Маріупольці Ірина та Сергій Горбуля розповіли редакції Евакуація.city, що пережили у блокадному місті, та чого їм вартувала російська фільтрація.
Передлютий
Сім’я Ірини Горбулі любить все, що пов’язано з морем. Як маріупольці у другому поколінні, вони звикли бачити у всьому дві сторони медалі.
море Маріуполя
З одного боку – екологію страшно псують заводи, в повітря отруйно плюються димом комбінат імені Ілліча та Азовсталь. З іншого – завдяки цим заводам місто живе. Сергій, чоловік Ірини, тяжко працює металургом, але має стабільну зарплату без затримок. У них, взагалі, звичайне хороше життя – як у всіх. Сім’я, дім і двоє маленьких дітей.
Сама Ірина працює вихователькою у дитячому садочку. Вечорами зі старшим сином їздить на тренування з тейквондо. По дорозі на заняття часто робить зайве коло, щоб погуляти по недавно збудованому морському пірсі – заставлене заводами Приазов’я останні 5 років активно обростає пристойною інфраструктурою. Все спокійно. Ніякої тривоги.
Побачимо по ситуації
24 лютого починається не дуже – захворів старший син подружжя. Телефон тенькає увесь ранок: спершу про те, що і молодшого в школу збирати не треба, бо занять не буде; потім з роботи – що йти в садочок потрібно, але дітей зустрічати біля підвалів.
Ірина поспішає на роботу, щоб буквально через годину побігти назад. Завідувачка садка, яка жила на околицях Маріуполя, до міста уже не дістається: попросила "роздати" дітей назад батькам, закрити садок і їхати додому – відкритим лишити тільки підвал.
Під домом Ірини є невеликий продуктовий магазин, гордо названий "Грацією". Жінка про всяк випадок скуповує хліб і м’ясо – вдома Сергій посміється, навіщо вона набрала продуктів, як на голодний рік. Іра киває, але запаковує м’ясом морозильник і сушить половину хліба на сухарі. В коридорі вмощує дві запаковані евакуаційні сумки. Чоловік дивиться на процес підготовки скептично, адже в місті – ніякої паніки, в магазинах – ніяких черг.
Довоєнний Маріуполь
Тільки чуються вибухи на околицях і кожні пів години гудить сирена. Сергій пам’ятає, що так само було у 2014-му – росіяни з так званими днрівцями тоді мучили лівий берег Маріуполя. Але українські військові змогли відбити місто.
По обіді дзвонить брат Сергія. Уже кілька років він живе у Польщі, і наполягає – виїжджайте до мене, Україну обстрілюють. Проте Сергій впевнений – місто укріплене. Ніякої паніки. А далі – побачимо по ситуації.
Від 25 до кінця лютого. Паніка на Пентагоні
Район Маріуполя, в якому живе подружжя, в місті називають Пентагоном. Коли Ірина переїхала до чоловіка після заміжжя, Сергій розповів їй, що якщо дивитись на карти штаб-квартири міністерства оборони США, то їх квартал дуже схожий на нього по розташуванню будинків. Цього Іра не перевіряла, повірила чоловікові на слово.
Американський Пентагон
25 лютого Пентагон першим залишається без світла. За вікном шкірить зуби лютневий мінус, батареї віддають льодом на дотик. Сергій з Іриною тепло законопачують вікна, тому ще десь з тиждень температура у квартирі лишається на позначці 16-17 градусів тепла.
Район тримається зі стриманим оптимізмом – всі кажуть, що треба з тиждень почекати, і все закінчиться. Газові пічки в квартирах працюють цілодобово, адже газ і вода є – тож можна нормально готувати і трохи навіть грітись під палахкотіння блакитного палива.
Проте під кінець лютого у магазинах починає закінчуватись їжа. Люди масово затоплюють ряди прилавків і беруть дуже багато продуктів, свічок, запальничок, та сірників. Всі бачать – нового привозу продуктів і необхідних речей немає, а продавці зі складів вигрібають останнє. Стало складно знайти навіть хліб – Ірина ще раз благословляє свої запаси і швидко вписується в кілометрову чергу, коли його востаннє завозять в один з кіосків.
