Редакції "Евакуація.Сity" Альона розповіла про те, чи можливо знайти у Румунії житло та роботу, на який рівень цін варто очікувати та чого їй не вистачає у новому місті.
Далі пряма мова героїні...
Виїжджала однією з перших
Ще до початку війни я пообіцяла чоловікові, що буду у безпеці. Це було перше, що наштовхнуло на думки про евакуацію.
Другою і вирішальною причиною стало те, що перші хвилини війни я побачила на власні очі. Я жила у такому районі Одеси, куди досі регулярно "прилітає" – поруч розташовано багато стратегічно важливих будівель. Тож потрібно було виїжджати.
Як виявилося, я була однією з перших, хто поїхав. Мої родичі живуть у селі під Одесою, тож поїхала туди. Біля їхнього будинку дві військові частини, поки я доїхала – вони вже зібрали речі для евакуації. Ми швидко зібралися і поїхали в Ізмаїл до двоюрідного брата.
В Одесі Альона працювала гідом
Близько другої години по обіді ми дісталися Ізмаїла. А вже о третій брат сказав: "Їдемо в Румунію". Він рятував свою родину, свою маленьку дочку. Для безпечної евакуації потрібен був хтось більш спокійний. А я по-іншому реагувала, бо й не мало що втрачати. Речі це така дрібниця, насправді.
Від Ізмаїлу ми вирушили близько 16:00 і о 2:00 ночі дісталися до Тульчі. Ще година – і кордон з Румунією.
У моїй родині круто, що ми всі вміємо швидко ухвалювати рішення. Паніка брата спрацювала нам на користь – ми простояли на кордоні всього 9 годин. Це ніщо насправді. Люди, які виїхали з Одеси після обіду 24 лютого лише до Ізмаїлу діставалися близько 19-20 годин.
На кордонах їм доводилося стояти ще по 24-27 годин. Знаю це, бо після переїзду ми пішли волонтерити на кордоні – у ті дні потрібні були і руки, і мова, люди.
Нам пощастило, ми їхали машиною. Багато кому довелося діставатися кордону власним ходом, це був жах.
Мене здивувала племінниця – майже всю дорогу вона сиділа мовчки, хоча була невиспана, не плакала. Завжди балакуча, смішна, просто їхала мовчки. Вона відчувала нас.
Альона евакуювалася в Румунію
Дісталися країни вночі, з 24 на 25 лютого. Відтоді оселилися в невеликому містечку Галаці, де жили протягом місяця. Орендували житло, але господар, зрозумівши, що ми з України запропонував безкоштовне проживання. Через деякий час я перебралася до друзів в Бухарест.
У Галаці ти точно знаєш, що он Дунай, а за ним Україна. Ніхто не думав, що у сучасному світі війна буде тривати три місяці – ми думали це затягнеться на два-три дні, може тиждень.
Ми сміялися, що у разі перемоги зберемо речі на надувний матрац і будемо сплавлятися до України. Приходиш на набережну в Галаці, дивишся на ту сторону Дунаю і бачиш Україну. Не можна відірватися, це коріння, там дім.
Ми всі прив'язані до дому, але гіди, напевно, найбільше. Не знаю як це спрацьовує: всю ніч тобі сниться місто і війна, прокидаєшся о 5 ранку, а в твоєму місті повітряна тривога і ракети падають. Це працює чи не у всіх колег: такі ж відчуття у колег з Харкова, Полтави… У нас у всіх майже кровний зв'язок із своїми містами та своєю країною.
Як оформити тимчасовий захист та чи потрібно вчити румунську мову
Ми настільки не вірили, що ця війна надовго, що тимчасовий захист я отримала кілька днів тому.
Якщо потрібне працевлаштування чи банківський рахунок у місцевому банку потрібен INN. Щоб отримати тимчасовий прихисток у Генеральній імміграційній інспекції потрібно отримати талон з датою та часом – черга на цей талон може бути довгою, тому доведеться якийсь час постояти.
Потім у зазначений час підійти на реєстрацію – там вже черга невелика. Потрібно мати з собою український паспорт і свідоцтво про народження для дитини. Далі – заповнити анкету і зробити фото на документи.
Вам видадуть аркуш INN з вклеїним фото, на якому буде вказано:
- прізвище, ім'я;
- дата народження;
- номер закордонного паспорта ;
- номер INN.
Він видається на рік від початку повномасштабного вторгнення.
Кількість українців у Румунії постійно збільшується, особливо в Бухаресті. У центр допомоги українцям у перші місяці війни, казали, приходило 400-500 людей на день, то зараз – 900-1 200.
У Бухаресті можна оформити тимчасовий захист
Для спілкування вистачає англійської мови. У невеликих містах, як Галац, її знає трохи менше людей, у великих містах англійську знають і таксисти, і водії автобусів, продавці. Багато хто знає російську мову.
Українці потрапляють у мовне середовище. За якийсь час можна вивчити як вітатися, прощатися, дякувати – навіть придбати квиток на автобус я вже можу румунською.
Румунська дуже схожа на італійську чи французьку, тож якщо ви знаєте хоч трохи ці мови, то порозумітися з місцевими точно вдасться.
