Редакція Евакуація.City поспілкувалася з Олександром про життя в окупації, ризикований виїзд з міста та волонтерство на вільних територіях.
Життя до війни
Те, що Олександр Бондарчук зустрів окупацію у рідному місті – випадок, який визначив ковід. Свою сценічну кар’єру Олександр зробив у Харкові – 11 років співав у Харківському оперному театрі, у Харківській філармонії, в Органному залі. Після чого почав підкорювати світову аудиторію – підписав контракт з агентом та почав працювати у США та Європі. Однак через пандемію коронавірусу повернувся до рідного міста.
Мелітополь став одним з перших міст, захоплених росіянами
"У мене замерзли всі мої контракти. Я мав їхати на новий контракт, але через коронавірус все закрилось. Я залишився у Мелітополі, почав думати, як рухатись далі, зрозумів що треба щось робити. У Харків повертатись уже не дуже хотілось – встиг попрацювати сам на себе, відчути відповідальність за свою частину роботи, уже не хочеться з кимось працювати", – розповідає артист.
Тривалий час Олександр жив на працював у США
Отут знадобився досвід, отриманий на світових сценах.
"Мелітополь – це 125 тисяч населення. Але у місті не було жодного театру, навіть драматичного. У багатьох європейських країнах у містах, де населення ледь перевалює за 50 тисяч, є і оперний, і драматичний театр, величезний попит на мистецтво. Купити просто так квитки на виставу ввечері не можливо – їх розбирають заздалегідь. Цілком ймовірно, що у Мелітополі міг би бути такий ж попит на театри. Але через відсутність театрів перевірити це було неможливо", – каже Олександр.
Тож, аби змінити ситуацію, він заснував у місті театральну школу-студію Сantabile, яка почала змінювати культурне життя міста. На навчання брали всіх охочих. Віковий діапазон учнів складав від 4 до 60 років. Викладали повний спектр акторських навичок: академічний спів, акторську майстерність, сценмову, сценрух, хореографію.
Особливу увагу у студії Сantabile приділяли роботі з дітьми
У студії працювали практично без вихідних. Багато уваги приділяли роботі з молоддю, постійно оновлюючи список студій, на яких діти могли отримати нові цікаві знання. За два роки школа-студія стала настільки популярною, що запис до неї формували на 2,5 місяці вперед. Але всю цю роботу перекреслив прихід у місто російських окупантів.
Колони російських танків
24 лютого росіяни почали бомбити Мелітополь, ударили по аеродрому.
"Було дуже страшно. Ми поїхали у село під Мелітополь. Думали, там буде простіше. Але вже на наступний день через це село почали їхати колони російських танків", – розповідає Олександр.
Терпіти поведінку окупантів було вкрай складно:
Моментально все українське буквально зникло з вулиць, аж до поліцейських машин з українськими номерами. Все, де була українська символіка, відривалось, різалось, трощилось.
Окупанти доволі розкуто почувають у Мелітополі від початку окупації
"Ми були в окупації два тижні. Пощастило, що нас не помітили. Плюс, тоді ще в місті лишались українські військові, росіянам було не до нас. Потім зрозуміли, що немає сенсу сидіти і чекати, чи буде над нами якась розправа, чи не буде. Краще виїжджати. Коли просто сидиш і чекаєш, що буде далі – це дуже виснажує. А більше ти нічого не можеш зробити", – розповідає чоловік.
Попри вмовляння всіх знайомих не ризикувати та не їхати, бо у дорозі небезпечніше, ніж удома, Олександр з родиною вирішив виїжджати. З ними поїхали ще дві знайомих родини.
Виїзд з Мелітополя
"Проривались на свій страх і ризик три родини на чотирьох машинах. Їхали від Мелітополя до Запоріжжя. Там близько 130 кілометрів. Цей шлях зайняв півтори доби. Ночували просто в машинах у більш-менш безпечних місцях. Виїжджали у північному напрямку. Їхали селами, ближче до Маріуполя, якимись такими забутими, що я навіть не знав, що такі там є. Розуміли, що навколо багато російських блокпостів вже, тому усіма силами намагались оминати трасу Мелітополь-Запоріжжя, вона повністю прострілювалася", – згадує Олександр.
Однак постійно оминати трасу було неможливо. Тож біля Оріхового – десь за 60 кілометрів до Запоріжжя – їхня колона таки вивернула на трасу.
"Коли ми виїхали, стало ясно, що ми або прорвемось, або нам повний капець. Уся дорога була в мінах. Вони були просто скрізь розкидані. Було видно, що не наші, точно. По обидва боки від дороги, метрах в 350 від нас – позиції росіян на пригорках. Всі поля там – усіяні вирвами. Коли ми це побачили, зрозуміли, що потрібно тиснути на газ і молитись. Ми так і зробили", – розповідає він.
Олександр головною причиною евакуації називає неготовність жити далі на умовах окупантів
У цей момент по машинах відкрили вогонь з РПГ. Те, що колона була завішана білою тканиною, окупантів не зупинило.
"Один вибух був біля нас, можливо метрів за 10 від наших машин. Мене хвилею підкинуло вперед. Добре, що не на міну. Останню четверту машину дуже посікло осколками. Пошкодило задню частину. При цьому зупинятись не можна було – нас би просто розстріляли. Тому ми просто їхали і молились. Уже, коли ми в’їхали на підконтрольну Україні територію, перепакували речі на три машини – оту пошкоджену просто лишили. Просто диво, що ми доїхали", – каже Олександр.