Початок березня. Портсіті, гниль і гумове скло
Березень починається з -10°C. І гуманітарної катастрофи. Третього числа у Маріуполі зникає мобільний зв'язок. П’ятого – вода. Шостого – газ.
Рукавички та куртки перестають бути верхнім одягом – сплять в них же. Діти плачуть і просять зняти шапки, бо їм чешуться голови.
Діти Горбуль
Мама і тато жінки живуть на так званому двадцять третьому районі, розташованому на іншому кінці міста. Ще до зникнення зв’язку батьки додзвонились до Ірини в істериці – сусідню з Пентагоном вулицю Курчатова розбивають росіяни, тож пора брати дітей і швидко їхати до них на двадцять третій.
Третього березня подружжя ризикує. Машина акуратно рухається вздовж Володарського шосе та двох величезних магазинів: Метро і Портсіті. Очі Ірини розширюються від подиву: перед торговими центрами натовпи апокаліптичних розмірів. Пізніше вона дізнається, що обидва магазини відкрили українські військові – адже світла немає, продукти псуються, а так хоч люди запасуться на кілька днів.
Queues in front of Port City and the Metro have become monstrous
Рідний район зустрічає Іру хаосом: коробки від винесених з магазинів мультиварок і сковорідок вимокають під дощем і мокрим снігом. Цей бруд стає й благословінням – маріупольці тягають тяжкі відра з темним снігом у свої ванни, щоб розтопити і отримати хоч якусь воду.
У мами і тата в домі стабільно -2°C, бо всі вікна уже повилітали від вибухових хвиль ударів навпроти. Сім’я переїхала на квартиру брата Іри, де все ще були вікна. Він військовий волонтер, тож виїхав з міста 25 лютого.
За секунду в Портсіті влітає снаряд. Сергій бачить, як горить величезний ТРЦ, де тільки що був він сам, і досі – купа людей. Практично всі, хто не встиг вибігти, у той день загинули.
Іра бачить це вже і без слів: по крейдяно-білому обличчю чоловіка, коли той повертається додому.
А куртка, яку Сергій виловив у Портсіті, виявляється жовто-блакитною. Згодом прилітають батьки чоловіка, вони щойно пережили обстріли і готові їхати куди завгодно, аби подалі звідси, тож завантажуються в "копійку" свекра, випущену ще у 75 році, і повертаються на Пентагон.
The same jacket
Вогні Пентагону
Іра з сім’єю не були вдома всього 2 дні, проте Пентагон змінився до значно гіршого. По шкірі у маріупольчанки йдуть дрижаки – частково від холоду, від якого не можна сховатись уже під жодною курткою. Частково від відчуття, що вона потрапила на зйомки фільму про апокаліпсис, але чомусь не може вийти зі знімального майданчика.
З шостого березня на вулицях спалахують вогнища. Люди розуміють, що газ і тепло відновлять не скоро. Іра бачить, як сусіди розоряють магазини – тепер полюють не за мультиварками, а виносять усе, що може горіти. Звідси і шматки прилавків на вулицях.
Костри починали палити з п'ятої ранку
Люди розбирають на частини цілі під'їзди. Квартири з дерев’яними дверима – під особливою небезпекою. Домофони не працюють, тому маріупольці намагаються закрити входи хоч якимось засовом. Це практично не допомагає. Сергій розбирає на шматки красивий диван з чиєїсь квартири та дивується, як швидко все, крім їжі і одягу, втратило свою цінність.
На Пентагоні з’явилась своя дивна рутина: від п’ятої ранку вулиці наповнюються людьми з каструлями. Динаміка у всіх однакова: запалити вогнище, поставити каструлю з супом, тікати.
Ввечері на вулицю уже ніхто не виходить. Тому готувати треба з запасом, і вигадати спосіб, щоб їжа залишалась теплою. Іра бере велике двоспальне покривало, і перетворює його на термос. На тарілки почали одягати пакети – так можна було довше їсти суп з порівняно чистого посуду, просто змінюючи щоразу поліетилен.
