Редакція "Евакуація.Сity" зібрала історії українців, які переїхали до Франції, рятуючись від війни.
Переїхали до Франції через роботу чоловіка
Останні десять років проживала в Ірпені. Працювала у Києві менеджеркою з маркетингу та керівницею мотузкового парку. Увечері 24 лютого виїхала з Ірпеня з двома рюкзаками і двома котами в Трускавець до батьків. 2 березня поїхала з України до Польщі, а звідти – літаком до Парижа.
Мій чоловік – науковець. Зараз він працює над одним науковим проєктом у Парижі. Ми ніколи не планували жити за кордоном, роботу чоловіка у Франції сприймали як проєкт на декілька років для стажування. Нам чудово жилося в Україні, ми будували плани, мріяли. Коли почалася повномасштабна війна, він був у Парижі, а я в Ірпені. Я не вибирала, до якої країни їхати, просто хотілося бути разом із сім’єю, щоб мати змогу переключитися з туману переживань у більш продуктивне русло.
Галина з чоловіком
Переїзд я намагалася здійснити максимально самостійно, щоб не створювати навантажень на волонтерів, які в той період організовували допомогу тисячам переселенцям. Маршрут був нескладним: піший перехід з України в Польщу Шегині – Медика, автобус Медика – Перемишль, електропоїзд Перемишль – Краків і літак Краків – Париж.
Поїздка нічим не відрізнялася від інших подорожей за кордон, окрім того, що поляки, співпереживаючи, намагалися видати мені безкоштовні квитки на поїзди до Кракова і до аеропорту. У дорозі з документів були необхідні тільки закордонний паспорт і на той час для літака ще сертифікат про вакцинацію. Тоді я ще собі постійно повторювала, що ця поїздка всього лише на декілька місяців, на термін безвізу.
Наприкінці березня ми дізналися, що наш багатоквартирний будинок в Ірпені повністю зруйнований. Після цього, оскільки повертатися було нікуди, я вирішила подати у Франції документи на тимчасовий захист.
У різних префектурах процес подачі документів трішки відрізняється. У префектурі Валь-де-Марн запис на рандеву відбувається через організацію Червоного Хреста. Після візиту до Червоного Хреста довелося чекати близько місяця на рандеву в префектурі, але під час візиту мені за 15 хвилин оформили одразу всі документи від трьох установ: тимчасовий захист, медичне страхування та соціальні виплати.
– Нам пощастило орендувати квартиру за адекватну вартість на кілька місяців через Airbnb. Відтак лише зараз, через майже півроку у Франції, я вперше зустрілася з усіма "ягідками" оренди житла у Парижі. Квартири в довготермінову оренду здають в основному лише на рік, за наявності довідки про доходи, яка підтвердить, що протягом цього року ви зможете отримувати як мінімум втричі більше за вартість оренди житла, і додатково ще гаранта, з зарплатою не меншою, ніж у тебе. Відтак, на наступні півроку ми розглядаємо варіант проживання в студії у кампусі для студентів, науковців та митців. Розповідають, що в інших регіонах Франції орендувати помешкання простіше, однак ми прив’язані до Парижа. Тут працює мій чоловік.
Найбільшим викликом для мене було те, що в перший місяць після приїзду опинилася в середовищі, в якому я ніде не могла бути корисною. Ну й друге – повна відсутність соціальних зв’язків: колег, знайомих, друзів – гнітюче відчуття вакууму спілкування. Рятувальним кругом для мене стали маніфестації солідарності з Україною Об’єднання українців у Франції. Двічі на тиждень я мала змогу (і надалі продовжую) опинитися в середовищі "серед своїх", серед людей, близьких мені за поглядами.
Маніфестація солідарності з Україною в Парижі
Додатково після маніфестацій українська молодь, студенти організовували в Парижі "Українські вечори". На цих заходах я змогла потроху вибудувати для себе коло спілкування, знайти друзів і познайомитися з асоціацією Aide et Support, яка займається допомогою українським військовим.
Для роботи у Франції необхідне знання французької мови. Можливо, ще у науці, програмуванні чи обробці даних можна працювати з володінням лише англійською, але в інших напрямках на розвиток чи цікаві пропозиції без знання французької можна не сподіватися. А нею на момент приїзду до Франції я не володіла ніскілечки.
Ну і знову ж таки, мова йде про густо-населений Іль-де-Франс. У Франції є різноманітні програми для підтримки переселенців з України, але вони передбачають проживання в інших регіонах. Відтак, перші два завдання, які я, приїхавши до Франції, поставила перед собою – це вивчити мову хоча б до впевненого рівня А2 і знайти справу, до якої я зможу долучитися задля перемоги України.
