Тамара Остапович розповіла Евакуація.Сity, яким був її шлях з Кременчука до естонського Пярну, як складається життя за кордоном та що планує далі.
Далі пряма мова героїні…
Життя до війни
Я сімейна лікарка. У мене була постійна, хороша робота з зарплатою, що мене цілком влаштовувала. У нас з чоловіком був проєкт житла в Кременчуці – будували дім. Планували відпустку у квітні. Коли почались розмови про потенційний напад росії, сестра кликала з собою до Естонії. Її чоловік переїхав туди працювати ще в січні.
До 24-го ми всі були в негативному очікуванні. Зранку в четвер почала збиратись на роботу. О пів на шосту дуже голосно завили сирени – іронія тільки в тому, що потім я їх чула набагато гірше. А в той ранок відразу завили. Увімкнула телевізор, побачила оголошення – все. Війна.
З першого дня війни сестра знову казала: давай їхати, давай їхати. Я відмовлялась, але постійно була знервована.
Я брала сина з собою на роботу, але було страшно з ним там бути: працювала неподалік від об'єкта критичної інфраструктури, який впливає на обороноздатність країни. Кілька ночей я взагалі не спала, було дуже погано і фізично, і морально. Почалися панічні атаки. Зранку 3-го березня проснулась, за пів години зібрала себе і сина і поїхала до Знам’янки, розташованої недалеко від Кременчука, з єдиною надією – що там буде евакуаційний потяг. З Кременчука уже потяги не курсували.
Тамара в Кременчуці
Сестра евакуювалась ще 1 березня. Я дуже боялась їхати з нею, бо її поїзд мав маршрут на Львів через Київ. Хотіла по-іншому зробити – найняти машину, щоб забрати з міста маму, кішку і собаку. І машини не знайшла – ніхто не був готовий їхати, ні за які гроші, і мама навідріз відмовилась евакуйовуватись з рідного міста.
Таксі до Знам'янки коштувало 2 тисячі гривень (примітка редакції: відстань від Кременчука до Знам’янки – 91 кілометр). Водій порадив про всяк випадок пошукати ночівлю у Знам'янці – раптом не вийде з потягом. Я так на нього глянула тоді – ну що він таке меле, як може не вийти? На блокпості у Знам'янку не хотіли пускати, тільки на об'їзд. Я ледве змогла пояснити, що нам правда дуже треба – ми на евакуаційний потяг.
Евакуаційна дорога
Кілька годин чекала на поїзд. У касах не говорили нічого обнадійливого. Ні коли прибуде потяг, ні чи зупиниться на станції. Квитків купити не можна було, залізничники радили сідати на те, що прибуде. А на вокзалі були люди, які зі вчора сиділи. Добу.
Перший потяг навіть не відкрив двері. Просто стояв – люди з вагонів дивилися на нас, а ми на них. Стало страшно, що ми нікуди поїдемо – на вокзалі не було навіть оголошень про прибуття поїздів.
Трохи допомагали волонтери-чоловіки, практично ніхто з них сам не евакуйовувався: у Знам'янці сіло лише двоє, хоча із Запоріжжя потяг віз набагато більше чоловіків. Вони їхали з дуже маленькими дітьми – мабуть, допомагали жінкам. Страшно було, чи доїдуть.
З нами було мало всього: документи на нерухомість, ноутбук для сина, по парі білизни та шкарпеток, зубні щітки. Вода, якісь крекери – все, що я на нервах встигла зібрати. Син вчепився мені в рукав: навіть тринадцятирічному хлопцеві там було дуже легко згубитись.
Так ми кілька годин стояли під мокрим снігом і чекали. Потім всі кудись побігли – як тоді здавалось, без мети – побігли й ми. Виявилось, що приїхав потяг, що відкрив двері для всіх – ми благали нас взяти хоч у коридор. І в нього ми вже врешті влізли.
Місцями їхали без світла. Телефони вимикали, щоб зберегти заряд. Поруч їхали християни – я їх попросила за нас молитися, бо я не вмію. І вони молилися. Вони ж поділилися з нами їжею, бо моїх крекерів і води було зовсім трошки. Хоча й так не їла і не пила – не могла.
Жінка, яка була біля нас, відразу лягла і заснула. Я зрозуміла, що нам теж треба моститись. Моститись, бо "лягти" – це сильне слово. Ми переважно сиділи, піджимаючи під себе ноги. У коридорі спали на куртках і пакетах. Інколи мінялись місцями з людьми, які встигли зайняти місця в купе – така собі внутрішньовагонна міграція. Виїхали опівдні, а у Львові були о 6 ранку наступного дня.