Був момент, коли житло в Галаці закінчилося
Поки ми їхали, батько брата знайшов свого однокласника чи одногрупника, який живе в Румунії вже довгий час. Той знайшов ще знайомих, які знайшли квартиру. Сказали, що нам дуже пощастило. Галац тоді став базовим табором для українців в Румунії, особливо для одеситів.
Коли ми самі знайшли житло – почали допомагати іншим евакуйованим облаштуватися. Був момент, коли в невеликому Галаці буквально закінчилося усе житло. Дійсно все. Усе, що можна було орендувати чи зайняти, від підвалів до дахів, зайняли українці. Здебільшого безкоштовно.
Навіть зараз все ще можна знайти безкоштовні варіанти поселення. Румуни роблять щось неймовірне. Вони допомагають і допомагали. Ми це бачимо щодня.
На залізничному вокзалі Бухаресту обладнані кімнати та намети для тих, хто потребує безкоштовного житла. Уже тепло, тож ночувати в наметі комфортно.
У Румунії є безкоштовне та платне житло
Румунські родини пропонують безкоштовні кімнати, переважно у передмісті.
Оренда в різних містах коштує по різному. У Бухаресті можна знайти квартиру від 250 євро (близько 7 750 гривень). У Галаці теж ціни стартують від 250 євро, але верхня межа близько 500 (15 400 гривень). У Бухаресті визначеної верхньої межі У них є ресурс, схожий на Booking, але розрахований на довготривалу оренду – imobiliare.
Комунальні послуги на оренду житла для 5 людей коштуватимуть 200 доларів (5 900 гривень). Дуже дорогий газ, а опалення все на ньому. Водночас система "розумна": опалення приєднане до пристрою, який підтримує задану температуру. Якщо навколишнє середовище дозволяє підтримувати її без опалення, то система вимикається чи працює не на повну потужність.
Житла в Одесі у мене більше немає – я орендувала квартиру, тож власниця знайшла інших мешканців. Вони шукали квартиру на час війни, власниця пропонувала повернутися після перемоги. Але я не знаю як буде далі, куди ми поїдемо. Точно повернемося в Україну, але чи в Одесу поки не знаємо.
Мої речі збирали мої друзі без мене. Перевезли їх до порожньої квартири подруги, яка ще до війни переїхала в Польщу.
Я не жалію через цю ситуацію і не звинувачую господарів орендованого помешкання. Розумію, що це житло зараз комусь більш потрібне ніж мені.
Деякі діти пів року не були у школі
У Румунії пропонують різну роботу для українців. Найчастіше в мережах готелів: не лише прибиральницями, потрібні, наприклад, люди на рецепцію, які знають мови.
Я не можу працювати тут гідом лише тому, що не знаю румунської мови. Потрібно пройти ліцензування і cкласти екзамен, зокрема з румунської. Україно- і російськомовних гідів тут дуже мало. Не було б проблеми щодо того, щоб працювати, якби не мовний екзамен.
Робота мене відшукала, коли була потрібна. Колись я працювала вчителькою в школі. Я викладаю економіку та географію, можу викладати математику. Коли в Румунії почали відкривати українськомовні школи, я потрапила в одну з них. Вона не зовсім підійшла мені: діти були зовсім маленькими, навчання більше схоже на дитячий табір. Я не відчула, що зможу бути для них корисною.
Альона працює в Бухаресті
Через тиждень мені знову зателефонували з іншої школи. Номер телефону я залишала в одній з анкет одразу після евакуації. Розповіли, що це замкнене коло: якщо немає вчителів неможливо набрати дітей старшої школи, якщо немає дітей – не потрібні вчителі.
Запропонували викладати в четвертому класі та бути класною керівницею. Це вже не зовсім маленькі діти. І справді, вони дуже подорослішали за цей час. Ця школа працює вже 2 місяці за українською програмою. Діти, які евакуювалися раніше, закінчать навчальний рік у кінці травня.
З тими дітьми, які приєдналися до навчання пізніше, ми вчимося за українською програмою лютого. Працюватимемо впродовж всього літа. У класі є хлопчик з Харкова, який пів року не був у школі. Спочатку – через карантин, потім через війну.
Діти справді чудові. Частина дітей класно працює з мовами, частина – з математикою. Вони налаштовані на навчання, займалися весь цей час за змогою.
Увімкнулися на четвертий день. Спочатку їм було незрозуміло, що від них вимагають, що писати і вчити. Але поступово всі почали активно працювати.
Діти навчаються в другу зміну, у першу – румунські школярі. Можливо, дітей переведуть влітку на ранкове навчання.
В українських дітей є право на вступ в румунські школи. Там викладають румунською, тому для наших дітей вже через деякий запровадять курси румунської мови.
Який рівень життя в Румунії
У Румунії дорого, подекуди дорожче ніж в нас. Продуктову корзину можна купувати за ті ж гроші: якісь продукти дорожчі, якісь – дешевші.