Назвемо реалізацію цих завдань моєю роботою, якою я займаюся вже чотири місяці. Зі свого боку дуже хочу подякувати французьким волонтерам, які організовують для українців безліч мовних курсів і українцям-волонтерам, які, проживаючи тут, у Франції, роблять все, щоб підтримати Україну.
Підготовка уніформи перед відправленням в Україну
Зараз я вже трішки володію французькою, думаю, до вересня завершу рівень А2, як і ставила за мету. Тому зараз вже починаю цікавитися, які є програми навчання/стажування/адаптації тощо нефранкомовних для пошуку роботи у країні. За освітою я журналістка, в останні роки працювала в маркетингу – це напрямки, які потребують досконалого володіння мовою. Тому тут шукатиму щось, що можна почати з нуля, але з перспективою розвитку.
Я вже бувала туристкою у Парижі, мабуть, тому мене вже нічого не здивувало цього разу. А через надмірну кількість пережитих емоцій за останні місяці я вже й не згадаю, що мене здивувало, коли я приїжджала вперше.
Моє нинішнє коло спілкування ніякими цінностями, інтересами, менталітетом тощо не відрізняється від мого кола спілкування в Україні. Та й на вулицях, в установах чи закладах люди, з якими мені довелося спілкуватися, нічим не відрізняються від українців. Люди бувають різні, і різними вони є всюди. Пошук якоїсь особливої різниці я вважаю штучним.
Я би хотіла запровадити в Україні традицію "пікнікування".У нас її немає. Оці газони в парках та садах, набережні чи інші мальовничі місця повністю заповнені покривальцями з пікніками – це дуже мило. Наш стандартний "вихід на шашлики" потребує досить довгої попередньої підготовки, а пікнік – та річ, яку можна організувати спонтанно.
Ще мені сподобалося, як в Парижі працює бюро знахідок. Я загубила своє посвідчення водія, заповнила на сайті форму про втрату і вже наступного дня отримала повідомлення про знайдений документ. В Україні є бюро знахідок, але функціонує воно більше як установа, яку необхідно відвідати для поновлення документів, – немає зручного механізму роботи і нема достатнього інформування населення про те, що робити у випадку, коли знайшов чужу річ або документ.
Волонтерський хаб "Aide et support"
Ціни у Франції – мабуть, високі. Це якщо говорити про продукти харчування, громадський транспорт, оренду житла – їхня вартість вища, ніж в Україні, ніж в Італії, Німеччині, Чехії, Польщі. Вартість побутових речей, техніки – така ж, як і в Україні. Загалом особливих вражень у мене ціни не викликають – у нас є бюджет, на який ми можемо розраховувати, і є необхідності, які потрібно вписати в цей бюджет. У порівнянні з життям в Україні – немає можливості відкладати кошти на якісь плани, але це більше пов’язано з донатами, аніж з різницею цін.
Мабуть, до мого характеру більше підходить твердження: якщо ні на що не сподіватися, то не буде й розчарувань. Я мрію повернутися в Україну, розвиватися разом з Україною, своє життя у Франції сприймаю як стажування за кордоном, а для стажування будь-яка реальність корисна.
Евакуйовувалися з Ірпеня одними з останніх
Я пенсіонер та головний редактор журналу "Винахідник і раціоналізатор". Проживав із дружиною в Ірпені. Виїхали з міста на початку березня без плану і кінцевої мети, у Франції опинилися випадково. Тут усім забезпечені, але дуже сумуємо за рідною домівкою.
Про евакуацію не ми вирішували – це така доля. Живемо в Ірпені, на другому поверсі п’ятиповерхової будівлі. У нашому домі залишилося всього дві або три сім’ї. Ми виходили з Ірпеня під час бомбардування, одні з останніх. Ото по телебаченню епізоди показували: зруйнований міст над річкою Ірпінь, і нас волонтери там проводили пішки через цю річку, там кладка така була ще. Це було третього березня. І коли ми там йшли, вже поруч були постріли і там десь уже лягали снаряди.
Нас дуже просили діти – дві доньки у Швейцарії, онуки тоді були в Німеччині, а син працює у Таїланді. Тому вони так сказали: "Тату і мамо, зривайтеся якомога швидше".
Микола Китаєв з дружиною
Волонтерами були у нас Євангельські християни-баптисти – на пожертви віруючих. Вони організовували виїзд людей з Ірпеня і Бучі – ці міста зараз у всіх на слуху. Храмовники нас вивезли спочатку до Києва, потім звідтіля на Хмельниччину, далі – у бік Чернівців. Ми там ночували у їхніх церквах, вони нас годували і дуже добре ставилися.
