Жінка розповіла редакції Евакуація.City, як пережила блокаду рідного міста та дісталась з родиною до фінського Йоенсу.
Початок війни
Лютий Вікторія пам’ятає погано. Дати перетворились в голові на просочений сажею калейдоскоп.
"Я пам’ятаю 2 березня. Тоді у Маріуполі зникло світло. За ним – газ, вода і всі комунікації. Перші тижні нас ще шокувало, що не було евакуації. Ми бачили, як на очах руйнувалось місто, і нам було нікуди бігти. До війни ніхто не готувався, ніхто не запасався харчами. Весна була дуже холодна", – розповідає жінка.
Уже за кілька кварталів від Лівого Берега, де жила візажистка, починалась невідомість: ніхто не знав, чи живі та здорові люди, з якими ще тиждень тому Віка працювала та дружила.
З середини березня життя Носуленків почало нагадувати день бабака. Кожен ранок починався з квесту – як під постійними обстрілами знайти дрова і порівняно чисту воду.
Маріуполь. Лівий Берег
"Щоб щось приготувати, ми палили багаття. Воду можна було дістати кількома ненадійними способами. Один з них – топити сніг, брудний від пороху, бо сажа від обстрілів була всюди: на наших обличчях, руках, білизні. Небо теж почорніло від постійного смогу, хоча заводи більше не працювали. На весь район була одна криничка, яка ще працювала завдяки сонячним батареям. Нема сонця – значить не буде і води. А чергу треба було займати від 4 години ранку, і далеко не факт, що ти набереш хоч відерце до 20:00 вечора", – розповідає Вікторія.
Більшим везінням вважався дощ – тоді маріупольці могли набрати дощової води. Такої ж чорної, як все навколо, проте принаймні у вільному доступі. Запах гару всотався в повітря і шкріб легені зсередини.
"Азовсталь обстрілювали 24 на 7. Я не можу це забути: гучний гуркіт металу, що ламається. Ти чуєш його і вночі, і в 4 чи 5 годині ранку. Росіяни особливо любили влаштовувати обстріли на світанку, і все – ти уже не спиш. Ми боялись запалювати свічки, щоб ніяк не відсвічувати, намагались жити у повній темряві. Коли обстрілювали наш приватний сектор, взагалі перестали спати", – згадує Віка.
Бомбардування "Азовсталі" не стихали ні днем, ні вночі
З дому Носуленки спускались в холодний сирий підвал. Потім вся родина похворіла, від простуди у всіх почалась ще й дивна алергія. Спати там було неможливо, тому перестали бігати та поклались на долю. На початку квітня фронт трохи посунувся, і обстріли перемістились далі – росіяни стали ще завзятіше нищити Азовсталь, але трохи відчепились від району Вікторії. Сажа в’їлась в шкіру усій родині – навіть на їжу не було достатньо води. Про те, щоб усім помитись чи хоча б змінити білизну, мова не йшла взагалі.
15 квітня, всередині весни, в Маріуполі йшов великий, лапатий сніг. Тоді родина почула, що є можливість виїхати з міста, проте тільки через російські фільтраційні табори і ворожу територію. Альтернативні способи виїзду через російські блокпости на підконтрольну Україні територію коштували грошей, яких в родини не було – 1500 євро (44 тисячі гривень), до того ж зверху від маріупольців очікувались додаткові хабарі ворожим солдатам.
Ближче до кінця квітня Носуленки наважились – треба виїжджати, хай навіть через фільтраційний табір. Віка – сирота, тож в Маріуполі лишались тільки батьки чоловіка.
один з районів Маріуполя
"Мамі 70, вона не хотіла їхати і щось десь починати спочатку. На її вікнах густо викладені ікони біля кожного вікна – як спосіб захиститись від війни. В дім навпроти неї, буквально через 4-5 метрів, було пряме попадання снаряда. Врятувало тільки те, що огорожа була кам'яна. У кого металічна, то осколки мін різали метал як масло. У неї там курочки та собака-вівчарка. Ми так і не вмовили виїхати. Залишилась сподіватись на краще", – розповідає Віка.
Виїжджали Носуленки на власному авто, яке чудом лишилось в нормальному стані. Від влучання снарядів щодня вибухали приватні автівки у дворах, на вулицях і в гаражах. Погорів весь новенький муніципальний транспорт, яким останні кілька років так пишались маріупольці – від автобусів і до трамваїв. Тому родина вирішила, що далі тягнути нікуди, і треба евакуюватись, доки є на чому.
Евакуація
Фільтрація пройшла на диво спокійно. Родину з дитиною з інвалідністю порівняно швидко перевели в коротшу чергу, чоловікові не викручували руки і не приставляли до скроні автомат.
Фінляндія
З пскова Носуленки поїхали до санкт-петербурга, а звідти уже недалечко фінський кордон. Фінляндію вибрали, бо це була найближча для них можливість виїхати з росії до європейської країни.
Фінські прикордонники поводились максимально коректно. У маріупольців відразу спитали про їхню історію та поселили у прикордонне містечко Конансуа, у приміщення колишньої тюрми, поки їхні документи тимчасового захисту були на розгляді. В’язниця виглядала цілком комфортною –- хороші умови, дворазове харчування та можливість взяти їжу з собою в кімнату на вечерю. В цьому приміщенні родина пробула перші 6 днів, доки представники Червоного Хреста не дали їм ключі від квартири в місті Йоенсу – там дозволили залишатись до року і ділити апартаменти зі ще однією родиною переселенців.
