Журналістка Евакуація.City побувала у тимчасовому прихистку та дізналася, як це – жити у розважальному центрі.
Поселили людей вже на другий день війни
На порозі центру мене привітно зустрічає топ-менеджерка Тетяна Репницька. Вона – керівниця бізнес-академії, а нині ще й займається питаннями переселенців. Жінка розповідає, що ідея облаштувати центр для евакуйованих належить бізнесмену та меценату Віктору Корсаку.
"На базі нашого розважального центру функціонував хостел. Вже на другий день війни ми поселити туди людей з Бучі і Гостомеля. Але ми розуміли, що евакуйованих буде більше. І хостел зі своєю сотнею місць їх просто не потягне. Тому взялися облаштовувати додаткове поселення в приміщенні ресторану, що діяв в розважальному центрі до війни. Тепер тут одночасно може зупинитися 200 людей", – розповідає керівниця центру.
Тетяна Репницька
У перші дні війни стелити ліжка доводилося до другої ночі, згадує Тетяна Репницька. За основу взяли піддони, а партнери надали нові ортопедичні матраци. В імпровізованих ліжках навіть зробили бильця, що раніше слугували перегородками в ресторані. Так намагалися створити людям хоч якийсь домашній затишок та особистий простір.
"Центр допомоги у відкритому просторі був готовий у нас вже на п’ятий день війни. Ми організували кол-центр, куди б могли звертатися люди, повідомили про своє існування органи місцевого самоврядування та волонтерів. І в нас почався наплив", – каже жінка.
Кожен, хто приїхав у центр, має заповнити спеціальну анкету. Це неабияк допомагає відповідним органам облікувати та координувати внутрішньо переміщених осіб. А далі – люди можуть проживати тут скільки потрібно. Єдина вимога – дотримуватися простих правил.
У поселенні є можливість попрати одяг та висушити його на спеціальній сушарці. Тут можна отримати безплатну медичну допомогу, а також консультацію юристів. А ще в центрі облаштували кімнату з гуманітарною допомогою. Тому, люди, які потребують одягу та взуття, можуть підібрати щось для себе.
"Дуже багато місцевих приносили свої речі. До нас якось приїхала родина, в якій було двоє дітей, а третім жінка була вагітна. Вона народила в нашому перинатальному центрі. І нам треба були і колисочка, і візочок, і навіть автокрісло. Дуже багато людей в соцмережах відгукнулася. Здається, наші волиняни готові допомогти усім чим можуть", – каже Тетяна Репницька.
Нині в поселенні мешкає від 150 до 200 людей. Але за весь час його роботи тут знайшли прихисток близько шести тисяч переселенців. Хтось перебуває в центрі декілька днів і рухається за кордон, а хтось живе тут уже три місяці поспіль.
Перед тим, як потрапили сюди, півтора місяці жили у підвалі
Харків’янка Наталія Жаґріна в центрі перебуває місяць. Сюди вона приїхала з матір’ю та своєю улюбленицею Бубою.
"24 лютого, 4:45. Я прокинулась і сумнівів вже не було: життя змінилося. Півтора місяці ми буквально жили в підвалі. Двічі я потрапляла під обстріл. Вперше, коли пішла в аптеку, а над містом почали кружляти ворожі літаки. Я встигла заскочити в метро, але, чула, як бомбили будинки і знала, що в одному з них – мій син. Другий раз – коли отримувала гумдопомогу: люди бігли, а за нами летіли "гради", – зі сльозами на очах згадує Наталія.
Жінка каже, що попри всі страшні події, які їй довелося пережити, їхати з рідного міста вона не хотіла: тягнула до останнього. Але мусила покинути дім заради старенької матері.
"Моя мама за цей час тричі лежала в лікарні, в яку, до речі, теж прилітало. А коли я забрала її додому, то вирішила, що далі чекати вже нікуди. У підвал я маму не могла перенести, а перебувати в квартирі було небезпечно. Тут нам подобається. Дівчата всі такі уважні. На багатьох дивлюся і думаю: "Я б не проти була таку невістку мати". Зараз я за кордон їхати не хочу: думаю лише про те, щоб повернутися в свій Харків".
Нема куди вертатися, бо місто окуповане
Закохані Людмила та Дмитро приїхали в Луцьк з Новортоїцького Херсонської області ще напередодні страшних подій. Молоді люди збиралися влаштуватися тут на роботу, а згодом виїхати за кордон. Однак, збутися їхнім планам не судилося, а повертатися парі вже було нікуди.
"Наше Новотроїцьке вже окуповане. У нас там залишилися всі рідні. Але вже ось два тижні з ними немає зв’язку. Раніше ми зідзвонювалися кожен день. Родичі розповідали, що там російські солдати ходять, техніка, окуповують школи", – розповідає Дмитро Цибуля.
Каже, що квартиру зараз знайти важко через великий наплив переселенців. З роботою хлопцю теж не щастить. Зараз він став на облік в центр зайнятості. Перебуває Дмитро і на обліку у військкоматі. Каже, якщо доведеться захищати країну, піде не вагаючить.
Людмила Таранюк і Дмитро Цибуля
Щодня годуємо двісті людей
Тричі на день переселенців годують гарячими стравами. "Сьогодні в нас на вечерю спагетті з соусом болоньєзе", – каже шеф-кухар Тарас Перванчук, коли заходжу на кухню. Він працює тут ще з одним колегою. Щодня хлопцям доводиться готувати сніданок, обід і вечерю на двісті людей.