Я сміялася, що вже орієнтуюся в місцевих цінах і навіть бачу інфляцію. За останні два місяці тут відбулося подорожчання, це вже видно по базових продуктах:
- десяток яєць коштує від 7 до 10 леїв (45 – 60 гривень);
- молочні продукти, йогурти – дешевші ніж в Україні;
- фрукти – дешевші, полуниця зараз коштує 90 гривень.
Дуже дорога побутова хімія. Наприклад, дезодоранти, засоби жіночої гігієни та пральні порошки вдвічі дорожчі. Побутову хімію можна взяти в Центрах допомоги для українців один раз на 10 днів. Вибору, що взяти не буде, але товари нададуть безкоштовно. Також там можна взяти базові продукти.
Цим забезпечують румуни, або приватні особи, або місцеві організації.
Румуни допомагають українцям
Рівень життя трохи інший. Середня зарплата така сама як в Україні, а ціни вищі. Одноразовий проїзд коштує 3 леї (близько 20 гривень).
Є можливість, звісно, купувати проїзний 80 леїв (500 гривень) на наземний транспорт, 140 леїв (880 гривень) наземний транспорт і метро.
Трамваї дуже швидкі, облаштовані відбійниками, тож не можуть пошкодити машинам. У деяких місцях, звісно, їздять старенькі трамваї, по центральній частині дороги.
Тепер мені здається, що в Одесі проблем із заторами та паркінгом взагалі немає, після того, що я побачила в Румунії.
Зателефонував знайомий, з яким не бачилися з університету
Волонтерство мене знайшло як і робота, випадково, коли було дуже потрібним. Зателефонував знайомий, з яким не бачилися 11 років, з університету. Спитав чи є шанс, дещо дістати. Я подивилася у місцевих магазинах – немає. Далі говорила з іншим другом, випадково згадала у розмові про цю потребу. І так через знайомих знайомих вдалося дістати те, що треба.
Така ж історія повторилася потім і з медичним обладнанням, теж знайшли через контакти знайомих. Перевантажити вантажі я сама не можу, шукала для цього чоловіків, але організувати логістику можу.
Альона намагається допомагати
З подружкою, яка зараз живе в Афінах, ми знаходили житло тимчасово переміщеним на території України. Я не волонтерка в звичному розумінні цього слова. Мені ще далеко до Тудой-Сюдой, інших волонтерів. Все ж корисні дрібнички намагаюся робити.
Спланувала курси для гідів, які хотіли б вчитися – частину грошей відправлю на ЗСУ.
Те, що ви поїхали – допомога, бо не треба про вас хвилюватися
Мені сказали знайомі хлопці, які служать в ЗСУ: те, що ви поїхали вже допомога. Не лише інформаційна, а й передусім через те, що не потрібно хвилюватися за вас. Їх рятує, що ми можемо будувати плани, думати про майбутнє.
Це договір з совістю, що я маю щось робити. Робота з дітьми не волонтерська, ще не отримувала зарплату і не знаю якою вона буде. Кажуть, податки дуже високі, тож люди отримують іншу суму ніж та, яка озвучується.
Мабуть, якщо б це була волонтерська робота, я б допомагала далі. Дітям треба спілкуватися, їм потрібні звичні дії та речі, щоб почуватися в безпеці. Для когось – це ведмедик, для когось – школа, куди щоранку потрібно прокидатися.
Такі звичні дії і мені дають змогу почуватися краще. З одного боку я нібито щаслива – тут нормальне життя, воно триває. Все ж постійно в телефоні повітряні тривоги в рідному місті.
Я не могла включитися в повноцінне життя, поки не отримала роботу з дітьми. За відчуттями лютий за вікном, не можна це пояснити, хоч спека. Рятуюся звичними речами, як і ми всі.
Альона сумує за рідними та друзями
З фізичних речей у мене є все. Базові речі, які мені потрібні я привезла. Мені передавали літнє взуття, ліки, інші дрібнички. Наприклад, іграшкового ведмедика, якого подарували, коли я хворіла на коронавірус.
Не вистачає друзів. Я зрозуміла подругу, яка давно переїхала в іншу країну і не хотіла нових друзів, бо сумувала за тими, які залишилися в Україні.
Як людині, яка постійно гуляє, мені не вистачає міста, енергетики Одеси. Тут кожна квітуча акація і каштани – це маленьке свято. Щоразу згадую, що на Соборці (головна з площ Одеси – ред.) вони будуть квітнути зараз. Це символ травня, початку сезону роботи гідів.
Квітне акація – я знаю як зараз пахне Приморський бульвар. Пасха – це час, коли працюєш як останній безбожник, бо до Одеси приїжджають перші туристи. Ти вперше виходиш на вулицю, коли всі гіди виходять. Ви обійматеся, вітаєтеся – це неймовірні емоції.
Мені не вистачає людей, родини, чоловіка. Мені байдуже на одяг – третину одягу під час переїзду віддали на гуманітарну допомогу. Але життя без взуття і книжок, я не уявляю себе. Багато ходжу, тому кожна пара взуття – це дитина, яку підбираєш під травмовану ногу. Книги – це моя робота. Звичні речі, яких не вистачає.
Коли ти емігрант, то вибір робиш сам, але зовсім інше – коли за тебе цей вибір зробив несповна розуму дядько.
3384