Вода дорогоцінна, бо на Пентагоні є лише одна криниця. Всі уже знають, що біля неї осколок вбив людину. Тому туди завжди йде кілька сусідів, щоб в разі чого принаймні дотягнути пораненого назад додому.
День народження
16 березня Горбулі йдуть на день народження до 82-річної сусідки. В квартирі навпроти пару зустрічає не іменинниця, а величезна вогненна куля. З місця, де було підвіконня, розпечений снаряд летить прямо на Сергія: чоловіка вибуховою хвилею виносить в коридор.
Іру притискає дверцятами шафи. Відсторонено жінка дивується, що двері стали ніби паперовими – принаймні, так швидко і легко мав би горіти лише папір.
Назустріч їм повзе старший син, шукаючи батьків. Дитина плаче. У батьків синіють губи і болять серця.
Молодший син сидить в кутку мовчки і дивиться на них. А потім підповзає до іграшок і мовчки починає гратись.
Підвали
Якщо щось свистить – краще відразу падати обличчям в землю. Головне – тісно-тісно з нею зростись, щоб осколки пролетіли мимо.
Вночі завжди прилітає літак. Свист означає, що зараз посипляться бомби.
Молодший син запитує Іру: мамо, а чому ти вночі лягаєш на нас зверху?
Мамо, а чому ти лягаєш на нас зверху?
Тепер вся родина Горбуль живе у підвалі. Іра вмовляє чоловіка піти до Драмтеатру, бо вона чула, що там є автобуси на Запоріжжя. Сергій категорично заперечує – обстріли такі густі, що назад можна не повернутись. Через кілька днів з розвідки прийдуть знайомі – Драм розбомбили.
18 березня кілька сімей дістаються до гаражів, і забирають свої машини, щоб ризикнути і виїхати. Сергій теж йде – проте повертається ні з чим. Машини Горбуль в гаражі уже немає. В середині березня люди крадуть все, що їде.
В розбомбленому домі лишаються тільки Горбулі, пенсіонери і маленькі діти. Вони в пастці.
Іра і Сергій відчувають таку пустку, ніби кожен має всередині маленьку чорну діру.
Маріупольський драмтеатр після бомбардування
Одного вечора в їхній будинок ховаються солдати ЗСУ. Просять нікому нічого не казати. У днрівців проста тактика – вони не ризикують життям, і нікого не шукають. Просто підводять танк до будинку, де, як вони вважають, є українські військові, і вистрілюють звідти людину разом з домом і всіма, хто там є.
26 березня до Іри підходить днрівець і каже, що їх чекає така ж доля. Сує в очі свій паспорт бананової республіки, але дуже швидко, як у фільмах, його забирає. Іра йому не вірить – хоча і попереджає своїх.
Через годину починається обстріл. Чоловіки з сусідніх будинків допомагають Сергієві тушити дім всією водою, яка залишилась на околицях. На диво для Іри, всі знову вижили.
Пентагон. Другий місяць війни
Цього вечора вони варять суп з усього, що лишилось, в одному котлі. Спочатку годують дітей, а потім по черзі доїдають залишки. Всі жителі вигорілого підвалу – з однієї ложки. Продукти уже давно протухли і зіпсувались.
Тепер усі зібрались у квартирі біля опорної стіни. Позносили пледи, подушки і пуфи, та повкладали дітей на них, як ляльок чи солдатиків. Дорослі тісно, як пазли, тиснуться одне до одного, щоб хоч трішки зберегти тепло. Це мить дивного, тривожного спокою – очікування наступного обстрілу.
Волонтерівка. Шлях на Сартану
Ранок 29 березня починається з російських солдатів. Вони ввалюються в під’їзд і попереджають, що планують повністю зруйнувати будинок.
Іра і Сергій переглядаються. Подружжя знає – на Металургічній, 19 так розстріляли 40 людей: завалили всіх, хто був у підвалі. Там була дитяча кімната.
Люди Пентагону виходять на вулицю за російськими солдатами. Всім велять вдягати білі пов’язки – бо без них можна потрапити під вогонь снайперів, які гніздяться на маріупольських дахах. У самих росіян на пов’язках полум’яніє Z-тка.
