Матеріал The Daily Mail "My Ukrainian refugees have gone home and I'm utterly bereft" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
Поїхали, щоб скласти іспити
У будинку тихо. Немає того радісного "Доброго ранку. Будеш каву?" від Зоряни, яка вже на кухні готує млинці на сніданок і щось українське та смачненьке на вечерю.
Не буде Устима, 17-річного сина Зоряни, який спуститься через пару годин на чай. А потім повернеться до кімнати, бо має онлайн-уроки в Україні та готується до здачі іспитів цього літа.
Чому? Бо мої українці поїхали з мого дому в західному Лондоні на свою улюблену батьківщину. Не дивлячись на те, що війна все ще триває…
Дженні Мюррей прожила разом із Зоряною та Устимом шість місяцівФото: The Daily Mail
Багато хто спантеличений, що вони виїхали, війна ж не наближається до завершення! Але я чудово їх розумію.
Як мати-одиначка Зоряна має одну велику турботу в житті – безпека та успіх її сина. У вересні Устиму буде 18. До цього часу він мав встигнути отримати довгострокову візу у Великобританії.
Чоловікам від 18 до 60 років заборонено виїжджати з України, оскільки вони є військовозобов’язаними. У мене є власні сини, тому поділяю рішучість Зоряни виїхати. За подібних обставин я би зробила те саме.
Устим наполегливо працював весь час, коли жив у мене. Він амбітний і хоче навчатися. Жінка з сином поїхали до України, щоб Устим міг здати іспити в університеті.
Ми намагалися організувати їх онлайн, але не вийшло. Пропонували зробити це в аудиторії місцевого коледжу, де був би наглядач, який слідкуватиме, щоб все було чесно.
Зоряна та Устим поїхали з Лондона в Україну Фото: The Daily Mail
Сигнали повітряної тривоги звучали в моєму лондонському будинку
Ми багато розмовляли про жахи війни, про те, скільки ночей Зоряна із сином провели в підвалі свого багатоквартирного будинку. Люди думають, що на заході України безпечно і що лише схід хочуть стерти з лиця землі.
За обіднім столом я дізнавалася, як часто бомбардували військові об’єкти поблизу її дому. Попередження про тривоги звучали у її телефоні. Жінка також постійно переписувалася з матір’ю та сестрою. Вони все ще були вдома, налякані. Роздумували, чи варто теж їхати до Англії і не хотіли залишати чоловіків, яким не дозволять виїхати з України.
Дженні Мюррей (на фото) та Зоряна багато говорили про жахи війни в УкраїніФото: The Daily Mail
Суп був чудовий, і вона теж
Щовечора ми разом їли за обіднім столом. Це прекрасно. Коли живеш одна, легко піддатися спокусі і їсти на колінах перед телевізором. Перші кілька днів я готувала свої фірмові страви – спагетті-болоньєзе, ідеальне для хлопчика-підлітка, і запіканку з баранини та абрикосами.
Потім Зоряна сказала, що хотіла би познайомити мене з деякими українськими стравами. З цього моменту моя кухня більше не належала мені. Чи була я незадоволена таким розвитком подій? Ні! Кулінарія – моє найменш улюблене заняття. А Зоряні вона подобається.
Кожні кілька днів ми ходили по магазинах. Вона закохалася в Marks&Spencer і місцевий супермаркет. Ми купували борошно, буряк на борщ і шукали щавель на білий борщ із капустою.
Якось Зоряна повернулася додому, поговоривши з сусідом-українцем, про чиїх дітей піклувалася того ранку, і повідомила, що щавель можна знайти на Хемпстед-Хіт (лісопаркова зона на півночі Лондона – Евакуація.City). Я благала, щоб вона не ходила туди сама. Вона пішла і повернулася з повною сумкою зелені. Суп був чудовий, і вона теж.
Зоряна миттю придумала, якими автобусними маршрутами доїхати до української церкви в центрі Лондона, знайшла сама роботу прибиральницею і по догляду за дітьми. В Україні вона працювала вчителькою початкових класів і вирішила тут заробляти гроші самостійно. Я рідко кимось так захоплювалася.
Бути з нею – постійне задоволення. Вечорами ми розмовляли про її історію – невдалий шлюб зі священиком, який став батьком Устима. Важко навчати та виховувати дитину самотужки.
"Лондон чудовий, – казала вона, – але Львів – найкрасивіше місто у світі. Будь ласка, нехай після цієї страшної війни він залишиться таким же прекрасним".
"Я відчуваю, що втратила прийомного онука і дочку, яких ніколи не мала"
Я сумую і кожен день переживаю за їх безпеку
Тепер їх немає, і лише з частих повідомлень я знаю, що вони в безпеці.
А я? Я маю справу з бідолашним котом, який, як загублена душа, блукає в пошуках смачненького, а потім сумно повертається до нині порожнього ліжка Устима. Собаки, Медж і Фріда, байдикують на дивані та дивляться у вікно, очікуючи на повернення наших гостей.
Я сумую за ними і щодня переживаю за їхню безпеку. Я відчуваю, що втратила прийомного онука та дочку, яких ніколи не мала.
Вчора прийшло втішне повідомлення у WhatsApp.
"О, Дженні. Тут усі запитують, як мені було в Лондоні. Я сказала, що почувалася як вдома. Мені здається, що я знаю тебе багато років. Це було так легко, так комфортно. Було дуже приємно познайомитись із тобою. Спілкуватися, проводити кожну хвилину, їсти. Ти назавжди в моєму серці та душі. Я так сумую за тобою. Ти нам така дорога. Впевнена, що тепер у мене є мама в Лондоні. Я так тебе люблю!"
І наші почуття взаємні. Повертайтеся, як тільки зможете.
3020
