Редакція Евакуація.City поспілкувалась з людьми, які назавжди втратили свій дім.
Було 3 завдання: евакуювати людей, довести гуманітарку, вижити
Володимир Гусак живе в Ірпені з 2013 року, сам родом з Чорнобаївки. Від 2017 року він голова ОСББ одного з місцевих будинків. 5 березня 2022 року російський снаряд поцілив у їхній будинок та повністю його пошкодив, спаливши 12 квартир. Зараз будинок абсолютно не придатний для життя .
Далі пряма мова героя…
24 лютого, я дуже погано спав. Прокинувся десь близько о 5 ранку, хоч раніше так не міг. Мені було чомусь не добре на душі, я крутився в ліжку і вже не міг не заснути. І коли я почув шум і як летить літак прямо над моє хатою, то зрозумів, що почалась війна.
Мене, як голову ОСББ, зразу почали питати в чаті, що і як робити. Я зв’язався з депутатом Тарасом В’язовченком, помічником якого працюю, і після екстреного засідання, було вирішено, що необхідно евакуювати людей, щоб зберегти їхні життя та не заважати працювати ЗСУ. Бо якщо росіянам без різниці де стріляти, то наші не будуть, знаючи, що можуть попасти в цивільних людей.
Багато людей це зрозуміли і виїжджали, хтось говорив, що немає куди і до кого їхати. Були випадки, що люди нас знаходили самі, записували голосові, знімали відео звернення до своїх родичів, щоб тільки ті виїхали. Наприклад, "мама, я тебе чекаю, тебе заберуть і вивезуть до Києва", або "тьотя Валя я вас чекаю, це ваша племінниця далека".
5 березня в моєму будинку залишилось 7 людей, які таки вирішили залишитись. Десь о 15 годині до мене зателефонував сусід і розказав, що снаряд влучив у наш будинок. Я якраз був на евакуації людей біля Романівського мосту, коли це сталось. Цих 7 людей врятувались і пішли в інший будинок жити, а наш будинок згорів. Спочатку дах, потім стіни… Я вже цього дня не зміг повернутись в Ірпінь, нас з Тарасом, не пустили українські військові, місто зайшли російські солдати.
У моїй квартирі постраждали комунікації, вікна вибиті. Таких квартир дуже багато, лише на п'ятому поверсі 8 квартир, які вщент згоріли. Загалом 12 квартир знищено повністю, а в усіх інших немає комунікації.
Я не знаю, як ми будемо це відбудовувати. Приходили комісії, пишуть акт пошкоджених приміщень. Далі ми плануємо звертатись до професіоналів, які можуть запропонувати нам проєкт відбудови та порахувати кошторис на це, будемо вирішувати, що робити. Я дуже сподіваюсь на підтримку своїх мешканців, що ми своїми силами з цим справимось. Бо чекати поки держава це зробить не варіант, це може затягнутись. Про те, як збирається відновлювати житло держава – читайте тут.
Я тиждень возив людей і бачив будинки, які згоріли вщент, бачив вже вбитих людей на вулиці. Моя реальністю усвідомлювалась не так, як у звичайної людини.
У будинку жила одна бабуся, її ніхто ніде не забрав, і коли була пожежа вона разом з іншими пішла в інший будинок, а потім повернулась в наш. І я думаю від побаченого в неї просто серце не витримало і вона померла. Волонтери казали, що тіло було не понівечене, тому це була своя смерть. Сусіди носили їй їсти, і ось одного разу просто знайшли її мертвою в своїй квартирі.
Зліва депутат Тарас В'язовченко, Свист Андрій, нейрохірург, якого чоловіки привезли рятувати людей до Бучі; праворуч Гусак Володимир.
Зараз будинок не придатний для життя взагалі: немає даху, комунікацій до цокольного поверху, немає води, електрики, тому фізично неможливо там жити. Деякі мешканці повертаються, щоб забрати речі з будинку, які вціліли і їдуть назад кудись. А я зараз мешкаю в Ірпені в своїх друзів і далі продовжую волонтерити.
Ще до того, як російські війська зайшли в наше місто, ми активно волонтерили, допомагаючи з евакуацією. Одного разу, ми їдемо, а на зустріч нам йде жінка з двома дівчатами. Ми підвезли їх до мосту і ця жінка простягає мені 20 грн і каже: "хлопці тримайте, хоч щось, щоб вам було". І я розумію, що вона можливо віддає останні 20 грн, але вона наполягла і я мусив їх взяти. Ті 20 грн я возив зі собою ще дуже довго...
Життя в місті було складним. Собаки, яких залишили, просто від голоду робились дикими і їли тіла вбитих людей, що лежали на вулиці. Тому я, коли повернувся, не тільки займався різною гуманітарною допомогою для людей, але й нам привозили багато корму для собак, щоб тварини мали їжу.