Львів-кордон
Сестра заздалегідь дала мені телефон пункту пропуску Шегині. Їхали менш як годину, заплатили по 500 грн з людини.
Кордон переходили пішки. Допомогла відпустка, яка не відбулась – і у сина, і у мене був біометричний паспорт.
Прикордонники та волонтери дуже швидко і добре працювали, як на конвеєрі. Всі, без відпочинку. Тоді це був перший шок – люди стоять за свої гроші, у свій вільний час, і працюють для біженців. Вперше з'явилось бажання щось з'їсти. Яскраво запам’ятала – у першому польському волонтерському таборі були сосиски.
Вперше Тамара змогла нормально поїсти в польському таборі для переселенців.
Там же можна було взяти щось з одягу і речей, а потім безплатними автобусами нас везли у Перемишль, у великий волонтерський табір. Там знову можна було поїсти, випити чаю/кави, сходити до туалету та взяти речі першої потреби.
Довгими рядами стояли волонтерські машини та автобуси, які розвозили біженців по всій Європі: Італія, Німеччина, Польща, Франція.
За підказкою сестри, ми обрали машину на литовський Вільнюс. Їхали довго – десь 11 годин, одного разу автобус зламався по дорозі. З усіма грошима, які в мене є, дитиною і двома україномовними і веселими незнайомими чоловіками, які везуть мене Бог його знає куди. І я вже навіть не боялась. Страшною була російська окупація, а все інше – вже далеко не так.
У Вільнюсі ці ж чоловіки дали нам, чужим людям, ключ, щоб ми переночували у орендованій квартирі, за яку вони відповідають. Зранку ми ще одним безплатним автобусом поїхали до Пярну, де нас чекали моя сестра з чоловіком.
Естонія: документи, оренда, допомога з житлом
У нас навіть ніде не питали документи. Ні на яких кордонах – ні в Литві, ні в Латвії, ні в Естонії. Єдине, що на кордоні з Естонією треба було сказати, що ми їдемо не транзитом – а саме до Пярну.
Ось тоді в автобусі у всіх зібрали документи. Паспорти нам майже відразу віддали – просто записали дані для міграційної служби та сказали, що ми маємо піти в поліцію по приїзді. Навіщо, неясно – поліціянти абсолютно щиро не знали, що їм з нами робити. Ми були одними з перших, хто приїхав саме в Пярну. Вони подивилися на нас і відпустили.
Урядовий квартал Пярну
Десь тиждень ми жили в хостелі. Чоловік моєї сестри з січня 2022 працював у Пярну, і про місця для нас зміг домовитись цілком безкоштовно.
Виявилось, що документи на тимчасовий захист таки потрібні. У місцевій міській раді треба було отримати естонський ідентифікаційний код, а потім чекати, доки зроблять документи тимчасового захисту: ID-карту і для дорослих, і для дітей. В естонців це все дуже повільно – спершу довга черга на запис, а потім кілька тижнів робили пластикову карту. Дозвіл на проживання ми маємо на рік.
На час нашого приїзду до Естонії міськрада Пярну склала список людей, готових допомогти українцям з житлом. Ми чи не найперші звернулися до чиновників з цим питанням, і нам надали контакти власника квартири. Через тиждень ми уже переїхали до чотирикімнатної квартири для мене з сином, і для сестри з дітьми та чоловіком. Ініціатива господаря – три місяці безкоштовно.
Набережна Пярну
По договору про винаймання квартири, перші три місяці власник навіть сплачує комунальні послуги за нас. Надалі до року від нас просять лише оплату комунальних – теж десь до 200 євро (6 200 гривень), а оренду з нас не беруть. Наступного року оплата квартири для нас коштуватиме приблизно 200 євро (6 200 гривень).
До того ж власник прописав нас усіх нас разом із моїм сином та дочками сестри. Це для нього великий ризик, бо в Естонії неможливо виселити з квартири людей з дітьми. Навіть якщо вони нічогісінько не сплачують за оренду. Естонці – неймовірні люди.
І ці неймовірні люди залишили для нас букет квітів на підвіконні.
Естонці залишили для українців вазон з квітами. Просто що порадувати
Допомога по безробіттю та естонські садочки
Перш ніж подавати заяву на соціальну допомогу, нам потрібно було пройти певні процедури: запросити тимчасовий захист, отримати посвідку на проживання та естонський особистий ідентифікаційний код у службі Департаменту поліції та прикордонної охорони. І тільки тоді ми отримали б допомогу – 290 євро на біржі по безробіттю, і 60 євро на дитину в місяць. "Доросла допомога" чинна 9 місяців.
