Журналістка Евакуація.City поспілкувалася з Ярославом Нестеренком та розпитала його про роботу медіа під час війни, волонтерство, евакуацію і можливість почати все з початку.
Родина Нестеренків
Від залізниці до журналістики
Ярослав Нестеренко прийшов у журналістику не відразу. За фахом він менеджер організацій. Після школи працював на залізниці. Пройшов більшість ланок кар'єрного зростання: від робітника до маневрового диспетчера на станції Попасна. Це була дуже відповідальна робота, у нічну зміну Ярослав заміняв начальника станції. Йому доводилось дуже швидко розв'язувати проблему.
Матір Ярослава – Ольга Нестеренко працювала головною редакторкою комунальної газети "Попаснянський вісник". У 1999 році обласна влада дала редакції нове обладнання: комп’ютер, сканер, принтер. Матеріали потрібно було верстати по-новому. Матір попросила допомогти Ярослава і відтоді він почав працювати у редакції верстальником.
"Бачив усю кухню, як мати спілкується, які проблеми у місті. Я мріяв стати редактором, але мати не дуже в це вірила. Робив багато помилок у текстах", – посміхається Ярослав.
У 2015 році матір Ярослава пішла на пенсію. Перед чоловіком постав вибір: залишитися у редакції чи на залізниці. Вибрав роботу у “Попаснянському віснику”.
Через деякий час знайома редакторка Гаяне Авакян (ред. головна редакторка Свои.City) запропонувала запустити онлайн медіа Попасна.City. Вона допомогла придбали Ярославу за грантові кошти техніку. Отримали також менторську підтримку.
Робота медійника у війну
За тиждень до 24 лютого у Попаснянській громаді Луганської області почалися прильоти. Зокрема, у селищі Врубівка під час обстрілу зачепили місцевий заклад освіти, а у Троїцькому перебили високовольтну лінію електропостачання.
"Ми живемо за 5 км від лінії фронту. Постріли чули усі 8 років. Але прилітало за межі міста. Попасняни звикли до звуків бомбардувань і мали надію, що все обійдеться. Евакуацію постійно зривали, люди не хотіли їхати".
24 лютого в Попасній було відносно спокійно. Ми навіть не повірили новинам. Але вже 2-3 березня місто почали накривати артобстрілами. Зникли світло, вода, газ. Ярослав з дружиною Аліною і 9-ти річним сином Іллею перемістилися жити в коридор. Оскільки відключили світло і не працював холодильник, їжу тримали на балконі. Вживали її холодною.
Ярослав попри все продовжував працювати: робив відео, тексти і просто з телефона заливав їх у фейсбук, інстаграм, ютуб. Сусід мав бензиновий генератор і заряджав йому телефон. На обдумування сюжетів часу не було. Ярослав заходив у темний підвал, вмикав ліхтар, кнопку запис і спілкувався з людьми. Теми були різні: від "облаштування бомбосховищ" до "де знайти їжу".
"Ми одночасно працювали, волонтерили та інформували людей про евакуаційні рейси, видачу гуманітарної допомоги", – розповідає Ярослав. З першого дня війни у магазинах Попасної спорожніли полиці, закінчувалася готівка у банкоматах. Редакція "Попасна.City" робили про це репортажі: де купити продукти, куди завезли гроші.
Іветта Кузьміна з благодійного фонду Восток-СОС запропонувала Ярославу закупити на 100 тисяч гривень ліки й продукти для потребуючих. Тоді ще у більшості попаснян були гроші, їжа, зв'язок. Чоловік скористався пропозицією і закупив усе необхідне на "чорний день". Потім він настав.
Також Ярослав допомагав з евакуацією людей. Ніхто не знав, як діяти в такій ситуації, не було інструкцій, тому йому телефонували по 100 разів на день. Потрібно було домовлятися, щоб в Бахмуті розмістили людей, вирішувати питання розвантаження гуманітарної допомоги. Згадує, що у цей час дуже допоміг досвід роботи на залізниці.