А проблему з будинком, будемо вирішувати спільно. ОСББ це один великий механізм, де кожен мешканець важливий і працювати він може лише разом. Тому чекаємо поки нам порахують кошторис на відновлення будинку і будемо планувати, що робити і як.
Я розуміла, якщо не зараз, то вже ніколи не виїду
Юлії Машута редакторка, журналістка, працює з технічною частиною сайтів. Жінка з неповнолітньою дочкою переїхала у Львівську область з Сєвєродонецька, Луганська область.
Далі пряма мова героїні…
Зранку 24 лютого мене телефоном розбудив син. Напередодні ввечері, ми з ним говорили, що можливо буде війна, тому в принципі я була готова до цього, і зразу почала складати речі. Це вже моя друга евакуація.
Перший раз ми їхали в 2014 році з Лисичанська, тоді я взяла лише дві валізи, двох дітей і ми поїхали. Десь місяців 4 жили в Кременчуці.
Цього разу ми вирішили підготуватись. Хотіли взяти більше речей, бо розуміли, що вже можемо не повернутись, враховуючи, що воєнні дії почались по всій території України. Я залила повний бак бензину; зняла всю готівку з карток; завантажили пів машини речей і ми виїхали в напрямку Кіровоградської області. З Сєвєродонецька ми доїхали лише до Рубіжного, і там зламалася машина. Довелося викликати евакуатор, коштувало це так, як виїхати до Дніпра.
Довезли машину назад в Сєвєродонецьк, залишили на стоянці і пішли додому думати, що робити далі. Тому що ніякого транспорту не було. Початок війни був найважчим у нашій області, бо з нашої сторони почався сильний наступ. Все зупинилось. Люди ніде не хотіли їздити. За таксі, щоб доїхати до залізничного вокзалу брали, наприклад, тисячу грн. Я хотіла знайти машину, щоб вона довезла нас до Лисичанська до батьків, але всі відмовляли. Я вийшла просто в місто і почала зупиняти всі мікроавтобуси.
16 лютого - День єдності в Сєвєродонецьку
Мені вдалось таки знайти мікроавтобус, який допоміг розвантажити машину і відвезти всі наші речі в Лисичанськ. Звідти ми вже взяли лише одну сумку з найнеобхіднішим, викликали таксі до вокзалу, а там вже поїхали евакуаційним поїздом до Львова. Їхали ми півтори доби.
Наше місто зараз дуже гаряча точка. Уже понад два місяці нас обстрілюють безперестанку.
Коли ми їхали вже на Західну Україну, то не знали, куди конкретно. Мені подзвонила моя колега, сказала, що є дача і ми можемо там пожити, тоді я зрозуміла, що ми їдемо до Львова і будемо там, і ми досі живемо тут, на цій дачі.
А мої батьки залишились у Лисичанську. Потім почали наш район обстрілювати, я кожного дня просила їх виїхати, доходило до істерик. Мамі 79 років, татові 72. Вони 2 тижні сиділи без води, світла, зв’язку, татові треба було десь ходити і шукати місце, щоб можна було телефон зарядити й подзвонити мені. Вони дуже не хотіли їхати, але, коли недалеко від них впав снаряд, в будинку вибили всі вікна, тоді вони вирішили евакуюватись. Жити в таких умовах не реально.
Що зараз в місті я не знаю. Викладають інколи фотографії з нашого району – чорні стіни від пожеж, зруйновані під'їзди. Коли дзвоню до когось знайомих, якщо виходить додзвонитись, то чутно лише вибухи. Пишуть, що в день більше десятка обстрілів. Зараз обстрілюється дорога, по якій йшла евакуація, тож є загроза блокади.
Будинок, в якому жила героїня
Наш дім в Сєвєродонецьку розташований в районі, який першим почали обстрілювати і постійно обстрілюють. Там нічого майже цілого не лишилось, багато хто втратив своє житло
Це як, коли ти ховаєш людину. Якщо ти не бачиш тіла, то ти ще не до кінця усвідомлюєш, що вона померла. У мене так з квартирою. Наживо, я не бачила, щоб вона згоріла, тому ще не до кінця в це вірю. У мене ні тоді, ні зараз немає за цим якихось почуттів.
Більше почуття з’являються до якихось дрібниць. Наприклад, коли ти хочеш приготувати щось смачне, а в тебе немає пічки, а вдома є добра.Чи бачиш тюльпани на столі і згадуєш, що вдома в тебе вони росли на дачі, а потім ти їх рвав і вони прикрашали твій дім. Коли тобі не вистачає свого ліжка, а дитині кімнати. Коли в будь-який момент, тобі можуть сказати, що пора їхати, а куди – ніхто не знає.
Ми живемо на дачі, 5 сімей у трьох кімнатах та цокольному приміщенні. У принципі, всі розмістились. Поки ми залишаємось у Львові, але ніде не відчуваємо себе в безпеці, бо є тривоги, обстріли. Звичайно, не так, як в Луганській області, там найбільше пекло, але російські ракети можуть попасти куди завгодно.
3020
