Журналістка Евакуація.City поспілкувалася з Тетяною про пошук житла у Франції та життя в місцевих мешканців.
Початок війни
До початку повномасштабного вторгнення Росії Тетяна жила у двокімнатній квартирі в Голосіївському районі столиці.
24 лютого вона прокинулася від дзвінка – телефонувала дочка Оляна: "Мамо, ти спиш? Війна почалася!"
Чотири дні під час тривог жінка бігала до підвалу свого будинку. 28 лютого, коли почалася різня у Бучі, вирішила виїхати на певний час до західної України. До того ж, з 8 березня у киянки було оплачене перебування в одному з санаторіїв Закарпаття. Так 1 березня опинилася в готелі на заході країні.
У цей час там вже перебувало багато молодих сімей з дітьми – ніхто не знав, коли повернеться додому, чи буде куди повертатися, що з роботою, зі школою? Та люди не сиділи, склавши руки, – ходили до місцевої ради плести захисні сітки.
Тетяна та її онучки
Першими заговорили про виїзд за кордон матусі школярів – дітям треба вчитися. В готелі Тетяна познайомилася із сім'єю перекладача французької. Він запропонував жінці виїхати з його дружиною та двома дівчатами до знайомих у Франції, а також житло на 3 місяці. Вона подумала: "І чому б не поїхати, адже за цей час усе закінчиться, ми переможемо, і я повернуся додому," – так і опинилася в Ніцці.
За основним фахом жінка перекладачка слов’янських мов та викладачка, вона вільно говорить 5-ма мовами і може спілкуватися ще 4-ма, тож зацікавилась можливістю познайомитися з новою культурою:
"Пропозиція виїхати до Франції була заманливою та цікавою: можна вивчити французьку, побачити країну, дізнатися про звичаї та побут нової для мене культури. Тож одразу погодилася, відмінила лікування у санаторії, і на ранок ми виїхали", – згадує переселенка. – "Перше, що мене вразило у Франції, – це блакитне небо! Потім я побачила море... Недарма це називають Блакитним Узбережжям! А потім життєствердний помаранчевий колір мандаринів та апельсинів на деревах зі стійким цитрусовим запахом. Певно, так має бути в раю, тоді подумалося мені", – пригадує Тетяна свої перші враження.
"Той рай навкруги дуже контрастував з картинкою, що застрягла мені в голові: покинутого Києва з сиренами, Одеської траси з постами, переляканими дитячими очима у підвалі мого будинку", – у пам'яті зринають спогади про побачене в Україні.
Вікна київської багатоповерхівки, у якій жила Тетяна, у перші дні війни
В новій країні жінка звернула увагу і на стосунки між різними поколіннями: "Спостерігаю, як у кав'ярнях молодь радо та довго спілкується з людьми літнього віку, як жартують одне з одним та регочуть. Мені складно уявити таке у нас, певно, тому що наші дідусі та бабусі не сидять по кав'ярнях. По вихідних французи п'ють першу вранішню каву не вдома, а потім і другу, і третю…".
Перші проблеми у Франції
Після перших вражень у Тетяни почалися перші проблеми: "Справжнім викликом для мене було знайти кардіолога, аби виписав рецепт на ліки, що їх маю вживати щодня".
Не менш складним виявилося і питання проживання:
"Ми приїхали на південь Франції, де на той час ще не було чіткої організації допомоги українцям – доводилося "пробивати" лобом місцеву бюрократію. І якщо зі школою для дівчат усе вдалося дуже швидко, то при оформленні посвідки тимчасового захисту нас постійно супроводжували невдачі. Щоб отримати час рандеву у місцевій префектурі, тобто день та годину прийому для подачі документів, чергу треба було займати з ночі.
Сім'ї з маленькими дітками ночували під префектурою у власних автівках. І це не було запорукою успіху – за день приймали тільки визначену кількість сімей. Наступного дня формувалася нова стихійна черга і так по колу.
Упродовж двох тижнів ми намагалися вистояти у тих чергах, які щодень довшали, бо ж людей прибувало з України все більше, та все було марно. А 20 березня зателефонував хазяїн нашого житла і сказав, аби до 26 березня ми звільнили кімнати".
За тиждень переселенкам треба було визначитися із новим помешканням. Компанйонки жінки вирішили їхати до Словенії, Тетяна ж планувала залишатися у Франції й почала шукати житло самостійно, через знайомих. Нарешті опинилася у передмісті Парижа: їй запропонували 6-метрову кімнатку у трикімнатній квартирі. Говорить, для неї це було справжнє щастя.
