Журналістка Евакуація.City поспілкувалися з учасницями аматорського театрального колективу у Тулузі та організаторами акцій у Парижі та Ліоні.
Українці у Франції
За неофіційними даними, до початку великої війни в Україні у Франції проживало близько 40 тисяч українців. Серед них переважно трудові і політичні емігранти різних хвиль та їхні нащадки, а також переміщені.
Протягом перших трьох місяців війни до країни прибуло близько 85 тисяч українських переселенців, на початок липня тут офіційно прийняли вже понад 100 тисяч.
"Є 4 великі хвилі української еміграції у Франції, – розповідає Володимир Когутяк, віцепрезидент Об’єднання українців Франції (Union des Ukrainiens de France).
Перша хвиля – це приблизно 1917-18 роки – хвиля політичних емігрантів, тобто людей, які виїжджали з України через політичні питання. Після цього, у 40-і роки це були люди, які виїжджали через війну і знову ж політичні питання. У 80-ті роки – це більше економічна міграція, як і у 2000-х роках".
Володимир Когутяк
Володимир живе тут вже 20 років. Його батьки приїхали до Франції ще під час 4-тої хвилі еміграції. Він говорить, що зараз спостерігається новий міграційний потік з України, який, однак, відрізняється від попередніх:
"Зараз у нас п’ята хвиля, але треба сказати, що дуже багато українців повертаються назад зараз, або планують повернутися в Україну до вересня".
У Франції діють програми допомоги українським переселенцям, а також тимчасовий захист, що дає право на роботу, проживання, медичне страхування. Українцями, які рятуються від війни у Франції, опікуються місцеві асоціації, зокрема Foyer Notre-Dame, Liouba Lorr'Ukraine, Ukraine Libre та інші. Вони допомагають вирішити нагальні питання переїзду, реєстрації, поселення тощо.
У свою чергу, вимушені переселенці з України намагаються не тільки адаптуватися до нових умов, а й, переймаючи історичний досвід своїх попередників, вести активний спосіб життя та навіть на відстані дбати про батьківщину.
Так перший "Гурток українців у Парижі" виник ще у 1908 році. Нині одне з найстаріших – Об’єднання українців Франції (Union des Ukrainiens de France), яке було засноване ще у 1949-му. Учасники організації двічі на тиждень проводять у Парижі марші солідарності з Україною, а також організовують протидію російській пропаганді у місцевих медіа.
Володимир Когутяк переконаний: "Маніфестації надзвичайно важливі. Медіа все менше говорять про Україну, тому дуже важливо весь час нагадувати, що в Україні триває війна, що ситуація не стала спокійнішою".
У перші дні повномасштабної війни на мітинги виходили тисячі людей, зараз збирається 300 – 600. Інформацію про заходи організатори розповсюджують через соціальні мережі. На думку Володимира, українська спільнота здійснює вплив не тільки на політику, а і на звичайне життя місцевих мешканців:
"Якщо французи настільки сильно підтримують сьогодні Україну по всіх параметрах, то тільки тому, що вони знайомі з українцями і бачать українців як гарний, красивий народ. І це якраз дуже сильно впливає на цю допомогу, яку сьогодні надає Франція. Іншими словами, це не перша війна у світі за останні роки, і ніколи європейці не підтримували якусь країну і на фінансовому рівні, і щоб брати біженців отак додому, і щоб так допомагати у воєнному плані і так далі. Чому вони це роблять для України? Тому що вони надзвичайно симпатизують українцям".
Український театр у Тулузі
Художниця-ілюстраторка зі Світлодарська Ася Батурина з дитинства мріяла бути режисеркою, тому ще вдома, на Донеччині, постійно створювала сценарії, співпрацювала з місцевим аматорським театром. Три роки тому задумала поставити на сцені власну версію повісті Джейн Остін "Гордість та упередження", але втілити ідею тоді не вдалося.
Рятуючись від війни, Ася опинилася у Тулузі, а щоб не сидіти без діла, вирішила реалізувати давню мрію. Все почалося з оголошення у місцевому чаті: асоціація Ukraine Libre запропонувала усім охочим місце для організації активностей. Ася подумала – а чому б і ні? – і озвучила задум створити театр для переселенців.
