Редакція Евакуація.City поспілкувалася з жінками, яким довелося жити у лікарні, у фотостудії, в бізнес-хабі та у спортзалі.
Ірина із Запоріжжя жила в лікарні в Києві
Ірина (прим. ім’я, на прохання героїні, змінене) родом із Донецька. Там дівчина мешкала поблизу аеропорта. У 2014-му її сім’я вирушила до Запоріжжя за кілька днів до початку воєнних дій у місті.
Війна наздогнала Ірину вдруге в Києві, тут дівчина вчиться на лікаря. Переїхала до столиці за три тижні до повномасштабного російського вторгнення. Ірина розповідає, що прокинулася 24 лютого о 5-й ранку від трьох потужних вибухів. Каже, той, хто колись чув такі звуки, не спутає їх ні з чим. Першою думкою було: "Знов, невже?".
Наступного дня разом із котом і хлопцем дівчина переїхала в Інститут серця, де прожила місяць.
Далі пряма мова героїні...
Ми з моїм хлопцем-лікарем переїхали в Інститут із котом, валізою речей і їжею. Нам віддав свій кабінет один з лікарів. Там був диван і кушетка, місця передбачалося на дві пари. Але через те, що в нас кіт, ми жили в кабінеті самі. Лікарня почала організовано годувати, допомагати гуманітаркою. Відділення згуртувались та закупляли на всіх їжу, воду, гігієнічні засоби.
Жінки готували для лікарів відділення вечері та обіди. Навіть влаштовували чудові вечірні посиденьки. У лікарні нам було досить зручно, мали вільний доступ до душу, спали на дивані, коли більшість людей ночували в підвалі. За це дякую товаришу мого хлопця. Звичайно, дуже хотілося до своєї квартири, де менше людей та спокійніше емоційно.
Кабінет, де жила пара
Кіт певний час жив інкогніто: з тваринами перебувати не дозволяли. Але потім із ним познайомився навіть директор Інституту. Кіт поводився спокійно і слухняно, постійно спав. Я, звісно, переймалась, коли потрібно було залишити його самого. Хвилювалася, щоб не завдавав клопотів у відділенні, не нявкав, речі не дряпав. Але обійшлося! Виявилося, мій кіт – добре вихований.
Зараз мій другий досвід війни. І це допомагало досить тверезо розуміти, що відбувається, здорово оцінювати небезпеку. Непросто було заспокоювати людей навколо та чути постійні – щохвилинні – обговорення новин. Важко було слухати людей, чиї домівки або родичі постраждали.
Період життя в лікарні показав, хто насправді друг, а хто – тільки здається. Я переконалася, що досить витривала та багато процесів можу взяти під контроль, навіть якщо йдеться про емоційний стан інших.
Питання із житлом ми вирішили десь через місяць, коли російські війська почали відходити від Київської області. Тоді збільшилася кількість роботи в Інституті. І зросло внутрішнє відчуття безпеки. Після повернення додому найбільше я зраділа своєму ліжечку й що коту є, де побігати.
Карина з Харкова жила у фотостудії у Львові
Карина все дитинство провела в Донецькій області, а останні 2,5 роки жила в Харкові. До війни працювала SMM-ницею в IT-компанії й заочно вчилася на факультеті журналстики.
Карина до війни
Виїхати з Харкова наважувалася довго, хоч місто вже тривалий час було під обстрілами. В один із таких днів, Карина стояла в черзі за продуктами, коли її район почали обстрілювати. Дівчина поруч сказала, що протягом години їде на вокзал, аби сісти на евакуаційний потяг. Карина вирішила, що їде теж. Коли дівчата їхали таксі через усе місто, по центру гатили "градами”.
Далі пряма мова героїні...
Я виїхала з Харкова із двома людьми: дівчиною та хлопцем із гуртожитку. Якимось дивом нам вдалося пройти крізь натовп і потрапити в потяг до Львова. У дорозі ми провели 30 годин.
Про прихисток у фотостудії Wonder Space я дізналася з інстаграму. Побачила допис засновниці в рекомендаціях чи в чиїхось історіях. Зайшла на сторінку, почитала дописи, подивилася фото. І вирішила їхати саме туди. Не пошкодувала. Я була дуже здивована умовами, у яких тут проживають люди.
У кожного було своє "ліжко", ковдра та постільна білизна, яку дівчата замінювали і прали після кожного гостя. Гостей фотостудії годували тричі на день, до того ж дуже смачно! На кухні було кілька дівчат, які проживали в прихистку, вони щодня готували сніданки, обіди та вечері на понад 50 людей. У студії був душ, кілька туалетів та пральна машина. Це було дуже приємно, адже хай там як, але можливість помитися та попрати свої речі у такий час була важливою.
Облаштування фотостудії
На момент, коли я проживала у Wonder Space, разом зі мною там перебувало понад 60 людей (час від часу це число могло збільшуватися або зменшуватися). Студія має кілька великих "кімнат" у кожній приблизно по 20 ліжок. Хоча я і звикла жити в студентському гуртожитку, такий формат був відмінним та незвичним.
Тут навколо тебе завжди багато людей, часом гучно, у прихистку було багато діток). Але у цьому місці я почувалася в безпеці.
Було дуже багато підтримки як від засновниці Оксани, так і від волонтерів прихистку – вони робили все можливе, аби гості почувалися комфортно. Десь за два тижні до того, як я виїхала, прихисток почала відвідувати психологиня. Вона допомагала всім, хто цього потребує, адаптуватися до нових реалій, прожити свій біль та зрозуміти, що робити далі. І мені вона також дуже допомогла.