Без білої пов'язки велика вірогідність бути пристреленими снайперами
Іра пересувається, як в тумані. Березневий мороз продирає до кісток. Жінка уже не розуміє ні куди її ведуть, ні навіщо, ні що відбувається. Дітей подружжя віддало батькам – пенсіонерів росіяни пропустили вперед. Причину такої люб’язності Горбулі розуміють уже за 5 хвилин – усіх чоловіків до 60-ти чекає блокпост. Пенсіонери росіянам просто не цікаві.
Сергію принизливо. Російські солдати грубо змушують всіх роздягатись – шукають татуювання, які вказують на приналежність до ЗСУ, чи сліду від ременя автомату. Черга скупчується, маріупольців шарпають, чоловіки стоять оголеними до пояса під пронизливим вітром. Коли всіх врешті відпускають, то велять йти далі, до поселення Волонтерівка під Маріуполем.
На місці їх чекає побитий життям маленький автобус – іллічовський "пазік". Людей на 40. Тільки от привели росіяни до 200 маріупольців, зібраних зі всього мікрорайону.
розбитий шматок мікрорайону
З найближчого будинку зненацька з’являється "медійна особистість" – так цього чоловіка про себе охрещує Сергій. Хоча краще за все йому би підійшло радянське слово "начальнік". "Начальнік" розповідає, як чудово, що вони тут всі сьогодні зібрались, і як росія усіх врятує. Вона-ж бо, матушка, нагодує, обігріє і обереже від укронацистів.
Далі перед очима подружжя розігрується комедія: солдати виносять з найближчих будинків лавки, і дві двадцятилітрових баклажки з водою. У однієї жінки носом йде кров – і їй турботливо приносять вату і перекис водню. Дітям торжественно вручають цукерки і печиво.
Голодні, знервовані, дезорієнтовані дорослі сидять на лавках і жадібно п’ють воду під акомпанемент обіцянок російських військових. "Начальнік" говорить: всіх завезуть до Сартани, поселення під Маріуполем. Там всіх поселять, обігріють і дадуть поїсти.
Сартана
Автобус їде набитий напхом. У Ірини на руках двоє дітей – сидять тільки ті люди, що мають малят, всі інші лежать одне на одному в проході. Їхати до поселення недовго, хвилин 20 – проте автобус робить кілька ходок, бо з першої забрати дві сотні маріупольців розбитим пазіком фізично неможливо.
Всіх вивантажують в Сартані біля воєнної комендатури окупантів, чекати на холодному вітрі. І тут закінчується картинка добрих російських військових.
Ірина кілька разів пробує говорити з російськими солдатами, розпитувати, що буде далі – проте це марно. Спершу вони намагаються відповідати на питання спокійно, але буквально за кілька хвилин зриваються на лайку. Тут Горбулі вперше почують слово "фільтрація", і що без цієї чарівної "фільтрації" вони ніхто і ніщо на теренах днр. Проте що це таке, подружжю поки неясно.
Раптом солдати оголошують – селити вас нікуди, всі селища забиті напхом. В кого є родичі в Сартані, просіться до них. В кого немає – крутіться, як хочете, і йдіть, куди хочете, може порозпихаємо вас по дитячих садках і школах – але маєте пройти фільтрацію.
Поки росіяни виголошують цю промову, з туману з’являється машина з хлібом. Голодні і змучені люди тягнуть руки до їжі, проте хліб дають тільки дітям до дванадцяти років – росіянин бере буханку в жменю і рукою відриває м'якуші. Скільки відірвав, стільки і поклав у дитячі руки. Про ножі чи рукавички мова навіть не йдеться. Поруч ходить військовий з телефоном і знімає роздачу – черги і фургон, але не сам процес. Ввечері з цього буде сюжет про добрих росіян для російського телебачення.
Сартана після росіян
Випадково, практично чудом, батько Сергія перестріває знайомого з роботи – той запрошує до себе Іру з дітьми, а її чоловіка з батьками селить у будинок з грубкою. Це можна назвати неймовірним везінням, бо в цих знайомих є бойлер – Ірина вперше за місяць змогла помитись сама, і викупати дітей.