Ася Батурина і учасниці театру
Вона розуміла: "Нам зараз дуже потрібно спілкуватися між собою і бути об’єднаними однією красивою, благородною, шляхетною ідеєю. А ідея нашого театру – привернути увагу європейців до України, щоб вони побачили, що у нас прекрасна країна, прекрасні люди. Оця класична європейська історія – дуже гарна знахідка, бо європейцям приємно чути від нас про те, що вони знають і люблять".
На її здивування, люди швидко відгукнулися, в основному, всі приїхали до Франції у квітні-травні цього року і прагнули спілкування. Серед них і жінки старшого віку, і юні дівчата та хлопці. А от містера Дарсі грає єдиний у колективі француз – він якось зазирнув на репетицію та так і залишився. Загалом у п’єсі задіяно 17 акторів, але колектив постійно поповнюється.
Ася переконана, що театр виконує важливу місію: "У нас свій арт-фронт і ми маємо працювати на перемогу, бо репутація має велике значення. Тож ми не гаємо часу, намагаємося робити все, щоб про Україну європейці знали з позитивної точки зору і щоб надалі допомагали їй зброєю для наших ЗСУ. Ми дуже творчі, і французи теж творчі. І це ті моменти, які нас об’єднують".
На думку художньої керівниці, спільні репетиції не тільки стали місцем зібрання патріотично налаштованих людей і нагодою для знайомства, а й дали можливість зберегти емоційне здоров’я. Ася говорить: "Театр – це можливість адаптуватися тим, хто переїхав через війну у чужу країну: хто з окупації, хто з території бойових дій. Вони позбавлені звичної обстановки і ритму життя".
Щоб більше розповісти місцевим жителям про Україну, усі гуртом вирішили робити ще й концерти, тож зараз активно готуються до Дня Незалежності України, учасники новоствореної трупи мало не щодня репетирують пісні, вірші сучасних поетів і навіть бойовий гопак.
Ще одним об’єднуючим моментом для всіх стала мова:
"У нас у театрі багато людей з російськомовних територій – з Харківської області, Київської, Чернігівської, але наша п’єса саме українською мовою. Українською ми розмовляємо і між собою, бо це соромно – не знати мову держави, громадянином якої ти є", – розмірковує режисерка.
До речі, переклали п’єсу з російської своїми силами, це об’єднало раніше незнайомих між собою жінок. Серед них – Ірина Заіка з Миколаєва, у минулому журналістка і директорка туристичної агенції. У пошуках тимчасового прихистку від війни у червні Ірина приїхала до Тулузи, де її тепло прийняла місцева українська громада і допомогла облаштуватися.
Ірина Заіка в Тулузі
Далеко від дому та рідних жінка почувалася дуже самотньою, тож коли познайомилася з Асею, підтримала її ідею і навіть долучитися до трупи.
Їй імпонує, що українці так згуртувалися навколо творчого замислу, репетирують при будь-якій нагоді, інколи навіть в парку просто неба, а після репетицій продовжують обговорення:
"Це і творчий потенціал, і спілкування, і товаришування людей різного віку. Мені подобається, що прийшло багато молоді і вони теж між собою здружилися. Для когось це більше розвага, для когось, дійсно, серйозна справа, але приємно, що ми тут вже об’єднані і тому легше вирішувати питання, які виникають, не почуватися самотньою в чужій країні і просто говорити своєю мовою із кимось".
Ірина вважає, така комунікація приносить і практичну користь: "Можливо, хтось із роботою допоможе, хтось розкаже, де є гарні мовні курси, хтось не знає, як дитину влаштувати – їй порадять, бо мають свій досвід тощо. Тут, у Франції, як я зрозуміла, є допомога, яку обов’язково нададуть, а є речі, про які потрібно дізнаватися самій і проявляти ініціативу. Якщо сидіти і просто чекати, ніхто до тебе не прийде. Тому дуже важливо допомагати один одному".
Ірина Заіка в Тулузі
На думку Ірини, репетиції, підготовка до прем’єр, інші активності дають переселенцям можливість почуватися корисними: "Це може бути участю у волонтерських програмах, і це може бути можливістю показати французам себе, нагадати про Україну, про те, чому ми тут".