Знайома нашої доньки – Наталя – теж волонтерка, займалася перетином кордону у Румунії. Коли нас довезли до кордону, нас зустріла ця Наталя. Це було восьме березня. З третього по восьме березня ми добиралися по Україні, слава Богу, без усіляких пригод. А вже восьмого березня Людмилі Іванівні вручили квіти у Молдові. У нас ніякого плану не було. Наша онука була в цей час у Берліні, вирішили їхати туди, вибрали шлях на Німеччину.
А на кордоні були волонтери з різних країн – з Німеччини, США, Польщі, Чехії. Та ми вже вибрали, а тут підійшли французи. Перекладач – українець Василь, сам з Волині. Він питає, куди ми зібралися і чи не хочемо до Франції? Говоримо, що ми нічого не знаємо про Францію. Перекладач нам розказав, що у Франції хороші умови, дуже привітні люди, вони зустрічають, все готово до приїзду, поселять, нагодують, зараз збирається три мікроавтобуси українців (жінки з дітьми і люди похилого віку).
Ми думали з дружиною хвилин 15-20, я поставив йому декілька запитань, щодо умов, важливих для життя, і сказав: "добре, записуйте". Восьмого березня ми виїхали, прямували через чотири країни до п’ятої: Румунія, Угорщина, Австрія, Німеччина і Франція. Приїхали дванадцятого березня до міста Еннері (префектура Мозель, 15-20 км від міста Мец). Нас зустріли дуже тепло. За кермом були представники мерії Еннері, розумієте? Офіційні особи, вони ж волонтери. Особливих умов в’їзду ніяких не було, тому ми і погодилися.
Микола з дружиною у Франції
Одну сімейну пару похилого віку вже знали, куди поселити в Еннері. Зараз ми живемо у французькій родині. Нам видали свідоцтво про тимчасове перебування у Франції на півроку, по 28 вересня. Ми думали, що за два тижні – два місяці все закінчиться, і ми повернемося додому, бо дуже хочеться в Україну, незважаючи на те, що тут дуже гостинний прийом. Тим більше, що наш дім вцілів – два будинки поруч повністю зруйновані снарядами. У нашому хвилею знесло дах і повибивало вікна на верхніх поверхах, але наша квартира на другому поверсі ціла. Там ремонтують дах і вентиляцію, але газу нема, води нема, електрику то вмикають, то вимикають. Поки вертатися нікуди, та і мер просить почекати. Скоро у нас завершується термін перебування в родині, тож нам будуть шукати соціальне житло. Цим питанням вже займається соціальна служба.
Головне питання – мовне, інших питань нема. У нас все є – їжа є, є де спати, люди дуже добре ставляться до нас, всі питання вирішуються. Так, у дружини є проблеми зі здоров’ям, у мене є проблеми – тут є сімейний лікар. Звісно, що медичне обслуговування не таке, як в Україні, зовсім інші правила. І тим не менш, все є, що потрібно – роблять, і все це безкоштовно. Але без мови складно. Ми намагаємося з дружиною вчити мову, нам допомагає і ця родина, в котрої ми живемо. І місцеве телебачення, і спілкування сприяє нам потихеньку набиратися навичок розмовляти французькою.
Я вже на пенсії, але залишаюся головним редактором українського журналу, який популяризує науку і раціоналізаторство, і не припиняю свою діяльність. Більшість наших співробітників зараз відсутні, у штаті залишилися мій керівник і я. Ми удвох працюємо над виданням. Зазвичай, у нас щокварталу виходив журнал, а цьогоріч, дай бог, щоб вийшло хоча б два.
Здивувало добре ставлення французів – ми зовсім чужі, інші люди, звалилися їм на голову. Я звик, що приїжджають рідні, знайомі, ми завжди гостинні і хлібосольні, звісно. Але я не думав, що інша нація так прийматиме.
Китаєвих гостинно прийняли у себе Жан-П’єр і Вів’ян Вигнорі
У французів свій менталітет, свої норми життя. Один з прикладів: обід і вечеря – суворо за розкладом. Так, обід о 12-12.30 за європейським часом, вечеря – 19.00-19.30. Ми уже звикли до цього.
Те фінансове забезпечення, що нам виділили, повною мірою нас задовольняє. Ми спочатку все перераховували в гривні, а потім перестали. Самі собі сказали: ні, це зовсім інша країна. Нам з дружиною платять на двох 740 євро на місяць. Карткою можна розрахуватися лише на терміналі, гроші не знімеш. Але надходять вчасно, на їжу, одяг нам вистачає, тим більше, що багато всього надали місцеві добрі люди.
