23-річна Олеся розповіла редакції Евакуація.City, як вибралася з пекла, в якому виживають не всі.
Бабуся у будівельній тачці
Ранок 33 дня війни. На календарі записаний як 28 березня. Олеся з батьками, бабусею та братом залишають позаду себе зруйнований дім у Маріуполі і звертають на вулицю. Їх зустрічає вбитий російський солдат. Він мертво всівся під парканом місцевого магазину; над його головою надпис: "Рускій солдат, іді нахуй".
Попереду близько 18 кілометрів дороги з Маріуполя до Мангуша пішки і "фільтрація", про яку вони ще нічого не знають. Речей з собою небагато, лише найцінніше: сімейні фото й документи. У наплічнику Олесі – Мрак. Морська свинка, яку дівчина забрала з собою. Сильний вітер ширяє просторою дорогою й гуде, разом з ним поскрипує будівельна тачка. У ній везуть Ніну Костантинівну, лежачу бабусю Олесі. Повз них часто проїжджають авто, минаючи піших подорожніх.
Збоків і під ногами – залишки воєнних дій. Спалена російська техніка, авто, вирви від прильотів, розкидані речі… Рештки згорілих чи розірваних собак встелені вздовж шляху. Попереду йде ще одна сім’я з дитиною.
3 – 2 – 1. Вибух.
Люди попереду нерухомі й розірвані: натрапили на міну.
Початок війни
Вранці 24 лютого Олеся прокинулась пізно. Через високу температуру вона не одразу могла зрозуміти, що відбуваєтсья. Про війну їй сказала мама.
Разом з батьками та братом Юрчиком дівчина мешкала у власному будинку на окраїні Маріуполя. Батько, Валерій Анатолійович, працював електриком на Азовсталі. Мати, Світлана Володимирівна, доглядала за Олесиним братом із синдромом Дауна і бабусею з деменцією. Напередодні війни Ніна Костантинівна отримала травму й стала лежачою. Олеся ж працювала у магазині розливного пива, часто вишивала й малювала.
Дівчина на набережній в рідному місті за 10 днів до початку війни
У повномасштабну війну дівчина не вірила до останнього. Вважала, що буде, як у 2014-му. Тим часом з іншого краю міста було чутно віддалені вибухи. А коли батько повернувся додому й розповів, що у місті багато танків та військових, сім’я почала готуватись: зібрали тривожні валізи, поклеїли вікна й докупили їжу.
Підвал в будинку був великий, їжі достатньо. Сім’я вирішила залишатись у рідному місті. До них приєднались близькі родичі, тож усі разом, близько 10 людей, вони переживали перший місяць нападу.
Без зв'язку і новин
Мобільний зв’язок у Маріуполі зник у перші дні воєннийх дій. Відтак новини Олеся дізнавалась від друзів з інших міст, коли могла до них додзвонитись.
Через постійні обстріли швидко зникла вся комунікація: вода, світло, газ. Відтак сім’я готувала їжу на мангалі. У кращому випадку – тричі на день і так, щоб втамувати голод. У гіршому – не виходили з укриття взагалі.
Під час обстрілів родина ховалась у підвалі. Бабусю залишали в будинку, накриваючи усіма подушками й ковдрами. У брата Юрчика траплялись напади істерики. Олеся розповідає, що паніка тоді була всюди. Багато їхніх сусідів гинули, коли, наприклад, виходили на вулицю закип’ятити воду.
14 березня офіційно запрацював "зелений коридор", що дозволяв жителям Маріуполя виїхати власним транспортом до Запоріжжя. Як повідомляв Петро Андрющенко, радник міського голови Маріуполя, станом на 14 годину, з міста виїхало близько 150 авто. Однак гарантій, що росіяни зберігатимуть тишу, не було.
Потік машин рухався попри будинок Олесі. Сім’я розуміла, що, можливо, це нагода евакуюватись. Однак залишалась вдома. Лякали чутки про розстріли цивільних колон і труднощі з транспортуванням бабусі: "Ми до останнього сподівалися залишитись вдома. Нам було страшно уявити, як будемо переносити бабусю, не маючи машини".
За два тижні, 26 березня, снаряд влучив у будинок, де переховувалась родина. Першими впали дах і стіна. Собака Джина, що пильнувала дім, загинула на місці. Все, що від неї залишилось, батько Олесі згодом згорнув і закопав.
Будинок Олесі після обстрілу
В будинку з-поміж уламків під товстим шаром захисту з покривал неушкоджено лежала бабуся Ніна.
Вранці 33 дня війни, 28 березня, родина розділилась. Олеся з братом, батьками і бабусею вирішили евакуюватись. Інші родичі – залишитись в Маріуполі.