Жінка розуміє – їм треба якнайскоріше розібратись, що таке та фільтрація, і вибиратись звідси.
Останній похід в Маріуполь
Ірина миє посуд, і краєм вуха прислухається до російських новин за спиною. Дикторка розповідає: ура! Добрі росіяни привезли до Донецька прекрасну гуманітарку. Тепер донеччани можуть взяти додому побутову техніку: пралки, холодильники і телевізори.
Жінка кривиться з огиди. Вчора вона бачила, як їхали з Маріуполя величезні фури з побутовою технікою, переповнені чужими меблями, пралками і холодильниками.
"Гуманітарка" росіян
Вони з Сергієм довго думали, що робити далі. Уже тиждень вони жили в Сартані, приглядаючись до місцевих порядків. Автомобільні черги на фільтрацію в Безіменне розповзались на кілька кілометрів: в Сартану долітали чутки, що чекати своєї черги в наметовому містечку можна від двох днів в хороших умовах, і до десяти в поганих. Люди, які цей процес не пройшли, зникають в підвалах. На сімейній раді Горбулі прийняли рішення сходити пішки в Маріуполь, залишивши дітей на батьків чоловіка, та подивитись, що відбулось з містом за ці два тижні.
Тим більше, що у родини є секрет, який вони нікому не розповідають – запас готівки, надійно затинькований в стіни гаража. Їхати будь-куди без нього сім’я не хотіла.
Тож 12 квітня Горбулі пішки йдуть в Маріуполь.
З городу, біля якого живе Сергій, маріупольці часто бачать, як з Сартани бомблять їхнє місто. Горбулі здригаються разом з металевими стогонами Азовсталі, але нічого не можуть зробити – тільки дивитись, як на їхній дім знову летять вогненні кулі.
Азовсталь
А йти легше. Так маріупольцям здається, що їм хоч щось поки що належить – принаймні, свобода хоч зрідка повертатись додому.
Горбулі йдуть через чорну від чаду Волонтерівку на свій Пентагон.
Сергій дивиться по боках і не впізнає району дитинства: всюди купа сміття, а між сміття – хрести і голодні собаки, які щось розтягують. Горбулі бояться приглядатись, що саме, але здогадуються. Померлих маріупольці закопують під під’їздами, але глибоко не виходить – треба і самим бігти від снарядів, щоб не лягти в ту саму могилу. Голодні собаки користають з цієї ситуації.
Горбулі розуміють: треба забирати з гаража гроші, і їхати. Маріуполя більше немає.
Маріуполь квітня
Гараж і підготовка до фільтрації
Якби подружжя знало, що їхній гараж оточує "варта" днрівців, вони б побоялись спершу туди йти. Проте вони про це не знають, і прошкують до свого сховища. Днрівці назвичайно зайняті – жадібно мародерять недомародерине до них. Двічі Горбулі приходять до власного гаража, і двічі їх розвертають – проте за цей час подружжя розробляє цілий план з евакуації до Європи.
В Сартані Горбулі змогли купити російську карту – точніше, перекупити її у знайомих, що дістали її на фільтрації. Ці ж знайомі розповіли, що чутки про Безіменне – чиста правда. Росіяни зливають зі смартфонів всю телефонну книгу, переписки месенджерів та галерею, відновлюючи спеціальними програмами навіть видалене. Люди, у яких знайшли хоч якусь симпатію до України, дійсно зникають в підвалах.
Але ризик є, і він доволі високий.
Не проходити фільтрацію зовсім не вийде – бо без цього кожен російський солдат може зупинити тебе в будь-якому місці так званої "днр", і почати знущатись: роздягати, перевіряти телефон і допитувати. Щоб вирватись з цього сірого болота, Горбулям потрібні два такі ж сірі клаптики з писульками про успішну фільтрацію.
Після першого походу у Маріуполь Сергій зміг додзвонитись своєму братові у Польщу – просто сказати, що вони всі живі. Родина, яка до цього не знаходила собі місця і шукала варіантів врятувати маріупольців, відразу видала Горбулям план дій на випадок, якщо їм вдасться пробитись на територію росіїї: дали номери знайомих волонтерів, які вивозять з федерації на територію Європи. Виїхати в неокуповану Україну варіантів не було жодних.