Ми дуже хвилювалися – незнайома країна, з незнайомими традиціями… Не сподівалися ні на що. Ми з Людмилою Іванівною знаходимося в хороших умовах. Окреме питання – ностальгія за рідною домівкою. Часом дивишся новини, місцеву програму, а сльози самі котяться, великий біль за всю країну. От і зараз я говорю, а серце стискається, голос тремтить. У нас тут є знайома українська родина, ми – раніше російськомовні – спілкуємося тільки українською мовою, і доньки, і онуки також.
Почала вчити мову, але через стрес важко вчити нове
Юристка, викладачка, мати трьох дітей. З великою родиною я проживала в Чернігові. 24 лютого чоловік вступив до лав ЗСУ, а я з дітьми виїхала до Києва. Зараз я разом з донечками у Лотарингії, у березні до нас приєдналися і батьки, всі разом мешкаємо у колишньому будинку для літніх людей.
Мої діти знають французьку мову на досить високому рівні, і для переїзду ми обрали саме Францію, щоб їм було легше спілкуватися. До того старша дочка вигравала конкурс від асоціації Liouba Lorr'Ukraine і місяць жила у французькій родині. Ми написали цій сім’ї, і вони погодилися нас прийняти.
Добиралися сюди дуже довго. Я вела машину сама. Виїхали з Чернігова 24 лютого, коли почали бомбити, ми вирішили – треба перебратися на більш безпечну територію. Обрали спочатку Київ – трохи далі від кордону. Зранку з 24-го на 25-те лютого неподалік від нашого будинку "прилетіло" у багатоповерхівку.
Ми почули цей вибух дуже голосно, здригалися стіни, це дуже страшно. Я ухвалювала рішення самостійно – мій чоловік залишився вдома і записався до армії. З Києва ми поїхати далі – до друзів у Рівне. У ту ніч було три сирени, довелося ховатися у ванній кімнаті. Знову жах, тому переїхали до Львова – там також є друзі, вони навіть почали шукати для нас житло. Ми якраз в’їхали у місто, і завила сирена.
Я сама з трьома дітьми, не знаю у Львові нічого – де бомбосховище чи якийсь підвал, щоб сховатися. Як ми кружляли під час сирени, важко і згадувати. Після цього вирішила: їдемо далі, бо на території України спокою ніде немає. Поїхали до кордону, а там величезна черга, у якій ми простояли 4 доби.
Сім’я Бачурних вдома, у Чернігові
Приємно, що місцеві жителі виходили до нас, пригощали гарячими стравами тих, хто стояв у черзі на перетин кордону. Це було за щастя, бо у нас із собою – лише хліб і ковбаса, якісь бутерброди. Прості люди у себе вдома варили велику каструлю борщу, гречку з м’ясом, чай, каву і виносили до дороги. Моїй наймолодшій дитині 5 років, вона більше доби на сухому пайку, не була готова до такого стресу, тому дуже приємно, що можна було поїсти щось гаряченьке і не переживати хоча б через харчування для дітей.
Важко було стояти в черзі, люди виходили з машин, розказували, хто звідки виїхав, а у мене залишилися батьки під бомбардуванням у Чернігові, ми намагалися до них додзвонитися. Я була одна за кермом 4 доби, не вдавалося заснути навіть на 5 хвилин, тому що кожні 5 хвилин ми потроху просувалися в черзі. Коли перетнули кордон, зупинилися у мого племінника у Вроцлаві, але поспати знову не вийшло, тому що якраз були сильні обстріли в Чернігові, а там всі мої родичі. Я була дуже розгублена, тому після Вроцлава ми поїхали відразу до Франції.
Майже місяць ми жили в сім’ї, а потім переїхали у соціальне житло.Організацією займалася родина, яка нас приймала. Французи зв’язувалися з меріями ближніх міст і сіл, питали, хто б міг нас прийняти. До нас в цей час уже їхали з Чернігова батьки, сім’я велика, і потрібно було житло для 6 людей. Мерія міста Гондрекур ле Шато погодилася прийняти всіх нас. У цьому містечку пустував старий будинок для людей похилого віку, тож нас поселили сюди. Тут все є – душ, імпровізована кухня, опалення (у березні було ще зимно).
Олена з доньками у Франції
Для всіх маємо спальні місця – окремо у кімнаті старші дівчата, окремо батьки, окремо я з меншою дитиною. Ми, звісно, погодилися, їхали сюди не відпочивати, а рятуватися від війни, тож нас все влаштувало. Нас дуже добре приймають у цьому місці, надають різну допомогу, супроводжують у паперових справах. Для всіх трьох дітей знайшлися місця у тутешній школі. Дуже добре, що не довелося нікуди їх возити, бо діти були ще налякані, і було б дуже важко їх самих кудись відпускати.
