За даними Штабу національної безпеки Ізраїлю з України сюди прибуло близько 15 тисяч людей. Серед них є й ті, хто виїхав з окупованих територій України.
Редакція Евакуація.City розповідає історію евакуації та адаптації в Ізраїлі українки Вікторії, яка разом з 7-річним сином рятувалася з окупованого в перші дні війни селищі під Мелітополем Запорізької області.
Вікторія до війни
Початок війни
Вікторія жила і працювала у невеличкому селищі неподалік Мелітополя у бік Криму. З перших днів війни цей район опинився в окупації. Жінка пройшла довгий і складний шлях, перш ніж опинилася у безпеці. Допомоги не було від кого чекати, оскільки вона сама виховує 7-річного сина. Тривога за його майбутнє й привела Вікторію в Ізраїль.
"24 лютого я прокинулася від різкого грюкоту балконних дверей. На годиннику було пів шостої ранку. Спочатку не надала цьому значення, почала збиратися на роботу. Через певний час знову почула чи то стукіт, чи то грюкіт. Я пішла шукати вдома протяг. Я подумати не могла, що це вибухи. Після четвертого разу ми з сином сильно злякалися, затремтів балкон", – згадує початок війни Вікторія.
Вікторія на роботі до війни
У цей час вона продовжувала збиратися на роботу, а син у школу. Коли вже виходили з дому Вікторії зателефонувала колега, яка повідомила про початок війни і сказала залишатися вдома. Відійшовши від першого шоку, жінка прийняла рішення їхати в село до батьків, адже іншої підтримки не мала.
З собою взяли рюкзак з речами і документами і вирушили в дорогу. Навколо вже гуркотіло на повну міць, громадський транспорт скасували, пропав зв'язок, по місту бігали люди і в паніці скуповували усе з полиць магазинів. Дивом Вікторія дісталася батьків, а вже за 2 години вулицями села пройшлася російська військова техніка. Чотири дні вони провели в підвалі через сильні обстріли.
"У підвалі було дуже страшно, в першу чергу від безсилля, того, що ми нічого не можемо зробити, припинити це жахіття, захистити наш рідний дім. На п'ятий день обстріли припинилися, російські війська перемістилися ближче до Мелітополя, ми змогли видихнути", – розповідає Вікторія.
Оскільки продукти з магазинів зникли у перші дні війни, потрібно було подбати про провізію. Велосипедом жінка з'їздила додому і привезла усе, що в неї було. Дорогою назад вона потрапила під обстріл. За іронією долі вони застали Вікторію біля меморіалу пам'яті загиблим у Другій світовій війні. Перед очима жінки була сюрреалістична картина: залізний солдат, за спиною якого зривалися снаряди.
Життя в окупації
Почалося життя в окупації. Відновив роботу громадський транспорт, відновило роботу й комунальне підприємство, де працювала Вікторія. Вона збиралася повертатися до роботи, однак плани змінила зустріч з подругою. Жінка поділилася планами виїхати на підконтрольну Україні територію.
"На початку війни я отримала звістку від хресного сина, який вже давно живе в Ізраїлі. Він покликав нас до себе, сказав, що влада країни дала згоду на в'їзд українців під опіку громадян Ізраїлю. Я зрозуміла, що це мій порятунок", – каже Вікторія.
Вона вирішила виїжджати з Мелітополя разом з сестрою і подругою, щоб було менш страшно. Був кінець березня, не було жодних евакуаційних коридорів. Людей, які їхали на свій страх і ризик обстрілювали, відбирали машини, гроші, телефони. Попри це, Вікторія все ж наважилася їхати.
На свободу у закритій фурі
Виїхати вдалося з четвертої спроби. Спочатку жінка збиралася їхати з приватними перевізниками, які брали за послуги по 160 доларів з людини. Але нічого не вийшло, колону перед ними не пропустили. Більше того, росіяни забрали кудись водіїв автобусів.
Пізніше з'явилися зелені коридори, але Вікторія втратила зв'язок з подругою: не працювали українські мобільні оператори, зник інтернет. Вікторії вдалося записатися на другий гуманітарний конвой, у списку вона була 256. Але замість заявлених 13 автобусів приїхало лише 4. Вмісти усіх охочих, а їх було у списку близько двох тисяч, було не реально.
Ті, хто не отримав місце в автобусі, кинулися до приватників, однак організатори не давали жодних гарантій безпеки тим, хто рушить своїм ходом.