Носуленки чесно розповіли про кількість грошей, яку вони змогли вивезти з Маріуполя, тому спершу родині не надавали фінансову допомогу. Коли українці витратили свої заощадження, їм нарахували 350 євро на всіх (10 300 гривень). У Фінляндії немає сталих сум, які виплачують усім переселенцям. Міграційна служба розраховує допомогу для кожної сім’ї індивідуально.
Носуленки звикли до моря, проте фінське спершу здавалось їм трохи холодним.
"Спершу ми отримували гуманітарну допомогу раз на 2 тижні – пакет продуктів. В деяких центрах можна записатись і на вживані меблі, якщо вони будуть, і на техніку. Точно можна взяти каструлі, сковорідки. У нас в квартирі Червоний хрест лишив навіть побутову хімію та предмети особистої гігієни. Фіни дуже порядні, і дуже хороші, і вони нічим нам не зобов’язані, але допомагають. Важливо, щоб наші люди цим не зловживали", – розповідає Віка.
Емоційний стан
За тиждень до виїзду з Маріуполя, Вікторія з чоловіком попри небезпеку пройшлись по своєму району.
"Там лежали трупи. Давно. Чорні, переламані. Лежали як ляльки. І ми вже навіть не відчували страху, бо боїшся в перші дні чи тижні. Хто виїхав в середині березня, то вони так і залишились в тій фазі стресу, коли паніка і жах. А ми вже в іншій. Коли приймаєш все як є і живеш далі. Ти бачив поруч смерть, бачив доми у вогні, але не міг допомогти. Тому цінуєш все інакше. Ти приїхав у Фінляндію, тобі кажуть – живіть. Хочете – знайдемо вам роботу. Не подобається – подивимось інші варіанти. І ти цінуєш", – розповідає Віка.
вулиці Маріуполя
Впродовж розмови в кімнату постійно заходив кіт Носуленків. Спокійний і гордий маріупольський сфінкс пережив два місяці блокади, але влаштовував концерти з обуреного нявчання, якщо його не запускали в кімнату за першим запитом. Його психіка адаптувалась до останніх подій швидше, ніж психіка господарів.
Перші дні в Йоенсу Віка плакала. Якщо під час блокади Маріуполя родина трималась, то в безпечних умовах на поверхню вийшло все, що так довго стримувалось в розтрощеному росіянами місті.
"Я плакала надривно, із заїканнями, як діти. Під час війни ти рюмсати не будеш – тобі треба виживати, а якщо ні, то тебе і твою родину може спіткати лихо. Тому все, що відбулось, наздоганяє тебе пізніше. У безпеці. Чим далі від дому, тим гірше. Така чутливість, ніби зірвали шкіру", – пояснює Віка.
Час від часу Носуленкам вдається додзвонитись до батьків чоловіка. Розмова коротка – як ви? Живі. Слава Богу. Переважно це все, на що вистачає зв’язку.
Адаптація
У Йоенсу майже нема багатоповерхівок, а райони міста розділяє лісова смуга. Хоч фінський клімат доволі холодний, Носуленки з часом адаптувались. Фіни намагаються допомогти українцям в межах соціальних програм, які уже існують для вразливих прошарків населення. Кілька разів на тиждень у спеціальних центрах можна взяти пакунки з їжею, проте встигнути треба рано, тому що кількість допомоги обмежена.
"Для них дивно, що українці беруть дуже багато їжі. Тобі ж завтра ще дадуть, нащо набираєш? А багато хто, включно з нами, по 2 місяці не бачили хліб. Люди забирають по 2-3 буханці з собою. Фіни нічого не кажуть, але не розуміють цього. Ще хотіла б попросити, щоб ніхто з українців не викидав речі з гуманітарки, які не підходять – принесіть назад. Коли фіни бачать свою допомогу у смітнику, їм боляче. Це не лицемірство, для них і реюз, і сортування сміття – не пустий звук", – розповідає Віка.
Вікторія час від часу ходить на зустрічі з іншими українцями
Пошуки роботи
Чоловік Вікторії придивляється до роботи на будівництві та сезонного збору ягід. А сама Вікторія активно намагається відновити свою кар’єру у бьюті-сфері – уже співпрацює зі школою моделінгу та зробила макіяжі для кількох фотосесій. Дитину Носуленків влаштували у місцеву школу зі спеціалістом, який працює з дітьми з розладами аутичного спектра. Сама Віка вчить фінську на безкоштовних курсах, хоч ця мова і дається їй нелегко – фінська має власні назви навіть для слів іншомовного походження.
В сторіс жінки в соціальних мережах фотографії нових проєктів чергуються з пошуком загублених людей та тваринок Маріуполя. Троїцька, Митрополицька – чиї хвости? Люда, Таня, Мирослава – бачили восстаннє у березні, в квітні, в лютому. Люди продовжуть шукати рідних. І жити.
"Так, все зламалось, все зруйновано. Можна піти в депресію і дуже довго плакати. Але після цього треба починати спочатку. Треба жити", – розповідає жінка.
4318
