Журналістка Евакуація.City поспілкувалася з волонтерами та учасниками фотоднів і розповідає, як їх організовують.
Волонтерки
Організаторки Зоряна та Ірина долучили до ініціативи професійну команду візажистів, майстрів зачісок, стилістів та фотографів, які допоможуть кожній дівчині відчути себе комфортно у кадрі. Взяти участь у фотоднях уже зголосилось більше 70 дівчат, це безплатно, адже вся команда працює на волонтерських засадах.
"Ми з дівчатами дуже переживали, чи буде доречним наш проект, чи взагалі сукні і фотосесії на часі, – розповідає одна із організаторок "Пролісків" Зоряна. – Ми з командою проконсультувались з психологами. Фахівці пояснили, що турбота про себе дає можливість трішки перемкнутися від наших реалій, відпочити". Ідея фотоднів, як жартує Зоряна, була на поверхні. Їхній сімейний бізнес – це салон суконь, до того ж вони часто організовували фотосесії нареченим. Залишилось лише знайти візажистів та стилістів, а також фотографів. Зважаючи на мінливу львівську погоду, зйомку вирішили проводити у студії.
"Ми надіслати інформацію про наш проект до притулкам для переселенців і волонтери на місцях розповіли мешканцям про нашу ініціативу", – розповідає співорганізаторка події Ірина. Дівчата з перших днів війни активно волонтерять – плели маскувальні сітки, збирали гуманітарну допомогу, випікали паски для бійців. У перший тиждень проекту записалось більше 70 учасниць.
На кожну фотосесію зголошується своя команда візажистів, майстрів зачісок, стилістів та фотографів. Усе відбувається на волонтерських засадах. Дівчата самі обирають зручний для примірки сукні та фотосесії час. "Прагнемо, щоб кожна знайшла ту саму свою сукню, у якій їй буде комфортно. Міряємо дуже багато моделей і зазвичай чудово проводимо час за таким заняттям", – усміхається Зоряна. До салону родини Зоряни приходить багато людей і у кожного своя унікальна історія.
Фотосесії організовують волонтери
Тетяна і Марсела
Марсела тримає у руці тендітний, як і вона сама, пасок сукні з блискітками. Разом з мамою Тетяною дівчина обирає плаття, яке б пасувало їй якнайкраще. Після тижня життя під обстрілами у Харкові, Марсела з мамою та старшим братом приїхала до Львова. Їхній тато – військовий, вони не бачили його від початку повномасштабної російсько-української війни. Прийшли на фотосесію, щоб "трішки розбавити свої дні".
"Моя сестра жила на Салтовці – боялася з квартири вийти. Наш район був спокійнішим. Натомість бачила величезні черги в магазини та аптеки. Таке враження, що усі мешканці довколишніх будинків одночасно вийшли на вулицю, – пригадує Тетяна. – На початку березня літак пройшов над будинком – гул був неймовірний, а коли через декілька секунд скинув бомбу – у квартирі затремтіли усі вікна". У Тетяни ночувала сусідка з дев’ятого поверху, спали усі разом в коридорі. Для Марсели Тетяна звільнила шафу між несучими стінами. Після того, як неподалік їхнього будинку скинули дві бомби, родина вирішила евакуюватись. До вокзалу йшли пішки по колії. Пощастило сісти в евакуаційний потяг, яким їхали до Львова 26 годин.
Порівняно із багатолюдним Львовом, життя у Харкові наче завмерло. Сусіди облаштували у будинку підвал – принесли стільці та запас води. Родина Тетяни усе частіше спускалась у підвал, інколи піднімалась на кухню, щоб приготувати їжу. Разом із сусідами по черзі їздили за покупками у маркети. Жінка говорить, що не втомлювалась так за рік, як за перші декілька днів війни.
Тривожну валізку Тетяна не збирала, але усі документи заздалегідь склала в окрему сумку. Туди ж поклала декілька фотографій із сімейного альбому, речі на зміну. Донька Тетяни взяла з собою лише улюблені білі джинси, в яких і прийшла у студію. Марсела закінчила десятий клас, навчання було дистанційним. "На онлайн-конференціях зазвичай було лише п’ять – сім людей. Однокласники з родинами або виїхали закордон, або не мають змоги під’єднатися до інтернету", – каже Марсела. Вона мріє разом з мамою і братом повернутися додому, "до рідних стін". Будинок Тетяни поки стоїть неушкодженим.
Вікторія
"У травні в Краматорську цвітуть абрикоси і липи. Неподалік від мого дому, у парку, є довга липова алея. Дерева різних сортів, відповідно цвітуть одне за одним – пахощі чути цілий місяць. Сумую за своєю вулицею, за батьківським домом", – розповідає Вікторія. До війни вона працювала на металургійному підприємстві у Слов’янську. З початком війни завод зупинився і жінка більше не їздила на роботу.