Це був незвичний, але корисний досвід для мене. За місяць такого формату я так звикла до деяких людей, що виїжджала звідти зі сльозами на очах. Wonder Space – як одна велика родина, де кожен знає один одного, хоча ви й із різних міст та знайомі лише кілька днів.
За весь цей період я зрозуміла таку річ – затишок робить не місце, у якому ти перебуваєш, а люди, з якими ти там. Якщо поруч є ті, хто зможе вислухати, підтримати, або просто обійняти – ти будеш почуватися в безпеці, а тривожність турбуватиме не так часто. Якщо є ті, хто готовий допомогти – ти впораєшся. Головне – вміти просити про допомогу та говорити, що тобі це потрібно. Для мене це було іноді складно, я почуваюся некомфортно, коли доводиться про щось просити.
Найважчим із життя в прихистку було, напевне, відчуття невідомості. Ти за тисячу кілометрів від міста, у якому залишилося стільки планів, не знаєш, що робити далі. Ти навіть не впевнений, чи настане завтрашній день.
У фотостудії я жила місяць, зараз перебуваю в Німеччині. Спершу жила у квартирі разом із тутешніми студентами. Зараз переїхала до будинку сім'ї, яка погодилася прихистити мене ще на кілька місяців.
Ольга з Донеччини жила в бізнес-хабі у Львові
Ольга зі своїм сином і його дівчиною евакуювалися 7 квітня з м. Білицьке Донецької області. Вони виїхали евакуаційним потягом із сусіднього Покровська до Львова. Там у наметі Червоного Хреста їм допоміг волонтер Максим. Хлопець зателефонував до прихистку, запитав про вільні місця, домовився. Так на три дні Ольга із сином і його дівчиною знайшли прихисток у LvivTech.City, де змогли перевести подих і відчути себе в безпеці.
Облаштовані місця для переселенців
Далі пряма мова героїні...
Нас дуже гарно зустріли, з розумінням, які ми втомлені не тільки фізично, але й морально. Розуміли, що виїжджаємо зі своїх домівок вимушено.
Для переселенців тут створені спальні місця, комфортний душ, є пральна машинка. Пропонували безоплатні засоби гігієни. Ми харчувалися самі, але в прихистку пропонували чай, каву, цукор, крупи.
Волонтери, які там працюють, дуже підтримували людей. Усі між собою обмінювались інформацією, яка могла б допомогти у вирішенні того чи іншого питання. Найважче в такому форматі життя – не знати, коли нарешті можна повернутися додому.
На жаль, у прихистку можна залишатися не більше трьох днів. Зрозуміло, назва каже сама за себе – "прихистити людей на деякий час", щоби вони зібрались думками, що робити далі.
Ми впоралися із пошуком житла самостійно, зараз мешкаємо в дуже комфортних умовах у Львові, почуваємося в безпеці. Але в прихистку дають поради.
Анна з Харкова жила в спортзалі в Дніпрі
Домогосподарка Анна (прим. ім’я, на прохання героїні, змінене) разом із п’ятирічною донькою евакуювалася з Харкова на початку березня. Каже, рішення їхати було очевидним: спальні райони росіяни почали обстрілювати з артилерії.
З донькою й кішкою Анна вирушила до Дніпра евакуаційним автобусом. Прихисток, який вони знайшли, став проміжною точкою на їхньому маршруті до Польщі. Так Анна згадує два дні, проведені в Дніпрі:
Далі пряма мова героїні...
Я не очікувала, що нас так зустрінуть. Якісь люди віддали свій фітнес-центр, щоб дати біженцям дах над головою.
Жили ми в спортзалі. Тут зробили "ліжка": матраци зі спальниками або ковдрами. Так, не дуже зручно з маленькою дитиною. Але відносно комфортно, тепло, а головне – безпечно. Є душ.
Люди приносили речі, одяг, іграшки, продукти. Я виїжджала з дому з переноскою для кота й однією валізою. Речі зібрала переважно доньки. Нам пощастило, що в прихистку роздавали гуманітарну допомогу, можна було взяти найнеобхідніше. Дівчата, які тут волонтерять, два чи три рази на день готували нам гарячу їжу. Вода і чай були у вільному доступі.
Волонтерів дуже багато приходило, усі хотіли допомогти. Дітям тут приділяють дуже багато уваги: усі розуміють, наскільки травматичний досвід їм довелося пережити. Зробили щось типу окремої "ігрової" зони: діти тут малюють, грають у настільні ігри. Звісно, шум-гам стоїть навколо, але що зробиш.
Кішку "поселили" окремо. У спортзалі був окремий басейн, то на його місці зробили територію для домашніх тварин. Людям, які дозволяють заходити в транспорт і в прихистки з тваринами, – окрема повага. Велике серце мають, бо розуміють, що для нас це як член сім’ї.
Я не можу сказати, що було важко саме жити в прихистку. У той час нелегко було загалом, від ситуації навколо. Від того, щоб шмаляли по твоєму району. Що твоя дитина чула й бачила, у що перетворюється наше місто. Ну й що, що спати майже на підлозі? За те шибки у вікнах у той час не дзвеніли.
Пробули в прихистку ми два дні. Потім вирушили до Польщі, тут живе сім’я наших друзів. Сподіваємося, скоро повернемося додому. Після того, що ми пережили, я зрозуміла дві речі: що безпека твоєї дитини – насамперед, і що я дуже люблю наш Харків.
3025