Тим часом окупанти рухались з усіх напрямків, зокрема й південного заходу. 8 березня вони захопили Мангуш та вийшли до Азовського моря. Міністерка з питань тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук повідомила про велику кількість кримінальних злочинів у місті, зокрема вбивст, зґвалтувань, мародерства, знущання тощо. Олеся розповідає, що у 17 мікрорайоні, куди найперше зайшли росіяни, військові вигяняли людей з домівок і розстрілювали задля розваги.
У ту частину міста, де мешкала Олеся, окупанти зайшли останніми та після того, як родина покинула дім.
"На початку квітня туди прийшли люди й розповіли, що вже все. Над магазином біля нашого дому повісили прапор "днр", – розповідає Олеся.
Фото зруйнованого будинку, яке надіслали дівчині родичі на початку травня
Евакуація: про коридори і місця фільтраційних таборів
"Ми вирішили йти в Мангуш, бо це був єдиний шлях, куди виїжджали люди попри наш дім", – ділиться дівчина. Селище міського типу розташоване за 18 кілометрів на захід від Маріуполя.
Коли сім’я покинула будинок, ще не знала, що на них чекає за містом. Досі вони не чули ані про блокпости, ані про фільтрацію.
За 2 кілометри – наступний пост, де перевіряли лише молодих хлопців.
Коли дівчина із сім’єю дісталася Мангуша, вони не знайшли жодної інформації про те, як діяти. Випадковий пересічний порадив їм відвезти бабусю в лікарню, а звідти – стати у чергу на фільтрацію. Відтак маріупольці вперше дізнались, що без неї вони нікуди не виїдуть.
"Табір"
Мангуш окупували 8 березня. Селище міського типу з близько 8 тисячами жителів під час окупації перетворилося на так званий фільтраційний осередок. Кількість людей в містечку, як і ціни на ринку, різко збільшились. Містом ходили військові патрулі, наглядаючи навіть за дитячим майданчиком.
В обмінниках міняли іноземну валюту на рублі, а в окремих магазинах ними ж давали решту. Місцеві потайки ненавиділи окупантів. Олеся розповідає, що настрої серед мешканців були різні: хтось підтримував людей з Маріуполя, хтось – злився.
У місцевому відділку поліції окупанти створили пункт проходження фільтрації. При вході волонтери – прихильники росії – записували людей у зошит, тобто формували список на фільтрацію.
Олеся та її батьки – 420 у черзі.
Після запису шукати житло потрібно самотужки.
"Якщо ви хочете повернутися до Маріуполя і там перечекати цю чергу, назад у Мангуш вже не пропустять. Або в Мангуші, або без фільтрації", – пояснює Олеся.
Бабусю Ніну Костянтинівну поклали в лікарню. Ліків не обіцяли. Її родичам дозволили зупинитись на дивані на четвертому поверсі. У коридорі, де інколи було чути крики від болю з сусідніх палат, сім’я пробула три дні. Допоки бабусю не почали збирати в дорогу: "Ми були в лікарні, коли до нас прийшла лікарка і каже: бабусі тут не місце, ми її відвозимо в Донецьк. Ми дізнались про це, коли її вже готували до переїзду. Прощались на ходу у кареті швидкої допомоги".
Відтак залишатись в лікарні було неможливо. Нові знайомі запропонували їм перебути фільтрацію разом. Наступний тиждень Олеся прожила через сирих стін, без світла й тепла. Будинок, який люди отримали через десятки зв’язків знайомих, став їхнім "табором".
Олеся з батьком в очікуванні фільтрації
Дні йшли швидко, однак черга – повільно. Олеся та брат були саме на дитячому майданчику, коли розговорились з незнайомкою. Виявилось, що існувало два списки: один формували при відділку поліції, інший – у місцевому дитячому садочку, центрі для людей з Маріуполя. Там розміщували, у першу чергу, потребуючих: літніх людей, матерів з дітьми та людей з інвалідністю.
"Я дивлюсь на Юрчика, беру його за руку і прямую туди. Поговорила з відповідальною за списки, і вона без проблем записала нас та батьків", – згадує дівчина.
Так Олеся, брат Юрчик та її батьки змогли пройти фільтрацію швидше.
П’ять хвилин цирку
6 квітня натовп перед Мангушським відділком поліції зібрався із самого ранку. Ніхто не хотів пропустити, коли окупант виголосить його прізвище, щоб пройти фільтрацію. Цього дня до відділку мали з’явитися Олеся з сім’єю. Допоки вони чекали, все, про що мріяла дівчина – опинитися вдома. З розмов вона чула історії про вбитих родичів, знищені будинки, тривоги за майбутнє. Світла не було навіть в небі: воно затягнене хмарами, і вітер кидав дощем.