"Нам не вперше годувати таку кількість людей. Ми ж професійні кухарі. Раніше працювали в Польщі, мали стабільний заробіток. Я повернувся ще восени і почав працювати тут, в розважальному центрі, а колега приїхав вже після початку бойових дій. На сніданок в нас зазвичай щось лайтове: запіканки, нарізка овочева чи сирна, яєчня, млинці. На обід є завжди перше, м’ясна страва, гарнір і салат. А на вечерю вже готуємо одну повноцінну страву: тушковану капусту, картоплю чи рагу", – розповідає Тарас.
"Наші кухарі неймовірні. Вони щодня креативлять з тими простими продуктами, що у нас є. Вони як починають страви називати, то ніхто таких і не знає. Ми вже жартували, що, коли війна закінчиться, і наш ресторан знов запрацює, ми назвемо його "Зірка Мішлену", – сміється Тетяна Репницька.
У нас більше нема дому
Подружжя Фоменків з Харкова влаштувало собі справжню українську вечерю. На столі – сало, куплене на луцькому ринку, стиглі томати та запашний хліб. Їхню квартиру та все, що нажили своєю працею за довгі роки, зруйнували окупанти.
"Місяць ми сиділи в підвалі будинку, – починає розповідь Микола Фоменко. – Мені якраз перед війною зробили складну операцію. 22 лютого мене виписали. І перев’язки доводилося робити прямо в бомбосховищах. Потім ми перейшли в підвал до церкви. А як почали й її бомбити, священик сказав: "Я вас не виганяю, але треба їхати!"
Про те, що в них більше немає квартири, подружжя дізналося вже в Луцьку. Кажуть, в інтернеті виставили список будинків під знос і в тому переліку вони побачили свій.
"Нещодавно сусіди нам повідомили, що наша квартира відкрита, все розграбували. Це наші ж і мародерять. Я ще й особисто знаю, хто саме. Зараз в нас немає нічого. Ми коли виїжджали, встигли взяти тільки кота і документи", – пригадує пан Микола.
Микола та Алла Фоменки
Живемо разом з переселенцями, щоб усе встигати
За комфортом мешканців поселення стежать працівниці-адміністраторки, для яких центр з початком війни став другою оселею. Щоб не їздити додому, дівчата поселилися тут.
"Річ у тім, що в нас перші люди їдять вже о 8 ранку. Ті, хто допомагають накривати столи та розносити їжу, не встигають приїхати через комендантську годину. Так само, як і ввечері не встигають до комендантської помити посуд і зібрати зі столів. Тому п’ятеро дівчат вирішили жити тут", – каже Тетяна Репницька.
Адміністраторки Анна та Ірина
Окрім центру у відкритому просторі, евакуйованих людей також поселили в арт-хостелі, який з початком війни з прибуткового бізнесу перетворився на благодійний притулок. Здебільшого, тут мешкають сім’ї з дітьми.
У хостелі є два десятка номерів: від дво- до шістнадцятимісних. У більшості з них є облаштований окремий душ та санвузол. Для найменших жителів посеред коридору розмістили дитячий куточок. Є у хостелі кухня, на якій можна готувати самотужки, а також їдальня, куди їжу приносять з загальної кухні.
Розстріляний чоловік на велосипеді, фото якого облетіло світ – це брат мого чоловіка
Уже четвертий місяць поспіль куховарити в хостелі на волонтерських засадах допомагає переселенка з Бучі Вікторія Батура. Жінка зі своєю великою родиною виїхала з міста ще до того, як там почалися звірства російських окупантів.
"Як тільки на сусідній вулиці зупинилася колона танків, і вони почали ходити по домівках, ми зрозуміли, що треба їхати. На щастя, ми вчасно встигли, адже жили в районі, де чинилися найстрашніші злочини. Саме там окупанти розстріляли брата мого чоловіка, коли він їхав на велосипеді. Це фото, напевно, бачили всі. Ми змогли його похоронити лише через місяць, як пройшла деокупація", – розповідає пані Вікторія.
Жінка з родиною не дочекалася офіційної евакуації з Бучі, адже в центр міста, де вона проходила, йти було небезпечно. Тому її родина з 12 людей йшли обхідними шляхами на Ірпінь.
"Ми дуже боялися йти, але залишатися було ще страшніше. Бо з 24 лютого в нас не затихало. Постійні обстріли. Було таке, що ні дня, ні ночі не було спокою. А коли вони заїхали в місто, танками цілилися в будинки, це вже була межа. У мене діти вдома були, син 9 років, онучка 9 років, молоді дівчата. Першим в розвідку пішов один наш родич. І він зміг повідомити нам безпечний шлях. Ми дісталися в Ірпінь, де нас забрав волонтер. Зараз деякі наші родичі вже вернулися назад, а ми поки тут", – каже Вікторія Батура.
Будинок жінки вистояв, його зруйнували лише частково. Вижили і домашні тварини. Щоправда, на обійсті трошки помародерили. Але Вікторія сподівається, що зовсім скоро вони з сім’єю зможуть повернутися додому.
Вікторія Батура
У культурно-розважальному центрі "Адреналін Сіті" стараються покращити моральний стан переселенців. Для них влаштовують свята. Наприклад на Великдень організатори накрили шведський стіл в українських традиціях: з ковбасою, пасочками та яйцями. Дітям дозволяють бавитися на різних локаціях розважального центру, користуватися атракціонами. Для мешканців регулярно організовують майстерки та сеанси арт-терапії.
3020
