підтримку України, тому взяла вишиванку. Вона найкраще могла б ідентифікувати мене в Польщі.
На мітинг я таки потрапила, прапор знадобився моїй мамі, яка ще не має вишиванки, але ми це виправимо, як тільки вона приїде до Львова. У вишиванці я відчуваю себе по-особливому. Для мене вона означає набагато більше, ніж просто сорочка. І хоча вона не вишита бабусею чи мамою, я знаю, що вона єднає мене з моїми предками".
3020
