Історію своєї евакуації жінка розповіла журналістці Евакуація.City, яка волонтерила у центрі допомоги евакуйованим українцям у Перемишлі.
Вдень, коли я зустріла пані Валентину, я допомагала з транспортом. Моє завдання було знайомити водіїв з людьми, які хочуть поїхати до певної країни. Я прийшла в кімнату, де люди чекали на машини до Німеччини. Починаю розмовляти з однією жінкою щодо її дороги, заспокоюю та кажу, що доїдуть добре.
"Їдьте, це дуже хороша пропозиція", – перебиває нашу розмову пані Валентина. – "Я б теж поїхала, але ми більше хочемо до Італії".
Ми пережили справжній жах
24 лютого. Ранок. Пані Валентина прокинулась о пів на 5, щоб почати працювати. Жінка кухар, має клієнтів, яким приносить сніданок.
"Зранку я почула як в мене трясуться віконця у дверях. Двері старі, з маленькими віконечками зверху, вони були дуже міцно закріплені. Тоді я ще не розуміла, що відбувається. Думала, що я збожеволіла і мені в голові це стукає," – згадує жінка.
Дві найстаріші дочки пані Валентини, жили в Херсоні, а жінка з молодшою дочкою в Голій Пристані Херсонської області.
Життя в Херсоні (фото ілюстративне)
Того ранку дівчата вирішили їхати до мами. Подумали, що це буде найкращим варіантом. Найгірше було на Херсонському мості. Вони заїхали на нього, але була погана видимість через очерет, що горів обабіч дороги. Посередині мосту побачили, що навпроти стоять танки і стріляють. По боках покинуті машини, деякі з них розстріляні. Але дороги назад не було. За мостом зірвався снаряд, тому єдиним виходом було їхати на танки. Їм вдалось переїхати міст спокійно, ніхто не зупиняв. Вони були дуже налякані від побаченого, коли приїхали до мами.
Далі родина провела два тижні у Голій Пристані, йшли бої за Херсонський міст. Коли все затихло, російські військові почали пропускати людей, пані Валентина з дочками також наважились виїхати. Разом вони повернулись до Херсону, там провели ще кілька тижнів.
"Ми в чаті читали, чи вдається комусь виїхати. Люди багато писали про це. Хоча всі розуміли, що це станом на зараз, тобто сьогодні вони виїхали, а завтра вже всі можуть не виїхати. Так було кілька разів, що ми збирались, але не могли виїхати. Вночі так бомбили, що ми завжди спали в одязі, в коридорі. Було дуже страшно. Мене всю трясло", – згадує ті моменти старша дочка пані Валентини. Під час розмови дівчина виглядала впевненою і гордою, хоч добре проглядалася втома і страх.
Сім’ї таки вдалось виїхати наприкінці березня. Аби дістатися Миколаєва їхали полями, замість звичних 40 кілометрів довелося подолати 240.
"Росіяни нас зупинили, поруч обстрілювали село. Ми практично нічого не бачили, лише техніку, дим і чули гучні вибухи. Проїжджали ворожі блокпости зі страхом, але вони нас не рухали. На перших блокпостах перевіряли лише документи, а на останньому ворожому блокпості військові почали знімати чомусь автомати, від цього стало дуже страшно. Але все обійшлось. У нас лише перевірили документи і спокійно відпустили", – згадує пані Валентина.
Життя в Херсоні (фото ілюстративне)
Пані Валентина згадує, що коли побачила наших військових в Миколаєві, то розплакалася. У Миколаєві жінки переночували і потім вирушила до Одеси, а звідти до Польщі.
У Голій Пристані жінка жила біля санаторію, куди поселились російські солдати. Сусід розповів, що зайняли вони й будинок пані Валентини.
"Я не хотіла їхати за кордон. Я дуже домашня людина і, чесно сказати, не вірила, що можливе таке жахіття. Тому дуже вдячна людям, які нас прийняли", – каже жінка.
Про саме життя під час окупації сім’я не дуже хотіла говорити. Впродовж всієї розмови, пані Валентина повторювала: "Я так багато говорю, навіть не знаю чи це можна говорити, але кажу те, що бачила".
На момент нашої розмови в Херсоні вже майже закінчились медикаменти, і не було багатьох продуктів.
"Ти дивишся фільми жахів і пропускаєш найстрашніші моменти, а зараз ти це проживаєш, але не можеш перемотати", – каже зі сумом дочка пані Валентини.
Мене виховували в СРСР
Поки я говорила з Пані Валентиною, її старша дочка протягом всієї розмови трохи стримувала маму в коментарях.
Пані Валентина зізналась мені, що любила російські та радянські пісні, але зараз не може їх слухати. Вона надіялась, що окупанти будуть поводитись як люди, хоч трохи, але це були марні сподівання.
"Це дуже сумно. Мене ще так виховали, що всі ми брати, один народ", – зізнається дуже тихо пані Валентина.
Тут голосно їй на це відповідає дочка.
"Мамо, не наговори дурниць! Ми вже зовсім різні. Як ми можемо бути одним народом, якщо вони нас завжди знищували: українську мову, історію, культуру. Скільки їхніх царів спалили книжок українською мовою. Як ми можемо бути браттями з тим народом, який нас ріже. Вони між собою не браття. Навіть своїх побратимів не забирають з поля бою", – гостро та чітко каже старша дочка.
Життя в центрі гуманітарної допомоги в місті Перемишль
"Я одне, а вона зовсім інше", – коментує слова дочки пані Валентина. "Коли моя внучка перший раз їх (російські окупаційні війська – ред.) побачила, то сказала, що не відрізниш від нас. Це так, наша зовнішність схожа, але зовсім різні душі, раз вони сюди прийшли", – з відчаєм у голосі каже пані Валентина.
20 хвилин. Стільки часу тривала наша розмова. Далі я була змушена піти допомогти іншій сім’ї знайти транспорт та закінчити свою зміну. Наступного дня, пані Валентини з дочками вже не було, вони поїхали до Італії.
3019