За його словами, коли вже у Запоріжжі він побачив українську машину поліції, відчув полегшення, якого не відчував ніколи в житті.
Зараз цей маршрут є небезпечнішим для евакуації – артдуелі в районі Оріхового дуже потужні. Втім, запорізький напрямок лишається чи не єдиною можливістю для евакуації. Міський голова Мелітополя Іван Федоров у коментарях ЗМІ уже пояснював, що росіяни не дають евакуювати людей. Остання погоджена евакуація була 8 квітня. Зараз централізованого графіку евакуацій немає. Єдина можливість: виїхати приватним авто. Однак наперед спланувати маршрут неможливо – через те, що лінія бойових дій кожного дня змінюється, логістику потрібно будувати у момент виїзду.
Центр прийому переміщених осіб запрацював на вулиці Рекордна, 41 (приміщення "Запорізького державного цирку"). Тут необхідно пройти реєстрацію.
Крім того, у Запорізькій області працює гаряча лінія для людей, які переміщуються з зони бойових дій, де можна отримати інформацію щодо тимчасового розміщення у Запоріжжі та скоординувати маршрут евакуації:
- +38 066 926 50 97,
- +38 068 297 01 18,
- +38 061 787 94 75.
Від початку березня Запорізька обласна військова адміністрація відкрила Центр прийому переміщених осіб у місті Запоріжжя. Тут можна отримати першу необхідну допомогу та скоординувати подальші дії.
Що відбувається в Мелітополі
Олександр розповідає, що досі підтримує стосунки з друзями з окупованого міста. За його словами, більшість людей там з проукраїнською позицією. Це підтверджують й дії місцевих партизанів. Мелітополь, за даними Інституту вивчення війни, є районом, де потужний партизанський рух триває щонайменше з середини березня.
За інформацією Управління військової розвідки України та Запорізької ОВА, місцеві партизани під час нічного патрулювання знищили понад 100 російських солдатів, включаючи "військовослужбовців високого рангу".
Крім того, вони регулярно проводять акції, спрямовані на зрив поставок зброї та боєприпасів до тимчасово захоплених росіянами територій – то спустять з рейок російський бронепотяг, то підірвуть міст, яким доставляли припаси для російської армії.
При цьому, як наголошує Олександр, зараз тим, хто противиться окупації у місті вкрай складно. Росіяни, намагаючись придушити спротив містян, обшукують будинки та затримують людей – часто навмання.
"У Мелітополі є певна категорія людей, яка потроху починає співпрацювати з росіянами. Їх дуже небагато. Але вони є. Вони здають тих, хто не хоче жити в "русском мире". Росіяни поводяться доволі нахабно та розкуто. При цьому вони постійно проводять якісь дрібні мародерські акції по всьому місті: крадуть гроші, побутові речі, цінності", – розповідає Олександр.
Села навколо Мелітополя перевернуті всі, віджимали та вивозили все аж до сільськогосподарської техніки.
У його студію також заходили, але нічого не взяли: "Піаніно їм не потрібне було, музичні інструменти чи шнури від мікрофонів – також. Ювелірних прикрас чи готівки у нас не було".
Попри шалений тиск окупантів, місто продовжує чинити спротив усіма можливими способами
Зараз зв’язку з містом практично немає. Мобільні оператори майже не працюють.
"Росіяни для того, щоб забезпечити себе інтернетом, тягнуть своє оптоволокно. Я спілкуюсь з одним чоловіком, який перебуває там зараз. Він каже, що коли виходили на перший мітинг проти окупації, то росіяни стріляли у повітря, щоб розігнати людей. Коли жителі міста почали збиратись на другий мітинг, з’явились танки та БТР і більшість людей розбіглась. Відтоді кожного разу, коли у Мелітополі збираються на звичайну мирну ходу, пройти з українським прапором, одразу проти них виводять важку техніку і чути постріли. Люди розходяться, тому що хочуть жити", – додає він.
Життя в евакуації
Зараз Олександр живе в Коломиї – це було перше місто, у якому ще дорогою з Мелітополя вдалось домовитись про оренду квартири. Туди і поїхали, бо точно знали, що там матимуть дах над головою.
Тут він активно бере участь зборі грошей на підтримку ЗСУ та закриття запитів місцевої 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади.
"Я – оперний співак. Я ніколи не був причетний до військових чи політичних сфер. Так, зараз я у відносній безпеці. Але я намагаюсь співати на благодійних заходах, збирати гроші для армії. Якщо мені вдасться хоч раз заспівати нашим хлопцям на лінії вогню – це буде честь для мене. Допоки я, мої колеги, ми всі робимо щось для своєї країни, нас неможливо перемогти. Я знаю, що щось для перемоги люди роблять скрізь. У Харкові у метро музиканти дають концерти, щоб підтримати дух людей. Можна відібрати що завгодно, крім твого духу", – впевнений він.
Олександр активно бере участь у заходах на підтримку ЗСУ
Олександр планує використовувати свою публічність, аби привертати увагу до війни та до підтримки армії. "Я на своїй землі. Я люблю свою країну. Я вірю, що патріотизм – не лише гасла. Патріотизм – професійне ставлення до своєї справи у всі часи. Платити податки – один з найяскравіших проявів патріотизму", – каже Олександр.
"Я б дуже хотів, щоб ми хоча б одного разу заспівали всією Україною гімн о 12 годині дня. У кожному селі, у кожному місті. Щоб наш гімн лунав до тої самої клятої Волги. Щоб світ чув, що ні слава, ні воля України ніколи не помре", – завершує він.
3020