Перший головний виклик – це мова. Другий виклик – це інший менталітет. А третій виклик – відсутність чіткого розуміння свого нинішнього статусу і майбутнього.
Я почала вчити мову, але через стресові ситуації, які ми повсякчас переживаємо, складно сконцентруватися на вивченні чогось нового.
Щодо менталітету – французи відрізняються від нас реакцією і поведінкою. Ми звикли, що в Україні вирішуємо побутові проблеми досить швидко. Тут інший підхід. Наприклад, в Україні відкриють банківський рахунок у день звернення, а тут, у Франції, вам треба завчасно записатися до банку на рандеву, яке можна чекати і тиждень. І не факт, що на першому ж рандеву вдасться все залагодити, навіть якщо наявні всі необхідні документи.
Я пішла на роботу в червні. Щоб працювати навіть на низькооплачуваних посадах, потрібне хоча б початкове знання мови. Всі ці місяці, які я була у Франції з березня, активно вивчала мову, займалася сама по 8 годин на день. Маю юридичну освіту, вдома вела одночасно декілька проєктів, ще й викладала історію у Чернігівському фаховому музичному коледжі імені Л.М.Ревуцького.
Олена за вивченням мови
Однак я юристка українського законодавства, з таким дипломом і без володіння мовою знайти роботу за фахом неможливо. Тут працюю помічником кухаря у будинку для літніх людей – це фізична низькооплачувана праця, але у мене троє дітей і їх треба годувати.
– Найперше після приїзду здивувала сім’я, в яку потрапили. Раніше ми були заочно знайомі з цією родиною, про неї розказувала дочка, декілька разів спілкувалися скайпом – начебто багато знали про них. Але всі були дуже здивовані, що люди бувають настільки терплячими і настільки добрими, чуйними. Ми перебували у сильному стресі, діти не спали ночами. Маленька щоночі прокидалася, плакала, кричала… І наші французи все це терпіли.
До цього часу у них була звичка увечері збиратися перед телевізором, дивитися новини, але тепер навіть не вмикали телевізор, щоб ми не бачили, що там показують про війну в Україні і щоб не засмучувалися. Вони запитували, що нам приготувати, усіляко намагалися нас порадувати.
У Гондракурі жителі знесли одяг, предмети першої необхідності, гігієнічні засоби – облаштували цілий магазин для українських переселенців. Так ми познайомилися з Карін, яка розбирала ці речі. Нас все це дуже виручило, бо їхали з дому у зимовому одязі, іншого нічого з собою не було. Коли виїжджали з Чернігова, сподівалися, що це на декілька днів. І коли я їхали сюди, я не очікували, що в іншій країні настільки добрі люди.
Місцеві відрізняються від українців сприйняттям життя. Ми любимо все зовні красиве. Їх не так сильно турбує зовнішній вигляд, як можливість зустрічей, спілкування.
Так, на запрошення Карін ми потрапили на гурток барабанів. Всі учасники гуртка – люди різного віку і професій, нас дуже добре прийняли, заняття музикою допомагають знімати стрес.
Олена грає на музичних інструментах
У французів дивовижна традиція трапезування. В Україні ми їмо дуже швидко, інколи похапцем, хто коли може. А у французів прийом їжі – це цілий ритуал і обмін енергетикою. У них о 12:00 – обід, о 19:00 або 20:00 вечеря. Збираються всі разом, обідають, вечеряють протягом години-двох, повільно, без поспіху, в цей час спілкуються між собою, обговорюють різні сімейні справи. Це дуже гарна традиція.
Я б не сказала, що ціни суттєво відрізняються від наших – щось дорожче, щось дешевше. Може відрізнятися якість товарів. Навколо сіл, містечок багато худоби, ферми, тому і продукти, на мою думку, більш якісні, ніж у нас, в Чернігові. Овочі та фрукти в сезон дорожчі, але французам все це доступно.
Я вдячна Франції за те, як вона нас приймає. Впевнена, що мої діти тут не будуть голодні, їм буде що вдягнути. Я не знаю, це завдяки країні чи її людям? Щодо сподівань, мабуть, вони виправдалися, я ще не можу об’єктивно оцінити. Країна дуже гарна, красива природа, архітектура. Однак я не їхала сюди на постійне проживання, щодо якого продумала всі вимоги, я рятувалася від війни і не можу сказати, що у мене були якісь очікування.
3025