Вихователька з Херсону стала хореографкою у виставі в Франції
Одна з учасниць театральної трупи – Ірина Зелинська. Вона вихователька з Херсону, вранці 24 лютого отримала дзвінок від донька, яка перебувала на заході України. Сказала взяти найнеобхідніші речі, документи, терміново сідати на поїзд і їхати до неї. Жінка бачила з балкону рух військової техніки, тому швидко зібрала невелику сумку і вирушила з дому.
Потяг прибув вчасно, але йшов тільки до Миколаєва, вже там пасажирів пересадили на інший, брали усіх навіть без квитків, взяли й Ірину. В дорозі роздавали валер’янку, люди були налякані, хвилювалися, по вагону ширилися чутки, що бомблять Білу Церкву, ніхто не знав, доїдуть вони до Львова чи ні. Зустрівшись, мати й дочка вирішили разом їхати за кордон, до Франції.
Були в дорозі 5 днів, зупинялися відпочити у різних країнах, всюди відчували турботу і бажання допомогти. Донька Ірини залишилася шукати роботу на півдні, а Ірина поїхала далі. Заночувала в Тулузі. Місто так сподобалося, що захотіла залишитись тут на деякий час, волонтери швидко знайшли родину, яка надала жінці притулок. Записалася на мовні курси. У місцевому чаті побачила фотографії з репетиції театру, подумала, що нарешті зустріла рідні душі, і написала Асі.
Ірина Зелинська
До війни Ірина 5 років займалася історичними танцями і навіть брала участь у балах. Тому запропонувала художній керівниці новоствореного театру поставити танці у її п’єсі:
"Я їй так і написала: Асю, я знаю ці танці, я їх танцювала на балах, можу допомогти. Вона дуже зраділа. У нас ніби пазли співпали". Так в театрі з’явилася власна хореографка.
Мета театру – стати професійним і дати роботу переселенцям
На одну з репетицій завітала уродженка України Оксана Конор, яка живе у Тулузі понад 20 років. На Ірину жінка справила враження тим, що зберегла свою мову: "Вона так чисто, красиво говорить українською. Оксана запросила нас у гості, привезла до себе на машині, пригостила всім, що є". Тепер українки мають спільні ідеї та плани.
Поки театр не має назви, але це не найбільша проблема. Більшим викликом стала відсутність костюмів. Саме Оксана допомагає вирішити це питання.
Прем’єру вистави запланували на вересень. Як каже Ася, вона стане для колективу першим іспитом. А поки актори-аматори вчать ролі, працюють над акторською грою, диханням тощо.
Перед ними стоїть амбітна мета – стати професійним театром і створити робочі місця для вимушених переселенців, тобто для себе. У подальших планах – гастролі по українських громадах Франції. Однак, є умова, яка може враз змінити все, і про яку говорить кожна з цих жінок – якщо не повернуться додому.
Ірина Зелинська теж говорить про повернення додому: "Звісно, я хочу поїхати в Україну, повернутися додому, але мені дуже не хочеться приїхати до окупованого міста. Я просто не зможу там жити. Я не вірю, що так буде завжди, але поки Херсон в окупації, про повернення туди не може бути й мови".
"Так, я збираюся повертатися. І саме тому ми створюємо цей театр, скільки б він не існував, хоч завтра ми поїдемо, але ми зможемо сказати, що ми не просто їли та пили чи сиділи у когось на шиї, а ми робили український театр, ми працювали, щоб збирати гроші на ЗСУ, ми щось робили для України", – додає Ася Батурина.
Патріотичні акції у Ліоні
Діана Димитрова у "минулому житті" жила у Києві і працювала ветеринарною лікаркою, приїхала до Франції навесні через війну в Україні. Мітинги, які у той час проводилися у Ліоні, не викликали бажання брати у них участь, бо, на її думку, були лише можливістю виплакатись.
Діана Димитрова
Діана вирішила шукати однодумців і самим братися за організацію заходів. Перший із них відбувся 17 травня на площі перед театром Ліонської національної опери як частина всесвітньої акції #SaveAzovstal. Мітингувальники також виклали свічками слово "діти" – таким чином вони хотіли нагадати про розбомблений росіянами театр у Маріуполі.