Вона не хотіла залишати рідний Краматорськ, проте у кінці березня довелось виїжджати в екстренному порядку через загострення хвороби старшого сина Миколи. Волонтери допомогли з транспортом і родина вчасно приїхала до лікарні Львова. "Мій син відкрив у Краматорську "Вільну Хату" – це громадська організація та молодіжна платформа. Він навчався в Українському католицькому університеті і має звідти багато друзів", – говорить Вікторія. У Львові їх прийняла родина Дідул, з якими познайомились більше п’яти років тому. "Намагаюсь допомагати пані Наталі – на городі, у приготуванні їжі. Родина велика і дітки прилітають додому наче пташечки. Жартують, що я для них тепер наче ще одна мама", – каже Вікторія.
Обидва сини Вікторії зараз у Івано-Франківську. Микола і Степан облаштовують там нову "Вільну хату" – перевозять з Краматорська обладнання для майстерні, планують також евакуювати музичну студію. "Сини мені кажуть, коли ми все облаштуємо – тоді приїдеш, мамо", – усміхається Вікторія. Чоловік Вікторії досі у Краматорську – вирішив допомагати усім, хто залишився. Вікторія мріє, щоб закінчилася війна і усі повернулися додому: "Дуже важливо, щоб залишились неушкодженими домівки, у яких ми виросли".
Людмила
"У Маріуполі я жила до шістнадцяти років. У рідному місті застала війну 2014 року, тоді обстріляли наш мікрорайон та школу. Батьки, щоб уберегти мене, запропонували поступати на навчання в інше місто. Я обрала Харків", – розповідає Людмила. Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, одразу вирішили з подругами евакуюватися. "Я вже знала, що таке війна. Мені було дуже страшно. Ми їхали з Харкова, а назустріч нам – воєнна техніка", – говорить дівчина.
Людмила приїхала до Львова і одразу почала писати батькам в Маріуполь. Мама з татом не хотіли виїжджати – мали запаси їжі та води, ділились ними із сусідами. Проте, коли почали евакуюватись співробітники тата і пропав мобільний зв’язок, батьки Людмили скооперувались зі знайомими та родичами, зібрали колону машин та усередині березня виїхали з міста. "Батьки їхали по гарячій від воєнної техніки землі, у автомобілів шини пропалювались", – розповідає Людмила. Зараз вона з родиною живе у Львові.
"Квартира, яку знімали у Харкові – згоріла. Коли обстрілювали Ринок Барабашово, були "прильоти" і в наш будинок. Там залишилась уся моя фототехніка. Один чоловік пообіцяв дати мені свій фотоапарат – це буде для мене віддушина. Я знімала фотоісторії про закохані пари", – розповідає дівчина. Зараз вона знаходить розраду у грі на скрипці. Волонтери подарували Людмилі інструмент. Зараз дівчина активно волонтерить: допомагає розселяти вимушених переселенців, готує та сортує гуманітарну допомогу.
"Найбільше шкода фотографій, які згоріли у батьківському будинку. Перед від’їздом у Харків, сфотографувала на мобільний телефон світлини з альбому – молодих батьків, їхнє весілля та себе маленьку. От і все, що залишилось з минулого життя", – каже Людмила.
Віра
"Ми жили на околиці Маріуполя. Коли місто почали обстрілювати, сподівались, що все швидко закінчиться. Зняли квартиру ближче до центру – "прилетіло", зняли ще одну – знову "прилетіло". Тоді нас з донькою Каріною забрав до себе брат – жили у нього. Бувало, що ділили на всіх одну консерву, по воду ходили до криничок", – пригадує Віра. Каріні одинадцять років – вона уже все чудово розуміє, утім сумує за улюбленими речами – роликами, самокатом, іграшками. Усе згоріло разом з квартирою. "Залишився маленький рюкзачок з улюбленою лялькою та платтячками для неї. Одяг для іграшки шила Каріна, щоб трішки відволіктись", – говорить Віра.
До війни жінка працювала на "Азовсталі". Усіх співробітників відпустили додому – сподівались, що через декілька днів знову повернуться на роботу. Потім перестав ходити громадський транспорт, зник мобільний зв’язок. "Вирішили виїжджати, коли поруч з нашим будинком впала авіабомба. Дім захитався, я кинулась до ліжка донечки, а за мною посипалась стеля. Присипало нашого кота, проте він, на щастя, залишився живий. Тепер, коли дивимось на фото Маріуполя в інтернеті, на місці нашого будинку – усе чорне", – каже Віра.
Виїхали з Маріуполя ближче до середини березня. Попереду в машині їхав брат Каріни з родиною, позаду – вона з донькою. До селища Мангуш дорога зазвичай займає чверть години, натомість Каріна проїхала її за шість з половиною годин – було дуже багато автомобілів. Назустріч виїхала машина з російськими солдатами, наставили дуло автомата, усіх вишикували біля автівок, перевірили речі. "У брата забрали мобільний, у друга – ноутбук. Щастя, що залишили нам машини", – говорить Віра.
У Львові Віра з Каріною живуть у знайомих. Дівчинку записали у нову школу. Ноутбук вдалось вивезти, тож дівчинка має на чому вчитись. "Мрію повернутись до рідного Маріуполя. Проте за умови, якщо там буде Україна", – говорить Віра.
3025
