10 людей, що евакуювались за кордон, розповіли редакції Евакуація.City, за чим в Україні вони сумують найбільше.
Аглая Ногіна. Зі Львова до Німеччини
Понад усе я сумую за людьми. За можливістю так просто, без попередження, зайти в гості на келих вина та обійняти рідних. Так, це те, чого мені не вистачає найбільше. Ще сумую за вулицями, за можливістю їздити на скутері на схилах Києва.
Аглая Ногіна
Альона Мунтян, з Одеси до Фінляндії
Безумовно, ми дуже сумуємо за рідними, тому що всі вони залишились в Україні. Ще я особисто дуже сумую за нашою дачею – ми її купили в червні, на мій день народження. Це дуже затишне місце під Одесою, і неподалік є дивовижний вид на лиман. Я чекала на цю весну, хотіла посадити багато квітів. Взагалі не садівниця, але хотіла посадити тюльпанів, нарцисів – ми планували запрошувати влітку наших друзів на дачу. Хотіла робити там арт-терапевтичні ретрити, тому що займаюсь арт-терапією. Тому я дуже, дуже сумую за цим місцем.
Альона Мунтян на одеському лимані
Анастасія Лагер. З Києва на Фарерські острови
Я сумую за атмосферою, за колоритом. За вайбом українських вулиць. У жодній країні неможливо це знайти. У жодній країні, прогулявшись центром, ти не відчуєш того, що відчував в Україні.
Анастасія Лагер
Анастасія Солод. Зі Львова до Польщі
В Польщі я найбільше сумую за рідними, за друзями. А ще – за своєю рідною мовою і нормальним спілкуванням. Тому що все одно, коли ти спілкуєшся англійською, то відчуваєш певний дискомфорт. Також я сумую за нашими лікарями – тут, щоб потрапити до лікаря, потрібно доволі довго чекати. А також ціни за оплату відрізняються. І останнє, за чим я сумую – це за рідними місцями. Якимось такими вуличками, і можливо, кав’ярнями.
Анастасія Солод
Анастасія Хомич. З Хмельницького до Нідерландів
Напевне, окрім друзів і родини, за якими я дуже сумую і яких мені страшенно не вистачає, я часто подумки повертаюсь у свої улюблені українські міста. Пригадую те відчуття приналежності, нерозривного зв’язку з історією, з культурою. Це просто неможливо відчути в жодному іншому місті чи країні, якими прекрасними б вони не були.
Коли ти йдеш парком Шевченка в Хмельницькому, або площею Ринок у Львові, або милуєшся Софіївським собором у Києві – пригадуєш десятки історій, пов’язаних з цими місцями. І відчуваєш ту автентичність, українськість, яка завжди надає сил, завжди надихає. І найголовніше – яку ніхто і ніколи не зможе у нас забрати.
Анастасія Хомич
Анна Голуб. З Кривого Рогу до Швейцарії
Понад усе в Україні я сумую за своїми близькими.
Анна Голуб
Анна Таран. З Києва до Великобританії
Найбільше я сумую за відчуттям сім’ї. За тим, як мені вдома. Цього відчуття родини, повноцінності. Я сумую за тим, як чоловік грається з дівчатками, як їх обіймає, як їм добре разом. Як мені добре в сім’ї. Цього мені дуже не вистачає. За своєю родиною, за розмовами, за зустрічами. І не вистачає відчуття ось цього дому всередині.
Анна Таран
Василь Арович. Із Закарпаття до Німеччини
Взагалі, коли довго перебуваєш поза межами України, то починаєш сумувати за всім. За рідними, близькими, друзями, прогулянками по Києву, улюбленою роботою. Найголовніше – тут немає відчуття домівки, що є, звісно, в Україні. Я впевнений, що після повернення до України все не буде таким, як було раніше. Але все буде набагато крутіше. І Україна переможе.
Василь Арович
Марта Цимбала. Зі Львова до Італії
За чим я найбільше сумую в Україні? Дуже складно насправді обрати щось одне. Тому що сумую за рідними людьми, за рідними місцями, за рідними районами, за рідними куточками – і за всім-всім, що оточувало протягом багатьох років. Але найбільше, напевне, сумую, за українською культурою, яка відчувається за кілометр. Якоюсь такою колоритністю, яка по різних районах країни розкидана. Але вона така різноманітна, але така єдина. Взагалі сумую за Україною, тому що то є моє серденько. А я що? Всі знають – не можу жити без серденька.
Марта Цимбала
Надія Гук. З Калуша до Франції
Найбільше я сумую за обіймами своїх рідних і близьких. Тому що зараз я можу тільки сподіватись на те, що колись знову побачу їх наживо.
Надія Гук
3020