До Ірини ж дійшло повідомлення від мами – і на серці у жінки стало трохи тепліше. Виявляється, що через знайомих брата жінку вивезли спершу до росії, а потім до Німеччини, і тепер мама в безпеці.
22 квітня, коли Горбулі втретє стоять перед своїм гаражем, вони уже прийняли рішення про поїздку до Безіменного та потихеньку до неї готуються: начисто вилизують всі свої дані в телефоні, та пропрацьовують свої відповіді для росіян.
Маріуполь квітня
Горбулі не знають, скільки їм доведеться бути на тій фільтрації, тому з Маріуполя подружжя забирає усі харчові запаси, які можна вигребти з Пентагону: пачку обгорілих макаронів, кілька побитих консервів та навіть пакунок чорного від сажі сала. З дому Ірина бере кілька літніх речей для дітей.
Цього разу біля гаража один днрівець, подружжя вмовляє солдата пустити Сергія в гараж хоча б на дві хвилини – Ірина лишається чекати чоловіка біля воріт і веде світську бесіду.
Виявляється, молодий чоловік з самого Донецька. Хлопець описує процеси в місті виразами "туфта", "фігня" і "раньше было лучше". В 2015 його призвали до днрівської армії, і він не знайшов нічого кращого, ніж лишатись у ній далі.
В Донецьку тепер "всьо туфта"
Поки Ірина обережно відповідає на питання хлопця про їхню квартиру в Маріуполі, Сергій нервово розбиває ломом стіну гаража – чоловік забув, за якою цеглинкою поклав сімейні гроші. Час грає проти нього – годинник на руці показує, що пройшло уже сім хвилин, а бути там він міг тільки дві. В момент найбільшого відчаю серед купи багряного пилу вимальовується чорна металева коробочка із заощадженнями – чоловік швидко ховає гроші за сорочку, і поспішає до Ірини.
Дружина бачить Сергія з-за воріт і помічає, що той тримається за край сорочки. Проте хлопець не задає питань – і маріупольці швидко повертаються до Сартани. Все вийшло, але наступний пункт списку – сама фільтрація.
Безіменне: фільтрація
В кінці квітня вся родина Горбуль у складі Ірини, Сергія, двох малих дітей та батьків чоловіка стоїть у черзі на фільтраційні автобуси.
Мимо них провозять фури з лежачими людьми та людьми з інвалідністю – росіяни вивозять маломобільних маріупольців, і розпихають їх по місцевих церквах.
Горбулі налякані. Але готові – їхня черга на автобус остання. І дивним чином це їм допомагає. В Безіменному їхній пазік вирішили прийняти на фільтрацію першими.
Фільрація росіян
Передфільтраційне приміщення – стара радянська школа. Спортзал тісно заставлений проржавілими ліжками. Матраців немає, тільки голі металеві сітки – коли сідаєш, сідницями провалюєшся до підлоги.
Вздовж по коридору від спортзалу розташована шкільна столова, де, на диво, людей годують гарячим. Єдина умова – перетерпіти запахи, що приклеюються до шкіри, як мухи до клейкого паперу.
Подружжя випадково натрапляє на короткий матрац і килимок для пілатесу – туди кладуть дітей, а самі без сну лягають на металеві сітки. Зімкнути очі не виходить, хоч організм і змучений. Ірина боїться завтрашнього дня.
Але він повертається до неї обличчям – наступного ранку, без пояснення причин, всю їхню родину і ще кількох людей перевозять з більш суворого і фсбшного Безіменного до Старобешевого. Де, як маріупольці уже знають, трохи легший режим. Обнадіяні, Горбулі сідають до автобуса.
Старобешеве
Між Старобешевим і Безіменним приблизно півтори години їзди. По приїзду Горбуль приводять до старого Дому культури. Маріупольців зустрічає уже знайомий запах екскрементів – тепер туалет оточує будівлю, а не ховається за нею.