Схоже на атмосферу поміж людей – таку ж пригнічену. Вони питали: "Що з нами буде?", "Що робити, якщо в мене нема будинку?", на що агресивний російський голос кричав: "Ми нічого не знаємо! Чекайте і вам все скажуть".
Усі без винятку під наглядом військових. Телефоном краще не користуватись, адже його могли відібрати з підозрою у швигунстві. Олеся чекала, читаючи збірку Говарда Філіпса Лавкрафта.
Раптом здійнявся гамір. По головній вулиці містечка, не бачачи перешкод, промчав наляканий кінь. А два наряди поліції – галопом у слід. Згодом Олеся згадає, що це був єдиний момент, коли вона засміялася.
Усі люди повинні були чекати на холодній вулиці. Військовий зачитував по 5 прізвищ та пускав людей всередину. Керувались наступним правилом: 5 людей із загального фільтраційного списку, що оформляли у поліції, та 5 зі списку з дитячого садочка. Олеся із сім’єю зайшла у відділок поліції.
Папірець про фільтрацію, без якого не можна було йти далі
У кабінеті, де відбувалась фільтрація, було тісно. Три столи, три молоді поліціянтки з Донецька та військовий наглядач. Кожна приймає по одній людині. Під час розмови з кожним вони брали відбитки пальців, робили фото, перевіряли наявність тату й робили його фото, ставили провокуючі запитання: Як ставитесь до України? Де працювали? У вас є родичі чи друзі військові? Фільтрацію Олеся проходила разом із батьками.
Валерія Анатолійовича, батька, питали, чи бачив той військових на Азовсталі. Брат Юрчик не розмоляє, відтак питань не було. За 10 днів очікування Олеся вже знала, на які запитання чекати, й підготувала на них відповіді. Через 5 хвилин дівчина отримала квадратний папірець для нотаток. На ньому: печатка і дані дівчини.
Дорога у пекло
Після фільтрації сім’я хотіла забрати з Донецької лікарні бабусю, проте коли в кабінеті їх запитали про плани, порадили: "Вас туди не пустять, там стріляють. Їдьте в росію".
Коли Олеся запитала, чи можуть вони потрапити в Україну, військовий наглядач з кабінету презирливо відповів: "Тільки 200-ми".
Олеся згадує, що на його обличчі було написано: ми вас рятувати приїхали, а ви назад хочете.
У Мангуші Олеся почула немало історій про злочини проти українців. "Були випадки, коли люди намагались поїхати в Україну. У кращому разі їх розвертали. Або там розстрілювли. Були свідки".
Через два дні після отримання фільтрації сім’я Олесі сіла в автобус. Організована колона із трьох старих "пазіків" відправляла людей до кордону з росією. Звідти курсували автобуси на Таганрог. Дівчина з батьками далі планували поїхати у Ростов-на-Дону до двоюрідної бабусі й звідти намагатись забрати бабусю Ніну з Донецька.
Людей відправили до кодону з росією
Дорога до пекла, як згодом назве Олеся російський кордон, була жаркою та небезпечною. У повітрі – задуха від кількості людей. Речі заповнили кожне вільне місце. Водій, що вперше виїхав на маршрут, погано орієнтувався в дорозі. "Терпіть!", – відрізав російською, коли пасажири попросили відчинити люк. Раптом – різкий удар по гальмах, і автобус почав здавати назад. Проїжджаючи повз знак, Олеся прочитала: ОБЕРЕЖНО! ЗАМІНОВАНО!
Зрештою, небезпеки вдалось уникнути. Колона курсувала на схід, минаючи брухт зі спаленої чи діючої техніки. Крізь вікно дівчина побачила й військових. Один з них з посмішкою помахав їхній колоні рукою.
"Я думала, що вилізу і наб’ю йому пику. Це було настільки огидно", – згадує вона.
Брат і батько Олесі в дорозі до росії
Кордон
Олеся дала паспорт і фільтраційний пропуск прикордоннику на пропускному пункті "днр". "Чекайте. З вами зараз поговорять", – відповів той, забираючи документи.
Дівчину відвели в окремий кабінет. 40-річний військовий з цілим стосом паспортів почав процедуру. Військові родичі є? Українській армії допомагала? Ретельно перевіряв телефон, переписки й файли. "Чому в цієї дівчини стоїть прапор України на аві?", – поліз читати переписку Олесі з подругою.
Дівчина каже, що завбачливо повидаляла все, що б могло її залишити чи відправити в полон. Там питали, чому не залишила вдома свою морську свинку і додавали: "Ой, прикинь, які ж тобі проблеми з нею будуть. У тебе не буде грошей його прогодувати".