Коли влада налагодила постачання гуманітарної допомоги, через видання збирали гроші на пальне для евакуаційних автівок і на поховання місцевих. Потрібно було вивозити трупи з міста та хоронити їх в іншому місті.
Попасняни Олександр Прокопенко і Віталій Трофіменко, які евакуювали людей до останнього з громади, знімали на відео мешканців з якими близькі втратили зв’язок, розбиті вулиці, домівки. Вони надсилали це Ярославу, а він монтував відеосюжети. Ці відео набирали незвичайно велику для Попасная.City кількість переглядів, деякі – близько мільйона. Вони зняті непрофесійно, але у режимі реального життя. Медіа також займалося пошуком людей, які зникли. Публікували списки людей, які переховувалися у підвалах будинків. Редакції приходило багато повідомлень з проханням допомогти, знайти інформацію про зниклих безвісти родичів.
Евакуація та запуск Сміла.City
8 березня Ярослав вивіз свою родину з Попасної в Бахмут. Сам виїхав до них 9 березня.
Десь у цей час в Попасній пошкодили вежі 4G, тому працювати чоловік вже не міг. Також почали проривати перші блокпости, а для журналіста залишатися під російською окупацією – небезпечно.
Від 24 лютого в Україні було вбито 8 журналістів під час виконання роботи. Ще двадцять п'ять загинули як учасники бойових дій чи від наслідків військового вторгнення росії. Українські журналісти входять у першу п'ятірку тих, ким цікавляться російські спецслужби на окупованих територіях. Про це повідомляє Інститут масової інформації.
14 березня Ярослав ще раз повернувся у Попасну. Друг попросив його евакуювати машину. Завіз гуманітарну допомогу, а на зворотному шляху вивіз людей, які хотіли виїхати.
16 березня з Бахмута сім’я переїхала у Черкаську область, місто Смілу. Зараз родина живе у будинку, за який платить лише комуналку. Влаштували сина у місцеву школу, де проводять спільні заходи з реабілітації та підтримки переселенців.
Коли журналіст ще перебував тиждень без електропостачання у Попасній та з телефона вів лише сторінки у Фейсбуці, Інстаграмі, до нього звернулися Крістіна і Марта – колишні співробітниці редакції. Вони запропонували на волонтерських засадах допомагати вести сайт Попасна.City. Це дало змогу оновлювати його.
Щодо складу редакції, то наприклад, над Попасна.City зараз працює 3-є людей: Ярослав, його дружина Аліна та фрілансерка Крістіна. Чоловік намагався підтримувати роботу видання до останнього, але змушувати людей працювати під час активних бойових дій – небезпечно. Ще один журналіст, який працював у Попасній перестав виходити на зв’язок, а інші члени команди: коректор і рекламна агентка поїхали за кордон.
Крістіна, яка зараз в Харкові, досі веде сайт та пише матеріали. Зараз вона спілкується, бере коментарі у людей, влади. Цю роботу можна робити дистанційно. Медіа у будь-якому випадку має жити.
Наразі Ярослав зосередився на запуску нового онлайн видання у місті, в яке евакуювався – Сміла.City.
"У Попасній ми публікували 50% матеріалів російською, адже більшість розмовляли нею. У Смілі, зважаючи на те, що населення десь на 80% україномовне, видаємо все українською. Я почав говорити, писати, а головне думати українською", – каже журналіст.
Чоловік розповідає, що запуск Сміла.City відкрив робочі місця на новому місці. З нуля починати складно, але цікаво.
"Я знаю принципи, за якими працює медіа і хто за що відповідає в команді. У мене поки немає стільки контактів, як у Попасній, але з нами в команді журналістка, яка працювала у місцевих ЗМІ, тому розуміння специфіки є",– каже Ярослав.
Чоловік розповідає, що якщо Попасну звільнять, він туди приїде, але повертатися вже немає куди. Щоб розмінувати, відновити комунікації і будинки у його місті, підуть роки. Там буде про що писати, але жити – ні. Зараз родина робить ставку на Смілу.
3024