Старобешеве
Родина опускається на поламані та розкручені сидіння, які ще зберігають якусь гідність тільки через червоний велюр оббивки. Деякі люди сплять на сцені; хтось – прямо на підлозі.
Далі події розвиваються дуже швидко. Ірину і Сергія відділяють від чоловікових батьків – у пенсіонерів попередньо забирають паспорти – і дітей подружжя, та розводять у різні черги фільтрації.
Сергія заводять у звичайне собі міліційне приміщення – він навіть толком не пам’ятає, як воно виглядає. Спершу чоловік заповнює анкету: у ній класичні питання про вік, рід занять та сімейне становище. І звісно ж, фсбшні: про ставлення до України та можливі зв’язки із ЗСУ.
В сусідньому приміщенні Ірина заповнює ті ж анкети. Маріупольчанка знає, що до жінок аж так сильно не прискіпуються – тому навпроти питання про Україну пише "ставлюсь нейтрально".
Синхронно, проте в різних кабінетах у пари знімають відбитки пальців. Далі фотографують, як зловмисників: у профіль і фас. У обох беруть смартфони та зливають всю телефонну книгу, проте переписок не відновлюють; синхронно у двох кімнатах подружжя видихає.
Ірину довго не кошмарять. Вона знає, що у деяких жінок росіяни дивляться руки до ліктя, але роздягатись не змушують нікого – принаймні, у її черзі. Іронічно, що вона, сестра військового волонтера з Маріуполя не викликає у рашистів ніяких підозр.
Сергієві складніше. Йому здавалось, що він уже нічому не здивується, але все одно глушить внутрішнє обурення, коли російські вояки – звичайнісіньке бидло – змушують його роздягатись і обдивляються кожен сантиметр шкіри. Але треба глушити огиду – це спрацьовує. Його теж відпускають. Тепер в обох маріупольців є сірі клаптики проходження фільтрації – квитки на свободу.
Писулька
Таганрог, роми-міняйли і волонтери
Ірина вже давно чекає на чоловіка зі свекрами і дітьми – її намагаються спровадити на якийсь автобус саму, мовляв, чоловік над’їде пізніше. Проте родина чекає, і ввічливо відхиляє всі ці пропозиції. Батькам Сергія повернули паспорти, пенсіонери дуже мало цікавлять російське керівництво. Коли чоловік підходить до сім’ї, Ірина ледь тамує сльози – свобода здається близькою, але вони все ще бояться у неї повірити.
Горбулям знову щастить – успішно пройшовши за дві години фільтрацію, якої люди очікують по десять днів, уникнувши підвалів, вони відразу потрапляють на автобус, що вивозить українців до росії.
Це настільки рідкісна історія, що вони ще декілька годин чекають, доки з’являться ще хоч кілька людей – щоб автобус не їхав "порожняком". За цей час Сергія і ще кількох чоловіків попросили занести до нього лежачу жінку з інвалідністю. Вона теж проходила російську фільтрацію. Її поклали в проході.
Сергій радіє, бо очікував гіршого. Проте на самому кордоні з росією виявляється, що для чоловіків передбачена додаткова фільтрація. Старий російський полковник тримає кожного по пів години мінімум на приватній розмові.
І нарешті маріупольці переходять кордон росії. Їм дуже дивно цьому радіти, проте йдучи пішки пів кілометра до наметового міста, Горбулі уже знають – вони зробили все можливе для своєї свободи.
В містечку люб’язні росіяни активно наливають українцям гарячого чаю, хоч і не годують, і дають ще одну російську карту. Про себе родина відразу насторожується від такої різкої доброти – і пізніше вони зрозуміють, що чуття їх, як завжди, не підвело.
Відразу з'являється Київстар на українських сім-картах – маріупольці починають маніакально перевіряти новини та відписувати рідним, поки о другій годині ночі не приїжджає автобус на таганрог.
адміністрація таганрога запалила вікна своїх кабінет у формі російської свастики
О пів на четверту, в 30-тих числах квітня, маріупольці доїжджають до російського міста. Ірина від щирої душі радіє цивілізації: гарячій воді та гумовим капцям для душу. Волонтери дають одноразові рушники, ведуть до столової, показують, де можна взяти речі з секондхенду, та пропонують сухі пайки. І посміхаються, і обіцяють, що тепер все буде добре, і росія про все потурбується. Горбулі мовчки переглядаються – маріупольці добре знають, що тут нікому не можна розповідати про свої подальші плани.
