Ольга розповіла редакції Евакуація.City, як стала культурною амбасадоркою українського спротиву у Литві.
Початок війни: з підвалів на волонтерство
Ольга Макаренко – з села Усатове під Одесою. Вона керівниця і диригентка двох співочих колективів, ведуча на весіллях та концертах. Її життя складалось з організації свят, музичних заходів та робочих поїздок за кордон на міжнародні фестивалі. Ольга – багатодітна мама, разом з чоловіком виховує трьох дітей.
Ольга з колегами
Вдома у жінки немає телевізора. Вона не читає медіа, не дивиться новин і не слідкує за ними онлайн. Тому о 7:30 24 лютого спокійнісінько збирає старшу дитину в школу, уже навіть одягає на неї ранець та налаштовується на новий робочий день. І тут телефон Ольги озивається повідомленням з батьківського чату – ніхто нікуди не йде, діти залишаються в безпечних місцях
"Водночас друг мені пише – почалась війна. А я навіть не можу зрозуміти, яка війна, як це війна?", – розповідає жінка.
Наступною Ользі подзвонила сестра, яка живе за кордоном.
Телефон з Олиних рук випав.
Далі життя закрутилось, як сюрреальний сон. Існування перемістилось в неглибокий підвальчик із закрутками, який чоловік Ольги зробив, щоб ремонтувати машину, а не захищатись від російських обстрілів. Всією родиною чекали, що ось-ось, і все завершиться – 21 століття, не можуть так просто падати на голову бомби. Дзвінки знайомих з Харкова, Одеси та Києва лякали все більше.
"Відчай з'явився, коли захопили Чорнобиль. Коли стало зрозуміло, що на нас напали світові терористи. Спершу сталась істерика, а на другий день зранку я встала, гарно одяглась і вирішила, що якщо я буду помирати, то хоч красиво. Прийшла в будинок культури, куди перемістились усі процеси, і взяла на себе керівництво волонтерського центру нашого села", – розповідає жінка.
Усатове – найближча до Одеси територіальна громада. Вдень усатівчани патрулювали село, шукали мітки, організовували та годували територіальну оборону. У волонтерському центрі намагались закрити потреби військових: люди величезними сумками носили білизну, їжу та засоби гігієни. Ольга записувала хлопців в територіальну оборону – приходило багато мисливців, які вміли користуватись вогнепальною зброєю. З 8:00 село працювало, з 20:00 ховалось по будинках. Всі знали – з першої до четвертої ранку росіяни будуть обстрілювати Усатове.
"З 24 лютого ми щоночі підстрибували від сирен та вибухів і летіли у підвал. За 10 днів нам виснажили психіку. Ми навіть не знали, що людей можна так ламати. Але вдень треба було працювати, тож ми якось втягнулись", – згадує жінка.
Евакуація за кордон
Село Ольги розташоване за 2 години їзди від Миколаєва і за кілька годин від маріонеткового проросійського Придністров’я. На початку березня в Усатове приїхали військові, і попередили – росіяни прорвали захист Миколаєва і пішли на Вознесенськ. В той самий час від тринадцяти до чотирнадцяти ворожих кораблів близько підійшли до Одеси. Усатове переживало, що якщо росіянам вдасться заблокувати приморське місто, їх чекає доля Маріуполя.
"Я спершу засуджувала людей, які евакуювались. Хто буде наших воїнів перебинтовувати? Хто борщі їм варитиме? А тут приїхали військові й самі кажуть – евакуюйтесь", – розповідає жінка.
Ольга з дітьми спершу думала їхати до батька в Сергіївку. Мовляв, ну кому той курорт потрібен? Що там стріляти? Вона ще не знає, що 1 липня їй подзвонять о третій ночі і скажуть: росіяни вдарили ракетами по будинку тата, де жінка провела усе дитинство. Батько Ольги виживе, проте довго лікуватиме рвані рани на руках, довжелезний поріз на обличчі та відновлюватиметься від втрати крові.
На початку березня Ольга про це ще не здогадується, проте ридає, пакуючи у 2 валізи все своє життя.
"Врешті вирішили, що евакуююсь з дітьми у Вільнюс, до родичів. Чоловік повіз нас до молдовського кордону. Їхала і прощалась з Україною, не знала, чи колись повернусь. Стан такий страшний, ледь не плачеш, але водночас розказуєш чоловіку, що робити по господарству, бо куди ти від того дінешся.
На кордоні стояли десь з 19:00 до 07:00. Проїжджали один метр за пів години. Люди поруч не витримували, вибухали істериками зі сльозами. Ніколи не забуду ту картину, як чоловіки прощались на кордоні з жінками. А я зі своїм навіть толком не попрощалась. Він навіть дітей не обіймав. Казав – а ми не прощаємось, бо ще побачимось. Це для вас просто невеличка подорож", – розповідає Ольга.
Дорога до Вільнюсу: 4 країни, 8 днів, троє дітей і 2 валізи
За 2 тижні до початку повномасштабної війни Ольга перенесла тригодинну операцію на ноги, лікувала варикоз. Лікарі заборонили жінці підіймати важке, проте десятикілограмові валізи диктували власні правила.
"В Молдові стояла з дітьми в тролейбусі, змучена. Якийсь хлопець запитав – а ви з Одеси? І як там? Я нічого навіть не змогла сказати, просто розплакалась", – згадує жінка.
До Вільнюсу Ольга їхала 8 днів через Молдову, Румунію, Угорщину і Польщу.
