Матеріал Al Jazeera "Mariupol survivor: My young children asked me if it hurts to die" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
28-річна Галина з Маріуполя три тижні жила під російськими обстрілами разом із чоловіком, двома маленькими дітьми та собакою.
Зараз жінка в Європі, але Al Jazeera не публікує її прізвище та будь-які інші дані, які могли б ідентифікувати жінку: її родичі все ще залишаються в окупованому росією місті.
Далі пряма мова жінки.
Жінка з дитиною та собакою на платформі після прибуття з Маріуполя
Увімкнули телевізор і зрозуміли, що почалася війна
Нас розбудили дуже потужні вибухи. Вікна тремтіли, і ми відразу зрозуміли, що почалася війна.
У перший день обстріли були далеко від нас. З кожним днем вони наближалися і згодом прогриміли біля будинку. Осколки розліталися в усі сторони, і ми просто не могли покинути підвал.
Ми були в шоці, у мене тремтіли руки, ноги, я казала: "Може, це все не насправді?". Але потім ввімкнули телевізор і зрозуміли, що дійсно почалася повномасштабна війна.
Діти з першого дня були налякані безперервними бомбардуваннями, а коли ситуація погіршувалася, вони билися в істериці та питали: "Чи боляче помирати?"
Моїй дочці вісім, синові шість. Наш собака – маленький чихуахуа розважав дітей та відволікав їх від усього цього. Він грав з ними і це дуже допомагало.
Якось вночі було 37 прильотів поряд
Ми єдиний раз ходили в магазин під час війни. Купили продукти, а в морозильній камері було м’ясо та інша їжа.
Пізніше, коли не було електрики та їжі, ми, дорослі, голодували. Діти їли раз на день, у нас не було нормальної води. Мій чоловік набирав її з річки, ризикуючи власним життям.
Вони вимкнули центральне опалення, а на вулиці було -10°C. Одного разу після обстрілу в нас повилітали вікна. І почався кошмар.
Без вікон температура в квартирі була -1°C. Якось я пролила воду, і вона замерзла. Кудись ходити чи відвідувати родину було небезпечно. Ми жили в дев’ятиповерхівці. Всі сусідні будівлі згоріли або були зруйновані. Там були купи тіл.
Самі спускалися в сховище до останнього дня. Якщо в підвалі не було місця, ховалися на просторі між квартирами на нашому поверсі. Ми ставили ковдри на підлогу і спали так.
Згодом чотири снаряди влучили в наш будинок, в той момент, коли ми там були. Один вибухнув на двох поверхах сусіднього під'їзду. Тоді загинули троє дітей і двоє дорослих.
Якось вночі ми нарахували 37 прильотів поблизу.
Українські надзвичайники вивозять постраждалу вагітну жінку з пошкодженого пологового будинку в Маріуполі, 9 березня
Справжній голод почався 3 березня
Кожен сусід допомагав один одному. Людям літнього віку приносили воду, кип’ятили в чайнику. Війна об’єднала сусідів, навіть тих, хто колись був неприязним один до одного.
Вогонь для приготування їжі та кип’ятіння води розпалили біля житлового будинку. Коли ситуація погіршувалася і вийти було неможливо, його запалювали на сходовій клітці.
Справжній голод почався 3 березня. Діти просили їсти, вони завжди були голодні, а ми, дорослі, майже не їли. Я на власні очі бачила, що багато людей грабували магазини. Хоча ми були голодні, але совість не дозволяла робити те саме.
Зрештою, ми вийшли з кількома сусідами з будинку, це був акт відчаю. Вони прийшли та кажуть: "Ходімо куди завгодно. Неважливо що станеться".
Люди проходять повз житловий будинок у Маріуполі, 30 травня
Евакуація з Маріуполя: врятувало те, що в нас три тижні майже не було електрики
До війни тато купив кілька каністр із бензином. Наша машина залишилася цілою лише тому, що була в гаражі. Це врятувало наше життя.
Ми довгий час не виїжджали, але коли зробили це і побачили місто, це було жахливо…
Вулиці Маріуполя, 16 квітня
Тоді діти вперше вийшли на вулицю. Коли ми бігли, кулі літали навколо нас. Я попросила їх закрити очі, щоб не пошкодити зір, сказала, що навколо літають осколки скла.
Вони зробили це, і я повела їх тротуаром, оминаючи мертві тіла. Ми сіли в машину та на виїзді з міста побачили повністю розірваний труп чоловіка. Просто тулуб лежав. Вони відреагували жахливо. Спочатку не зрозуміли, а потім… у них почалася істерика.
Усе в місті було прикрашено буквами Z і георгіївськими стрічками. Ми були шоковані, думали, що росіян у нашому місті немає. Але на виїзді їх були сотні.
Була черга з машин, там стояли росіяни, вони якось організували блокпости, один за одним, кожні 50 метрів.
Вони зустріли нас посмішками. Дали нашим голодним дітям воду з пограбованого українського супермаркету, та велику банку меду. Деякі виглядали абсолютними алкоголіками.
Їм треба було перевірити машину і людей, які виїжджають з міста, їхнє листування, фотографії, можливо, щось підозріле, щось їм не сподобається.
Врятувало те, що в нас три тижні майже не було електрики. Тому вони не змогли включити наші телефони, батареї були розряджені. І слава Богу, я впевнена, що це просто врятувало нам життя.
За 97 кілометрів дороги ми не зустріли жодної машини
Ми їхали до Нікольського (23 кілометри від Маріуполя – Евакуація.City) з сусідами. Діставшись міста, рушили далі.
Люди там були розгублені й дуже налякані. Деякі просто сиділи на узбіччі, вони не знали, що робити та куди їхати.
Далі дорога була порожня. За 97 кілометрів ми не зустріли жодної машини. Коли побачили перший український блокпост, то заплакали від радості. Ми вибігли з машини, обійняли солдатів, дали їм мед, шоколад і ту воду.
Коли ми дісталися першого міста, де було тихо, де була їжа і відкриті магазини, ми плакали. Ми пішли до подруги помити руки і я побачила, як тече гаряча вода….
Я не могла повірити, що це вода, вона була такою дорогоцінною, кожна крапля, здавалося, була на вагу золота. Найпростіші речі, такі як вода, електрика, центральне опалення, були для нас немов подарунком із небес.
Ми приїхали у Дніпро, заселилися в готель, нарешті прийняли ванну, поїли нормально. Мій син сказав: "Мамо, це найкращий готель у світі!"
Діти спали цілу ніч і ще півдня. Вони отямилися та питали: "А тут стрілянина буде? Ти впевнена?".
Фізично на цьому етапі вони почуваються погано, бо немає ні медичних препаратів, ні якісної води, ні нормальної їжі. Що кажуть про окупантів? Нічого хорошого. Росіяни створюють вигаданий образ нормального життя, відкривають школи для дітей і розважальні центри, але насправді у людей елементарно немає води та їжі.
Росіяни намагалися відновити водопостачання, але труби протікали і вода затопила братські могили. Сталася катастрофа. Оскільки вони недостатньо глибоко поховали мертвих, деякі частини тіл спливли. Мій тато бачив це, він мені розповідав.
Будинок, у якому вони зараз живуть, без даху, є лише стіни. А моєї квартири у мене вже немає: на нашу дев’ятиповерхівку впала бомба.
Нам пощастило вижити.
Люди стоять серед нових могил на кладовищі в місті Старий Крим під Маріуполем, 22 травня
3020