Чи будуть допитувати на кордоні додатково, залежало від віку, зовнішнього вигляду тощо. Одних людей, як Олесиних батьків та брата, пропускали без запитань. Дівчину ретельно перевіряли.
Між окупованим та російським кордоном, під відкритим небом і дощем, стояло близько 200 людей. Олеся отримала пропуск і разом з близькими чекала, поки їх пустять на російську територію. За годину очікування її брат Юрчик декілька разів втратив свідомість. Матері з дітьми просили прикордонників пустити хоча б їх. Не положено.
В приміщенні російського пункту людей помістили в одну кімнату. Усі вкупі вони чекали 7 годин. "Чекайте", – сказав російський прикордонник, забираючи паспорт Олесі. А далі показав, куди їй слід пройти.
"У мене були думки, що мене хочуть забрати у полон, бо їм так захотілось. У них закінчились тіла, кого ґвалтувати або вони вирішили по приколу мене в чомусь підставити. Купу думок, і жодної позитивної", – згадує дівчина.
Чоловіків, що чекали разом з Олесею, в окремому кабінеті перевіряли на тату, сліди від автомата чи підозрілі мозолі.
Службовець викликав Олесю в окремий коридор, віддав паспорт і дозвіл. Сталася помилка. Дівчина була вільна.
Відчуття спустошення
У Таганрог маріупольців привезли автобусом. Пункт призначення: спортивний комплекс – центр для біженців. Службовці російського МЧС щільно оточили автобус, аби ніхто не міг піти, куди захоче. Усіх без винятку відправляли у центр.
Олеся з сім’єю планувала одразу поїхати у Ростов, щоб звідти забрати бабусю. Під наглядом росіян у центрі вони пробули 1,5 години. Коли мчсники поїхали виконувати наступне завдання, а наглядачам цетру було байдуже, їм вдалося поїхати на вокзал та сісти в електричку. У Ростові сім’я зупинилась у двоюрідної бабусі й планували, як забрати іншу бабусю Ніну з Донецька.
Дівчина з батьками в дорозі до росії
"Бути в росії було не те що пекло, а огидно. Через вікно я бачила сусіда, хлопця до 18 років, котрий ходив з білою пов'язкою на нозі як російський солдат і думав, що це круто", – згадує Олеся.
Протягом наступних двох місяців у Ростові сім’я щодня дізнавалась інформацію про бабусю. Ще на кордоні познайомились із волонтером, що возив людей у Донецьк. Проте знайомі з Макіївки сказали, що Ніну Костянтинівну перевели із Донецької лікарні у будинок для пристарілих у Макіївці. Її вдалось відвідати. Родичі отримали фото.
Завжди довге волосся бабусі Ніни обрізали. Олеся розповідає, що вона була там без відповідних ліків, догляду й підтримки. Родичам вдалось отримати контакт завідуючої закладу.
5 червня одним повідомленням вона написала: ваша бабуся померла. Ані часу смерті, ані місця поховання близькі Ніни Костянтинівни досі не знають.
Відчуття безпеки
Після того, як родина дізналась про смерть бабусі, час очікування в росії для них закінчився.
Сьогодні Олеся живе у Фінляндіїї, а її батьки з братом – в Естоніїї. Дівчина отримала тимчасовий захист і допомогу від уряду.
"У росії було постійне відчуття, що нас вб’ють, бо ми українці. Коли я перейшла на естонську сторону, одразу прокинулось відчуття безпеки", – ділиться Олеся.
Вона хоче залишитись у цій країні та вивчає фінську мову. У містечку, де Олеся проживає, у неї вже є друзі та знайомі. Один з них допоміг знайти для Мрака простору клітку.
Морська свинка дівчини, яка добралася з нею до Фінляндії
Дівчина сумує за домом. Ділиться, що часто рука тягнеться до телефона, щоб зателефонувати до бабусі і запитати, як у неї справи: "В Маріуполь хочеться повернутись, але як в гості. Бо того Маріуполя, що був, вже нема. Нема будинків, друзів – нічого. Мені здається, що коли я туди приїду, все, що я буду відчувати – це лютий біль".
Уривки з життя в колись такому рідному місті досі приходять зі спогадами. Замість прогулянок з друзями і затишних вечорів з близькими там суцільна війна: у небо сходять ворожі вогні, її будинок на окраїні міста стоїть, наче фортеця, й укриває мешканців. Краєм ока в дорозі до підвалу видно яскраве світло, що запалює все довкола ніг. Гримить. Звук падаючого даху. Звук цегли. Звук болю поранених сусідів. Звук пекла.
Редакторка та співавторка тексту – Ірина Пельц.
***
"Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів".
3337