Наступного разу разом із подругами організували акцію підтримки жінок, які були зґвалтовані в Україні солдатами російської армії.
Далі були ярмарок з метою збору коштів на обладнання для миколаївської лікарні, мітинг за визволення полонених та інші. Підтримати Україну приходили як тимчасові переселенці, так і французи. 24 липня на головній площі міста Діана та її однодумці закликали світ визнати росію країною – спонсором тероризму. На цю подію зійшлися близько 250 учасників. Дівчина говорить, що їй нелегко виступати в ролі організаторки політичних акцій:
"Мені доводиться шукати багатьох людей – тих, хто стоятимуть поруч зі мною із прапором, тих, які допоможуть із перекладом текстів, бо рівень моєї французької десь А1-А2. Окремо шукаю, хто зачитає цей текст, щоб не я одна стояла з мікрофоном. А ще когось, хто буде робити фото, відео… Так я познайомилася з багатьма людьми".
У благодійному ярмарку української кухні взяла участь київська журналістка Міла Китаєва. Дівчина родом з Маріуполя, 24 лютого вона працювала у ранкову зміну, саме на роботі дізналася, що почалася "гаряча" війна. Разом зі своїми родичами 1,5 тижні перебувала на Київщині, після цього прийняла рішення про виїзд. Тим більше, що її хлопець працював у Франції, він благав приїхати до нього і нарешті бути в безпеці. Шлях до місця призначення зайняв 3 доби.
Міла Китаєва
Міла вперше познайомилася з цією країною, не знала мови, і, крім свого хлопця, не мала тут інших друзів чи родичів. Довелося пристосовуватися до всього нового. На даний час пара проживає за 35 км від Ліону, винайняти квартиру допомогла місцева організація "Ротарі клаб". Українка бере приватні уроки французької, бо не має змоги їздити щодня на курси до Ліону. Найстрашнішими для неї були перші тижні війни, бо її мама з чоловіком і батьки її хлопця залишалися в Маріуполі, зв’язку з ними не було.
"Ми вже потім дізналися про те, як вони все це переживали, дійсно правдиві всі ці історії про вуличні вогнища, на яких люди готували їжу під обстрілами. Для технічних потреб мої батьки брали воду з акваріума. Мама мого хлопця працювала у тому пологовому будинку, який розбомбили росіяни, і три дні ми не мали жодних звісток, чи жива вона. Це було просто страшно. І коли наші батьки нарешті змогли виїхати з того пекла, то нам стало набагато легше. Домівок у нас вже немає, наша з мамою квартира розгромлена повністю, там залишився тільки попіл. Інша пограбована, з неї винесли все, там деякий час жили окупанти, а тепер це просто коробки без вікон на місці колись затишних будинків".
Свою першу громадську ініціативу у Франції Міла згадує так: "Чимало українців Ліону радо відгукнулися допомогти – вони варили літри борщу, ліпили сотні вареників із різноманітними начинками та випікали стоси налисників. Французам дуже припали до душі наші страви – дехто забирав додому по 12 порцій борщу! А для українців це була чудова можливість познайомитися ближче у затишній атмосфері, відчути смак рідного дому і, найголовніше, допомогти Україні".
Загалом того дня вдалося зібрати 2 600 євро. Відтоді Міла долучилася і до організаційної роботи: "Декілька разів на місяць ми влаштовуємо тематичні акції у центрі Ліону, на площі Белькур. Ми нагадуємо французам про війну в Україні й намагаємося звернути увагу світових лідерів на страшні злочини окупантів. 24 липня ми вийшли на мітинг "Terrorussia" з вимогою визнати росію державою – спонсором тероризму. Наприкінці протесту ми запустили в небо близько 200 паперових літачків, заплямованих червоною фарбою, на знак пам’яті про збитий влітку 2014-го малазійський Боїнг МН17 – ще один жахливий злочин росіян проти людства".
Активістки вже мають власний чат, розвивають сторінку в Інстаграмі, планують продовжувати свою діяльність на підтримку України і залучати до своїх заходів все більше людей.
3020