Моя сестра уже знайшла роботу – проте не за власною, а за робочою спеціальністю. Інакше б її дочку не взяли до садочка. В Естонії працюючі батьки мають набагато більше шансів влаштувати дитину до дитсадочка, бо черги туди величезні.
Фонтани у центрі Пярну
Садочок платний, як і в Україні. Плата частково за харчування, і за басейн. Так, дошкільнята тут мають басейн. В Естонії усі діти мають право на освіту, і повинні бути прийняті у садочок та до школи.
А я поки подалась на курси естонської від біржі по безробіттю. Тут навіть виплачують за них невелику стипендію – 5 євро за урок.
Курси мені дуже подобаються, у нас 60-річна прогресивна викладачка. Ставить нам естонські пісні, пропонує проговорювати слова звідти.
Школи
Естонці сформували українські класи з українською мовою викладання. З четвертого по шостий – там моя старша племінниця; і з сьомого по дев'ятий – там мій син. Мають 2 уроки на день естонської. У цю школу ще й взяли вчительок української мови та літератури, вчительку природознавства та психолога з України. Школа, щоправда, російська. Але ця програма закінчується, і вся естонська школа за кілька років буде суто естонською.
Спочатку діти багато плакали – хотіли додому. Зараз трохи адаптувалися. Син ходить на гурток тейквондо – безплатний для українських дітей, йому дуже подобається. Йому взагалі чи не вперше у житті подобається ходити до школи – один з уроків у них проходив з психологом на пляжі, вони бродили босоніж по узбережжю та вели бесіди. Зовсім інша навчальна система, ніж у нас.
Набережна Пярну
Пярну: рибний рай. Ціни на продукти та середній чек
Курортний Пярну для фінів і шведів – це Південь. Хоча для нас тут погода ближча до весняної, ніж до літньої. Дивний курорт, де море надто холодне, щоб купатись. Але фінам і шведам подобається – влітку вони приїжджають гуляти та засмагати.
Біля Пярну є рибацьке селище, а в ньому – красивий причал, на якому проводять рибні фестивалі. На човнах припливають рибалки та продають людям ще живу рибу. Місцеві, які уже знають, що до чого, приходять з відрами та набирають собі всього, що можна уявити. Тут же продають рибні котлети, рибні бургери та рибні бутерброди – такий собі рибний рай. Коштують вони від 1 до 5 євро (від 35 до 160 гривень).
Загалом ціни на рибу досить високі. Форель у найближчому супермаркеті можна купити за 10 євро (310 гривень) за кілограм. Але це не та форель, що в Україні. Це натуральна риба з водойми, а не вирощена фермерами. Вона інша – м'ясо червоне, і на смак дуже відрізняється. Тут часто є свіжа креветка, салака, і риба, яка схожа на дорадо. Оскільки тут є і річка, то продається і короп, який коштує 5-6 євро (150-180 гривень) за кіло.
Набережна Пярну
Питна вода з крана – дійсно питна і дуже якісна. Естонці дуже трепетно ставляться до екології.
Якщо розплачуватись картою в магазині, то гривня прекрасно конвертується в євро. Але обміняти гривні на євро чи покласти їх на рахунок не вийде. Коли я виїжджала з Кременчука, зняла велику суму готівкою – тепер ці гривні нікуди подіти не можу. Якби мій чоловік не був моряком на торговому судні за кордоном, було б набагато важче вижити, насправді.
Середній чек на скромні закупи – 15 євро. Тут однозначно прекрасна молочка. Смачна, свіжа, різноманітна і недорога. А от м'ясо не дуже – у нас в Україні продуктів вибір такий, що їм не снилося. Ковбаса, м'ясо, овочі, фрукти, крупи, будь-яка олія. Товари з Польщі, Німеччини, Франції. А тут, як не дивно, такого різноманіття немає. Може це тому, що тут маленьке місто – та й Естонія маленька. Всього мільйон жителів.
Ціни на продукти в Естонії:
- Десяток яєць – 1,29 євро(40 гривень);
- Соняшникова олія – 4 євро за літр(124 гривні);
- Кілограм свиної вирізки – 4,99 євро(155 гривень);
- Курячі крильця або гомілки – до 1 євро за кіло(30 гривень);
- Хліб – від 60 центів до 1 євро(18.7 – 30 гривень).
Чи думаю повертатись? Звісно ж! Після перемоги. Іншого закінчення війни не уявляю – як і заморозки конфлікту. Мій чоловік – моряк на пасажирському флоті. Українців перший час навіть не відпускали у портах виходити із судна – боялись, що чоловіки втечуть на війну. Зараз, мабуть, уже нічого не кажуть.
А я кажу, що дуже чекаю. Чоловіка і перемоги.
3020