"26 березня я попрощалася з Лазурним узбережжям та сіла у швидкісний потяг до Парижа – за українським закордонним паспортом у касі залізничного вокзалу Ніцци видали безкоштовний квиток у другому класі. Не знаю, які переваги першого класу, та в моєму вагоні був Інтернет, зарядки, стіл та ще ходили працівники у формі, пропонували наїдки та напої, забирали сміття тощо".
Тетяна в потязі Ніцца-Париж
Прихисток Тетяні надав 50-річний чоловік, який проживав зі своєю 81-річною мамою. Вони запропонували усі необхідні документи для оформлення тимчасового захисту: свідоцтво права власності на квартиру та квитанції сплати за воду, електроенергію й тепла.
"У цьому регіоні уже все було налагоджено: звертаєшся до українського центру Червоного Хреста, там перевіряють твої українські документи, одразу записують тебе на рандеву до префектури округа. За 20 хвилин оформили посвідку на тимчасове проживання і картку для отримання соціальної допомоги".
Переселенка швидко знайшла контакти безкоштовних мовних курсів для українців у містечках поблизу, але з житлом почались проблеми: "Я не знала, що моя приймаюча сім'я не дозволить мені нічого готувати і мити посуд. "Маєш свою кімнату – будь там". Мені було невтямки, чого ж вони погодилися мене взяти?" – на думку Тетяни, чоловік сподівався на скасування податку за притулок.
Коли французька родина поїхала у відпустку, киянка вирішила зустріти їх повноцінним українським обідом. Мама і син були здивовані, а наступного ранку, за словами Тетяни, її попросили виїхати.
"Зібравши речі, я посунула до українського Центру Червоного Хреста. Мене там вислухали, усе зафіксували і відвезли на ночівлю до спортивної зали, де було вже 26 людей з України".
Тетяна у власноруч прикрашеному капелюшку
Там українці чекали на розселення і мали дотримуватись правил: у разі дзвінка з Червоного Хреста бути в доступності однієї години від місця, інакше могли відмовити в розселенні. Як згадує Тетяна, прати речі можна раз на тиждень. Людей там годували: привозили запаковані страви, йогурти, фрукти та овочі, а чай та розчинну каву можна було пити впродовж 24 годин.
За тиждень Тетяні знайшли житло на південь від Парижа. У містечку Лей Ле Роуз її зустріла Люба з Донецька, яка проживала у Франції вже понад 20 років. Із розмови з господинею житла Тетяна зробила висновок, що, приймаючи землячку, родина сподівалася отримати безкоштовну хатню робітницю, тому переселенка вирішила знову повернутися до Червоного Хреста. Однак там їй більше не змогли допомогти, тож вона поїхала до мерії Брі-сюр-Марн. Одна співробітниця погодилася дати жінці притулок на тиждень, поки діти на канікулах у бабусі.
Оголошення про пошук житла для Тетяни розмістили у соцмережах. За тиждень вона опинилася у сусідньому містечку у новій родині. Її прийняла сім’я з трьома дітьми старшого і середнього шкільного віку. Жінка розповіла, що для неї обладнали кімнату без вікна: нове ліжко, шафа, полиці, навіть установили новий телевізор.
Тут Тетяна часто готувала українські страви для нової родини.
Якось за вечерею французи сповістили Тетяну, що не мають більше можливості надавати їй житло: "На носі новий навчальний рік, ціни на комуналку зросли та й зима не за горами. Тепер роздумую, чи це не знак вертатися додому?"
Коли випадає нагода, разом з французькими волонтерами Тетяна бере участь у зборі і пакуванні продуктів для України.
Французи та українці пакують гуманітарну допомогу для бійців ЗСУ
Історія з пошуком нового помешкання не закінчилася – жінка шукає сім'ю, яка б погодилася надати їй притулок. Вона подала документи та подовжила термін тимчасового захисту у країні ще на пів року. Оскільки житла не знайшла, киянка планує їхати додому, однак поки не вирішила: чи на 3 тижні (як дозволяють умови тимчасового захисту у Франції), чи назавжди. "Якщо вертатимусь до Франції, треба набратися сил на нові пригоди, на спортзали тощо," - говорить Тетяна.
У вільний час, для розради, Тетяна береться за рукоділля – вигаптувала лляну білу сукню та прикрасила два капелюшки для себе. Українка розуміє, що знайти роботу в чужій країні непросто, та не полишає надії: "Спочатку треба подолати мовний бар'єр – тому і ходила на мовні курси щодня. Зараз закінчуються двомісячні канікули. Тож планувала продовжити навчання, а потім шукати роботу".
3025