Маріупольці всім дуже дякують і відмовляються від щедрих пропозицій поїхати на сахалін. Складно зроблена легенда про родичів у москві звільняє їх від необхідності щось ще пояснювати прокремлівським волонтерам – тож Горбулі у повному складі сідають в електричку на ростов. Щоправда, попередньо змінявши гривні на рублі у місцевих ромів по грабіжницькому курсу. З ростова їм треба в оселю зла. Саму москву.
Від москви до цивілізації
Весь цей час Сергій тихо підтримує зв’язок з тими волонтерами, з якими його попередньо зв’язав брат. Жінка з москви дистанційно купує їм квитки до столиці росії – адже придбати білети онлайн без російської кредитки не можна. Гроші маріупольці їй віддають потім готівкою.
Волонтери курують увесь шлях українців – на вокзал за ними приїжджає уважний водій, та відвозить прямо до тимчасового прихистку на цей день. Будинок чоловіка, який прихищає маріупольців, недалеко від центру москви, який сяє всіма вогнями – але як тільки машина облишає серце вісі зла, українці бачать ряди сірих і обшарпаних панельок.
за кілька метрів від центру росія виглядає уже не так презентабельно
Волонтер виділяє Горбулям одну кімнату; в іншій сплять його батьки; в третій він сам, на кріслі. Родина має змогу нормально прийняти душ і поїсти гарячої їжі – москвич слухає їхню історію, і шоковано повторює, що в росії зовсім інша інформація. Методичку про укрофашистів, щоправда, повторювати явно соромиться.
Зранку, о шостій, за Горбулями приїжджає машина і везе їх на естонський кордон. В невеликих мікроавтобусах маріупольці не одні – з ними їде дівчина з Луганщини, яка також мусить евакуюватись через росію. Кілька годин українці дістаються до кордону з балтійськими країнами. На литовському потрапляють у величезну чергу з машин, які теж намагаються виїхати з федерації. Поміж авто шниряють фсбшники, і волонтери міняють плани на ходу – їдуть до естонського кордону.
На диво, там жодної черги – і жодних фсбшників. 30 квітня маріупольці переходять кордон росії і опиняються в європейській Естонії.
Нарешті, на свободі.
Польща
В ту холодну північну ніч Горбулі ночують в жовтих будиночках естонських прикордонників. Деякі з них говорять російською, і шоковано слухають історію українців.
На ранок маріупольців забирають європейські волонтери, які взяли над Горбулями шефство після російських; наступну ніч стомлені подорожні ночують у Таллінні.
Волонтери довезуть Горбуль до Польщі, до чоловікового брата. Першого травня в Маріуполі зазвичай уже жарко – а тут холодно. Поляки масово приносять українцям одяг, щоб вони не мерзли, за один день їм допомагають оформити всі документи на тимчасовий захист. Дітям практично миттєво знаходять місця в садочку і в школі, чоловіку – роботу, а самій Ірі пропонують місце помічниці виховательки. Всю родину записують на курси польської.
Іра знає, що треба радіти, проте на них з Сергієм накочується чорний туман депресії. Все, що сталось від лютого, зненацька накидається, ніби тільки цього і чекало.
Квартира, яку маріупольці орендували, як тільки отримали перші зарплати, розташована близько до летовища. Коли літаки летять низько, то видають низький гул. Ірина закриває вуха, дихає, і домовляється з собою – падати на підлогу не потрібно, як би страшно не було.
Тільки до кінця червня чорна депресія потихеньку відпускає кігті. Маріупольці починають помічати сонце, радіти безпеці і дозволяти собі жити.
Ірина з Сергієм все ще уважно слідкують за кожною новиною про рідне місто і перераховують гроші на ЗСУ.
Але більше не бачать відблисків вогнів Пентагону.
Редакторка та співавторка тексту – Ірина Пельц.
***
"Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів".
3020