"Ми знайшли приватну машину і збиралися їхати на свій страх і ризик. Сестра побігла взнавати, коли вирушить колона. Соціальні працівники запропонували людям, які не помістилися в автобуси, їхати у фурах. І ми пішли туди. В одну фуру набилося близько сотні людей: жінки, діти, лежачі, тварини... Їхали в нікуди, сидячи на брудній підлозі, притиснувшись одне до одного. Я почувала себе невільницею на трюмі корабля", – розповідає Вікторія.
По дорозі з Мелітополя до Запоріжжя гуманітарний конвой перетнув дев'ять блокпостів – шість ворожих і три українських. Людей, які їхали у фурах, не перевіряли. Вікторія підозрює, що їхній вигляд просто шокував окупантів. Росіяни дивилися лише документи, речі не переглядали. А от тих, хто їхав автобусами, перевіряли дуже ретельно.
Дорога, яка в мирний час займала максимум 1,5 години, розтягнулася на цілий день. Люди їхали у повній темряві, розмовляти і включати телефон не дозволяли у цілях безпеки. Діти такі умови перенесли дуже складно, її син довго приходив у себе. На території підконтрольній Україні ситуація покращилася. Вікторія каже, що навіть дихати стало легше, з'явилися сили.
У Запоріжжі людей розмістили на ніч у місцевому дитячому садку. На ранок Вікторію і її сина чекало ще одне випробовування – страшна тиснява на залізничному вокзалі. Усі хотіли потрапити на евакуаційний поїзд до Львова.
По дорозі у Польщі
Вікторія згадує, що боялася впасти. Був високий ризик, що натовп людей просто затопче... У поїзді їй з сином дісталася верхня полиця. Добу потяг "крався" до Львова, увесь шлях супроводжували обстріли та повітряні тривоги. В дорозі Вікторії остаточно покинули сили, тож штурмувати потяг в Польщу вона не стала. Жінка скористалася послугами приватних перевізників, на той час вже прийшли гроші з єПідтримки.
"У Варшаві ми сіли на рейс до Ізраїлю. Весь час я молилася. В аеропорту нас зустріли друзі. Отямилася я лише через тиждень. Спочатку ми жили у хресного батька мого сина, але він не міг допомагати нам довго. Тож я попросила підтримку в одній з ізраїльських груп у соцмережах", – ділиться українка.
Вікторія з сином через тиждень після приїзду в Ізраїль
Допомога Ізраїлю
Волонтери знайшли для Вікторії житло у Хайфі. Це готель з дворазовим харчуванням, все оплачують благодійники. Син Вікторії отримав можливість відвідувати місцеву школу. Соціальних виплат немає, оскільки країна не приймає біженців. Вікторія приїхала як туристка.
"Тепер мій син нарешті ходить до школи і там дуже подобається. Українським дітям три рази на тиждень викладають іврит, аби вони швидше адаптувалися. Нам дуже допомагають, за що я щиро вдячна. В Ізраїлі багато добрих людей", – каже жінка.
Ізраїль гостинно приймає українців
Один з місцевих спортивних магазинів надав дві пари кросівок для сина Вікторії, аби хлопчик міг займатися на уроках фізкультури. Представник магазину спеціально привіз взуття з сусіднього міста й особисто передав у руки. Фірмові футболки з логотипом школи замовила волонтерка.
Жінка готова почати життя заново
Наразі Вікторія підпрацьовує, прибираючи житло та готуючи для місцевих. З 1 червня Ізраїль офіційно дозволить працювати українцям, які прибули рятуючись від війни. Жінка сподівається затриматися в країні чим по довше. Поки місцева влада продовжила термін перебування евакуйованих українців до кінця червня.
"Я все частіше думаю, що Ізраїль стає моїм другим домом. В квітні я тут відзначала свій день народження, як нове народження після жахіть окупації. Сподіваюся, що й син буде святкувати свій день народження у серпні в цій країні, яка там гарно нас прихистила. Тут ми у безпеці, нас підтримують, з'явилося багато нових друзів", – розповідає українка.
Вікторію тривожать думки про рідних, які залишилися в окупації. Кожного дня жінка отримує новини з дому і не завжди втішні: "Зараз їм можуть відключити воду через брак хлору. Ніхто не думає про людей", – резюмує вона.
П.с.
Коли стаття була готова до випуску, Вікторія написала, що обірвалася остання ниточка, яка пов'язувала її з колишнім життям: "З роботи мене звільнили, ніхто нікого чекати не збирається. І як на мене, то комусь, можливо, більше потрібна робота там, в окупації, у цей момент. Це була маленька ниточка, яка тримала мене там. Тепер я починаю життя з нуля".
Матеріал створено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Українського Жіночого
Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація
не завжди відображає погляди УЖФ.
3020