"В Молдові й Угорщині я ще пила заспокійливі. А в Румунії ніби змінила внутрішній фокус – дивилась на все зсередини, як репортер. В яку б країну ми не приїхали, нам допомагали – в Угорщині дали готель, в Польщі волонтери пилинки з нас здували, в Румунії якийсь хлопець був готовий дати нам будинок, щоб ми жили. Така була сила людської любові: переходили з обіймів в обійми. Я жодного разу за 8 днів не була голодна. Ця любов дає такий поштовх – стаєш ніби жабою в молоці. Щоб вибратись, збиваєш його ногами в масло", – згадує жінка.
Ольга особливо запам’ятала 8 березня. Родина якраз дісталась з Румунії до Польщі. Нічний потяг був повний українок, які вперше від 24 лютого посміхнулись: українські чоловіки прямо з передової поздоровляли жінок-переселенок зі святом. Звісно, дистанційно.
"Дівчата розповідали, як тікали з Харкова. Їхні евакуаційні потяги їхали вночі так тихо, що не було чути, як колеса б'ються. 6 годин всі лежали на підлозі тихесенько, доки йшли обстріли. Жінки, які мали все, тепер не мають ні офісів, де працювали, ні квартир, де жили. Казали, що їдуть в нікуди, бо минулого у них більш нема, а майбутнє невідоме", – розповідає Ольга.
потяг з Румунії
Одеситка діставалась до Литви в основному нічними поїздами. Людей було неймовірно багато – деякі евакуйовані сиділи навіть у туалетах, біля унітазів. Щоб скористатись вбиральнею, половина потягу мусила переживати складну ротацію, але Ольгу це вже не бентежило – стан був такий, що жінці було все одно, де спати чи лежати. Почуття притупились, проте жінка все одно згадує позитивне.
"Там було багато про любов. Пам’ятаю в якійсь країні дідуся з паличкою, який ледь йде, але купив рогалик і несе його моїй дитині", – розповідає Ольга.
Той самий рогалик
Литва: оренда, ціни, тимчасовий захист
Спершу одесити поїхали до родички у Вільнюс, проте та виявилась не готова на довгий час приймати трьох дітей у своєму домі. Але Макаренків підстрахували. У Паланзі, місті біля Балтійського моря, друзі родини мають свою квартиру, в яку погодились поселити Ольгу з дітьми.
Спершу українка оформила литовський тимчасовий захист. На дорослих тут є лише одноразова допомога у розмірі 250 євро (9 350 гривень) на людину, а 60 євро (2 240) на кожного з дітей виплачують щомісячно. Дорослих Литва реєструє на біржу праці й підштовхує працювати. Наразі Ольга очікує вакансію акторки відповідно до свого попереднього досвіду, а доти фінансово їй допомагають друзі та родина. Курси литовської в країні безкоштовні, переселенців підштовхують вчитись. Діти одеситки закінчили навчальний рік в українській школі дистанційно, далі жінка підшукуватиме їм литовську.
Паланга
Часом Литва виділяє продуктові картки українцям на 12 євро (450 гривень), транспорт для переселенців безплатний. Щодо оренди житла, то спершу було повно волонтерських пропозицій, проте зараз переселенці можуть зіткнутися з тим, що винайняти житло проблематично. Його не багато, і не всі господарі погоджуються здавати в оренду українцям, переважно не пояснюючи причин. Мінімальна сума за оренду однокімнатної – 500 євро (18 700 гривень).
Продукти в країні недешеві. Хліб може коштувати від півтора євро за буханець (57 гривень), за один невеликий похід в супермаркет раз у два-три дні Ольга витрачає мінімум 15 євро (560 гривень).
Проте Ольга говорить – самі литовці, як люди, дуже підтримують українців.
Мітинги і проукраїнська діяльність
Від приїзду в Литву Ольга кожної неділі їздила п’ятигодинним потягом з Паланги до Вільнюса. Вона перетинала 400 кілометрів, щоб прийти на проукраїнський мітинг.
Ольга розповідає, що в Литві складно зустріти місце без українського прапора
"Перші мітинги були великі – кілька тисяч людей, не менше. Навіть українців так багато не було, виходили литовці. Литва маленька – менше трьох мільйонів людей, як Одеська область. Але вони всією душею з нами. Тут я познайомилась з Андрюсом Тапінасом – тим журналістом, який збирав на Байрактар для України. З активістом Олегом Шураєвим, який постійно знаходить для нашого фронту допомогу, він активно брав участь у зупинці фур, які везли товари на росію й Білорусь", – розповідає жінка.
До початку повномасштабної війни Ольга практично не розмовляла українською. Після 24 лютого і вона, і багато її знайомих масово перейшли на рідну мову. З початку мітингів у Вільнюсі жінка кілька разів співала український гімн та "Ой у лузі червона калина" на мітингах за участю литовського телебачення та мера Вільнюса, іноземних дипломатів та політиків литовського сейму. Ольгу також запросили на знімання кліпу "Ой у лузі Червона Калина" з литовцями, який набрав майже три мільйони переглядів на ютубі.
"Кожен понеділок у Литві є державний проукраїнський мітинг перед сеймом, на якому є всі керівники та посли іноземних держав. Але українці туди вже практично не ходять. Журналісти, яким треба розповідати про подію, інколи обертаються до мене, бо вже добре мене знають, і запитують – Оля, а де люди?", – розповідає жінка.
Ольга у всіх литовсько-українських групах агітує українців ходити на ці мітинги, тому що литовська влада повинна розуміти, що самим переселенцям не байдуже на підтримку України.
"Від нашої активності залежить увага до нас литовців і всього ЄС. Якщо нам не потрібно, то кому потрібно?" – пояснює жінка.
Ольга думала повертатись до України, проте бомбардування Сергіївки та поранення батька вибили жінку з колії. Зараз вона відчуває панічний жах при думці про повернення, доки ЗСУ не зможуть повністю звільнити Південь. Тому ходить на мітинги, звертає на Україну увагу литовської громадськості – і, як і всі, чекає Перемоги.
3025
